Зокрема Німеччина, котра, за висловом її видатного історика Ф. Фішера, добре й довго готувала "ривок" до світового панування, прагнула захопити значну частину колоніальних володінь Великобританії, ослабити її як конкурента на ринках, покінчити з пануванням британського військово-морського флоту в світовому океані, розгромити Францію, заволодіти її колоніями; загарбати Бельгію і Голландію з їхніми колоніями; ослабити Росію, відторгнувши від неї Польщу, Україну та Прибалтику. До планів Німеччини входило також створення "Серединної Європи", до якої, крім неї й Австро-Угорщини, мали увійти Нідерланди, Швейцарія, Скандинавські країни, Італія, Румунія і Болгарія. У "мозковому штабі" Німеччини було розроблено програму створення колоніальної імперії в Центральній Африці. Все це становило суть викладеної урядом перед рейхстагом "вересневої програми" 1914 р.
Німецьке верховне командування, поклавши в основу майбутніх воєнних дій розрахунки генерала Шліфена (до 1913 р. - начальник генштабу збройних сил), оптимістично планувало "бліцкриг" - блискавичну війну. Суть цієї стратегічної ідеї полягала в тому, щоб за рахунок довготривалості бойового розгортання російської армії (у зв'язку з недобудованими залізницями - більше 40 діб) та розраховуючи, що австро-угорські війська надійно скують дії росіян, основні німецькі сили спрямувати на Францію. Удар передбачалося завдати головними силами через Люксембург і, притиснувши французькі війська до швейцарського кордону, протягом 6-8 тижнів знищити їх. Покінчивши з Францією, планувалося швидко перекинути всі німецькі сили на розгром Росії.
Розроблений під сильним впливом німецького генштабу австро-угорський план був, зрозуміло, головним чином спрямований проти Росії. Завдання полягало в тому, щоб головними силами (2/3 всієї чисельності військ) у складі чотирьох армій завдати росіянам удару між річками Буг і Вісла, потім розгорнутися на схід до Проскурова. Решта військ скеровується на Галичину, "мінімальна Балканська група" - проти Сербії. Мета - відірвати від Росії Польщу, Волинь і Поділля; на Балканах - загарбати Сербію й Чорногорію.
Росія, маючи за кінцеву мету оволодіння Будапештом і Віднем, зосередила проти Австро-Угорщини чотири армії (3/5 усіх своїх сил) на півдні Полісся. Крім того, згідно з зобов'язаннями за франко-російським союзом, Росія мусила активно діяти проти Німеччини в Східній Пруссії. Передбачалося також розгортання армій для прикриття Петербурга, балтійського узбережжя та з боку Румунії. На випадок виступу Туреччини створювалася Кавказька армія.
За оцінками російського генштабу, що ґрунтувалися на відомостях про австрійську армію як недостатньо підготовлену й технічно не переоснащену, південний напрям розгортання воєнних дій видавався перспективнішим. Успіх на півдні міг би дати Росії можливість вивести Австро-Угорщину з війни, залишивши Німеччину наодинці з могутніми арміями Антанти. Російський генералітет розраховував при цьому й на відсутність сучасної австрійської військової доктрини, й на консерватизм стратегічного й тактичного мислення армійського командування Австрії. Бралися до уваги також можливість виникнення національних суперечностей у середовищі військових формувань, утворених як за національною ознакою, так і за змішаною формою. Саме тому впливові шовіністичні кола Росії наполягали на розв'язанні в ході війни "національного завдання" - не лише домогтися приєднання Галичини, а й забезпечити Росії вільний вихід до Середземного моря, оволодіти Константинополем, західним узбережжям Мармурового моря.
У цих своїх домаганнях на півдні (середземноморські протоки, Константинополь) Росія досягла попередньої домовленості зі своїми союзниками в обмін на згоду про розподіл між Великобританією і Францією турецьких володінь на Арабському Сході. Крім того, Великобританія розраховувала відірвати від Туреччини Месопотамію й Аравійський півострів, суттєво зміцнити своє становище в Середземномор'ї, посилити вплив "британського лева" на Середньому Сході.
Прагнучи реваншу за поразку 1870-1871 рр. у франко-прусській війні й відтак повернути собі Ельзас і Лотарингію, оволодіти Саарським басейном і Рейнською промисловою зоною, заразом захопивши частину німецьких колоній, Франція та її військове командування збиралися воювати залежно від обстановки та характеру дій противника. Пасивно-оборонний характер був основною рисою французького плану. Головну надію французи покладали на допомогу Росії.
Не пов'язував себе конкретними обов'язками на випадок війни з Німеччиною й англійський генштаб. Правлячі кола Великобританії взагалі не збиралися воювати власними силами, переклавши ці турботи на своїх союзників - Францію і Росію. Прямим свідченням цьому є той факт, що для воєнних дій на континенті було призначено всього 6 піхотних і 1,5 кавалерійських дивізій. Щодо участі у війні флоту, то "володарка морів" взяла на себе доставку експедиційних сил у Францію та захист узбережжя метрополії шляхом блокади ворожих берегів і можливої морської генеральної битви з німецьким флотом.
Такими були розстановка збройних сил країн - учасниць Троїстого союзу й Антанти, їхні стратегічні задуми та цілі напередодні назріваючого найбільшого на той час воєнного конфлікту. Зумовлене нерівномірністю розвитку капіталізму збройне зіткнення між об'єднаними в агресивні мілітаристські блоки провідними країнами за перерозподіл світу ставало неминучим.
Напередодні війни англійський кабінет вступив в переговори з Німеччиною з колоніальних питань. Була досягнута угода про розділ португальських колоній в Африці (1913 р.) і угода про будівництво Багдадської залізниці (1914 р.). Визнавши "спеціальні інтереси" Англії в районі Персидської затоки, німецький уряд добився концесії на спорудження південної ділянки дороги від Багдада до Басры. Англійці перестали чинити перешкоди Німеччини по фінансуванню Багдадської дороги. Британська дипломатія вела ці переговори в цілях замаскувати гостроту англо-германского антагонізму, відтягнути момент зіткнення з Німеччиною. На практиці ця політика призводила до заохочення німецьких прагнень до переділу світу і вселяла Берліну ілюзорні надії на те, що Англія не вступить у війну.На початок 1914 року гонка озброєнь у у ворогуючих таборах досягла небачених раніше розмірів. Лідерство в ній залишалося за Німеччиною. Напередодні війни рейхстаг тричі ухвалював закони про збільшення складу армії в мирний час. Маючи найбільші темпи розвитку економіки серед великих імперіалістичних держав Європи, Німеччина встигла краще і швидше за усіх підготуватися до війни.
