"Культуркампф"
Серйозною внутрішньою проблемою Німецької імперії була необхідність "внутрішньої консолідації рейху", тобто національного примирення з різними групами французького (Ельзас-Лотарингія), польського (Сілезія), датського (Шлезвіг) населення. О. Бісмарк уважав, що всі меншини, партикуляристи, невдоволені (напр., партія вельфів, яка залишилася вірною ганноверській династії після приєднання Ганноверу до Пруссії в 1866 р.) були "ворогами нового рейху". У центрі уваги канцлера були проблеми зменшення впливу тих політичних сил, де він бачив загрозу єдності Німецької імперії.
Передусім його турбували партикуляристські, сепаратистські настрої в південних католицьких державах Німеччини, Рейнській області, польських провінціях Пруссії. Їх підтримувало католицьке духовенство, а також партія Центру, яка з початку 70-х рр. XIX ст. чинила впертий опір політичним і культурним централізаторським зусиллям прусської протестантської держави. Боротьбу з такими настроями О. Бісмарк назвав "культуркампф" - боротьбою за культуру (тобто за світську культуру, проти клерикалізму).
Приводом до початку політики "культуркамф" став конфлікт між німецьким урядом і Ватиканом у справі "старокатоликів". У той час як об'єднання Німеччини було метою протестантської за віросповіданням ліберальної буржуазії Пруссії, ідеї лібералізму були рішуче засуджені папою Пієм IX у 1864 р., а Ватиканський церковний собор 1870 р. проголосив догмат про непогрішимість папи й підтвердив його повну владу над католицьким світом. Проти догмату про непогрішимість папи в Німеччині виступили так звані "старокатолики" (професори теології, вчителі релігії, військові капелани). Їх відлучення папою від церкви О. Бісмарк розцінив як втручання Ватикану у внутрішні справи імперії, оскільки вони були не лише служителями церкви, але й державними службовцями. Цей конфлікт дозволив О. Бісмарку по-новому оформити взаємовідносини між державою та церквою.
Перші заходи, згідно з якими єпископам заборонялося інспектувати школи, а священикам - торкатися в проповідях державно-політичних проблем і вести будь-яку політичну агітацію, було здійснено в 1871-1872 рр. До кримінального кодексу внесено статтю, що передбачала ув'язнення за образи з церковної кафедри; заборонено діяльність єзуїтського ордену, а його провідні діячі вислані з країни. Упродовж наступних чотирьох років (1872-1875) щорічно у травні уряд пропонував закони, що стосувалися обмеження політичного впливу католицької церкви ("травневі закони"). У Пруссії в 1873 р. у відставку було відправлено міністра народної освіти, який співчував католикам, і прийнято закони, за якими церква ставилася під контроль держави, так само, як навчання священників - семінарії ліквідовувались, натомість майбутні священики мали закінчити німецький університет і здати перевірочний екзамен з філософії, історії й німецької літератури. Вони були зобов'язані приносити присягу на вірність державі, а єпископи повинні були повідомляти уряд про будь-яке призначення священників тощо (т. зв. "прусські травневі закони"). У 1874 р. було впроваджено цивільний шлюб і цивільну реєстрацію народження та смерті (оскільки священики відмовлялися вінчати "старокатоликів"). У 1875 р. католицьку церкву було позбавлено державних фінансових дотацій, у Пруссії було заборонено діяльність усіх чернечих орденів.
Політика "культуркампф" не досягла своєї мети. Католицька церква ставала в очах віруючих мученицею за віру, а це лише посилювало її вплив. У таких умовах відбулася активізація партії Центру, яка виступила на захист гарантованої конституцією самостійності окремих німецьких держав від втручання в їх внутрішні справи імперського центру, а точніше, протестантської Пруссії. У період "культуркампфу" партія Центру подвоїла кількість депутатів у прусському ландтазі й рейхстазі, отримавши там майже чверть місць, і стала однією з найвп-ливовіших фракцій рейхстагу (за період існування імперії за неї голосувало близько 20 % німців). З часом О. Бісмарк зрозумів, що тенденції до сепаратизму не настільки небезпечні, що в збереженні єдності Німеччини були зацікавлені всі німецькі держави. Поступово на пер¬ший план внутрішньополітичного життя імперії вийшли інші проблеми, такі, як соціалістичний рух і митна проблема (перехід до протекціонізму). Після смерті папи Пія IX і переговорів О. Бісмарка з папськими нунціями більшість антиклерикальних законів, незважаючи на протести лібералів, у 1882-1883 рр. були скасовані за винятком цивільного шлюбу та нагляду уряду за школами. Партія Центру після завершення "культуркампф" відмовилася від принципової опозиції політики О. Бісмарка.
