2.Періодизація історії міжнародних відносин новітнього часу.
Формування ялтинсько-потсдамської системи проходило в чотири етапи:
I етап: конференція в Бреттон-Вудсі (США, 1-23 липня 1944 р.), на якій були закладені основи міжнародного співробітництва з регулювання повоєнної світової економіки. Ключовими інструментами економічної стабілізації стали три інституції - Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), а також Генеральна угода з тарифів та торгівлі (ГАТТ, підписана в Женеві у жовтні 1947 р.). Ці інституції сформували комплекс світоекономічних регулюючих механізмів, відомих під назвою Бреттон-Вудської системи.
II етап: Ялтинська (Кримська) конференція (4-11 лютого 1945 р.), на якій були погоджені загальні підходи СРСР, США і Великої Британії щодо майбутнього політичного устрою в Європі та світі. В „Декларації про звільнену Європу" та Заяві „Єдність в організації миру, як і у веденні війни" були окреслені спільні принципи політики трьох держав щодо вирішення економічних та політичних проблем визволених європейських країн, формування в них демократичних виборів шляхом проведення вільних виборів. Фактично закладалися підвалини нової, повоєнної системи міжнародних відносин.
III етап: конференція в Сан-Франциско (25 квітня — 26 червня 1945 р.), на якій було погоджено та прийнято Статут Організації Об'єднаних націй. ООН мала стати головним та універсальним інструментом регулювання міжнародних відносин, підтримання міжнародного миру та безпеки, трибуною багатостороннього діалогу з проблем повоєнного світоустрою.
IV етап: Потсдамська (Берлінська) конференція (17 липня - 2 серпня 1945 р.), на якій були конкретизовані шляхи розбудови нового європейського порядку. Рішення Потсдамської конференції продемонстрували можливість досягнення єдності держав антигітлерівської коаліції в мирний час, як і в роки війни, та стали програмою післявоєнного устрою Європи.
II Розгортання „холодної війни" та становлення
біполярної структури міжнародних відносин: 1947-1955
Перші ідеологічні „залпи" „холодної війни" відносяться до 1946 р. З боку Заходу — „доктрина стримування комунізму" в „довгій телеграмі" Дж.Кеннана (лютий) та Фултонська промова В.Черчілля (березень), з боку СРСР — промова Й.Сталіна перед виборцями (лютий) та т.зв. „довга телеграма" радянського посла в США М.Новікова (вересень), в якій зовнішня політика США характеризувалась як прагнення до світового панування.
Разом з тим, лише в 1947-48 рр. у відносинах між Сходом та Заходом відбувся перехід до перманентної, системної та кризової конфронтації.
На політико-ідеологічному рівні такий перехід був закріплений проголошенням доктрини Трумена (лютий 1947 р.), в якій концепція „стримування" комунізму" була офіційно прийнята в якості основи зовнішньої політики США, а також в т.зв. „доктриніЖданова" (вересень
1947 р.), основаній на тезі формування у світі двох непримиренних, антагоністичних „таборів" - імперіалістичного та соціалістичного.
В економічній сфері „план Маршала" окреслив глибину розбіжностей між СРСР та західними союзниками. Москва відмовилася від ідеї економічної співпраці з Заходом на умовах Вашингтону, що призвело до розділу міжнародної економічної системи, до формування в Європі двох протилежних економічних угрупувань: Організації європейського економічного співробітництва (ОЄЕС, 1948 р.) та Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ, 1949 р.).
В стратегічному плані нарощування протиріч відносно німецького питання призвело до першої берлінської кризи (червень-серпень 1948), до конфронтації СРСР та США на межі реальної війни. „Холодна війна" розпочалась де-факто.
В 1949-1955 рр. завершилось структурне оформлення біполярності - у світі виникли два центри впливу, два військово-політичних блоки - НАТО і Варшавський договір - на чолі з США та СРСР. Водночас біполярне протистояння розповсюдилось на периферію міжнародних відносин, (насамперед в зону Східної Азії), завершилась глобалізація конфронтації, посилилась конфліктність на регіональних рівнях. Корейська війна відіграла ключову роль в „експорті" біполярності, її розповсюдження з Європи в інші частини світу. По периферії Азійського континенту множились військово-політичні блоки та союзи: Манільський пакт СЕАТО, 1954), Багдадський
пакт (1955), АНЗЮС (1951), військово-політичні союзи США з Японією (1951), Республікою Корея (1953), Тайванем (1954). Блокова біполярність стала реальністю.
III Балансування на грані війни: 1956-1962.
Нарощування ядерних озброєнь, поява міжконтинентальних бомбардувальників та балістичних ракет, наступальний характер військово-політичних доктрин, ядерних стратегій „залякування" та „масованого покарання" сприяли закріпленню кризового характеру міжнародних відносин: протидіючі сторони досить легко вдавалися до відвертих погроз, шантажу на ультиматумів. „Мир неможливий, війна неймовірна" - так відомий французький соціолог Р.Арон охарактеризував ядерну епоху в умовах „холодної війни".
IV Становлення розрядки міжнародної напруженості: 1963-1969.
Врегулювання Карибської кризи продемонструвало можливість відходу від ризиків „холодної війни" та пошук інших підходів до розв'язання існуючих суперечностей. Ворожість та конфліктність почали витіснятися із сфери військово-силового протистояння у сферу переговорних процесів та пошуку компромісів. Почалася ера „довгого миру" - стабільності в намаганні уникнути глобального зіткнення, ядерного конфлікту, обмежити конфронтаційність і протистояння політичними та переговорними механізмами.
V Політика розрядки — стабілізація міжнародної системи: 1970-1975.
Перша половина 70-их років в цілому характеризувалися переможною ходою політики розрядки та стабілізацією міжнародної системи на глобальному й європейському напрямах світової політики. Вперше в повоєнний період принцип статус-кво прийняв універсальне значення попри ідеологічні розбіжності між Заходом та Сходом.
VI Криза політики розрядки. 1976-1980.
Політика розрядки в 60-70-их роках була основана насамперед на геополітичних і прагматичних основах з метою попередження небезпеки ядерної війни та глобальної конфронтації. Обмежений характер розрядки як схеми глобального співробітництва полягав у відсутності спільного ідейно-політичного компоненту, спільних політичних та моральних принципів зовнішньополітичної поведінки протилежних сторін.
