Обнародування Акту Монтегю-Челмсфорда і закону Роулетта викликало масові акції протесту. У квітні 1919 р. сталися криваві події в місті Амрітсарі (Пенджаб), де англійські війська безжалісно розстріляли мирний мітинг. Амрітсарський розстріл спричинив зростання антианглійських виступів і піднесення національно-визвольного руху. В 1920-1922 рр. ІНК на заклик М. Ганді проводив першу кампанію громадянської непокори під лозунгом надання Іядії самоуправління, кампанія супроводжувалась масовими ненасильницькими виступами. Колоніальна адміністрація відповіла репресіями. В деяких регіонах ненасильницькі методи почали переходити в насильницькі, ситуація поступово виходила а-під контролю конгресу. В 1922 р. ІНК прийняв рішення припииити.кампанію, що викликало глибоке розчарування його лівого криДа і народних мас, адже здавалося, що поставлена мета незабаром буде досягнута. Перша кампанія громадянської непокори зашняилась безрезультатно.
Друга кампанія громадянської непокори та її наслідки
У 20-ті роки в країні спостерігалась консолідація сил, відбувалось осмислення досвіду першої загальноіндійської акції ненасильницького опору, її сильних і .слабих сторін. Посилювалось розмежування в Індійському національному конгресі - виділилась фракція свараджистів (сварадж - своя влада), які полемізували з М. Ганді і вважали, що недоцільно проводити масові кампанії непокори, а слід завойовувати місця в законодавчих
зборах і домагатися реформ шляхом тиску на англійські колоніальні власті. В цей час ліве крило конгресу очолив Дж. Неру (1889-1964).
Організовувалися й інші політичні течії. Певну частину населення приваблювали марксистські ідеї соціальної справедливості і загальної рівності. Виникали марксистські гуртки і групи, які об'єдналися в Комуністичну партію Індії (1925). В 1926-1928 рр. у провінціях було створено чотири робітничо-селянські партії, які висували соціально-економічні вимоги. В Індії існували лівонаціоналістичні і терористичні угруповання, що ставили своєю метою здобуття незалежності збройними методами. Всі ці організації,не мали реального впливу на національно-визвольний рух. Активізувалась також фанатична релігійна пропаганда Мусульманської ліги і Хінду махасабха.
Провідна і вирішальна роль у боротьбі за незалежність належала Індійському національному конгресу, який проводив поступову планомірну роботу з об'єднання всіх антиколоніальних сил.
В кінці 20-х років англійський парламент створив комісію Саймона, якій доручалося підготувати пропозиції щодо реформи управління Індією. На противагу їй ІНК організував комісію під головуванням Мотілала Неру і запропонував їй розробити проект індійської конституції. «Конституція Неру-старшого» містила такі основні положення: 1) змінити адміністративний поділ Індії за мовним принципом; 2) передати законодавчу владу в Індії законодавчим зборам, а виконавчу - індійському уряду; 3) зберегти за Англією право зовнішніх зв'язків і оборони. У цілому вона передбачала надання Індії статусу домініону.
Англійські власті відхилили пропозиції Індійського національного конгресу. Це стало приводом до проведення другої кампанії громадянської непокори, яка відбулася в 1930-1931 рр. У березні 1930 р. М. Ганді опублікував програму кампанії - «II пунктів». Вона включала такі найважливіші вимоги: зниження валютного курсу рупії відносно фунта стерлінгів; скорочення поземельного податку на 50%; ліквідація урядової соляної монополії і податку на сіль; обмеження ввозу іноземних тканин і одягу; надання індійському торговому флоту виключного права на внутрішні перевезення; зниження заробітної плати англійським чиновникам на 50%; звільнення політичних в'язнів, за винятком засуджених за насильство та ін. Колоніальна адміністрація залишила «II пунктів» без уваги.
Початком неспівробітництва став знаменитий «соляний похід» М. Ганді, в ході якого він та його послідовники хотіли порушити соляну монополію і вирушили на морське побережжя Гуджарату для випарювання солі з морської води. Масові ненасильницькі акції охопили Індію. Розпочалися арешти активних учасників руху. В травні 1930 р. був заарештований М. Ганді, але кампанія тривала. В ряді місць ненасильницькі дії переросли в насильницькі (зіткнення з поліцією і військами, розгроми урядових установ, селянські повстання).
