Наслідки Першої світової війни були вигідні для Японії: за 1914—' 1919рр. обсяг національного продукту зріс у 5 разів — з 13 до 65 млрд єн; зовнішня торгівля завойовувала усе нові ринки в Азії. Не втручаючись у війну, Японія нарощувала військову могутність, насамперед флот. Мілітаризація країни призвела до погіршення життя народу. 1918 р. в Японії відбулися стихійні повстання проти спекулятивного зростання цін на рис — так звані "рисові бунти", що охопили майже всю країну. В подальшому в Японії відбувалися численні страйки, в яких брали участь сотні тисяч робітників. У 1920—1921 рр. Японію охопила економічна криза, яка ускладнювалася цілковитою залежністю країни від зовнішніх ринків. Погіршення становища японських трудящих сприяло піднесенню загальнодемократичного руху, активізації політичних сил лівої орієнтації. 1920 р. була створена Соціалістична ліга, що об'єднувала анархістів, комуністів, соціалістів. 1922 р. виникла Комуністична партія Японії (КПЯ).
Згідно з Версальським договором до Японії відійшли колишні німецькі володіння в Китаї і на Тихому океані. Однак Вашингтонська конференція
змусила Японію відмовитися від претензій на Китай і вивести її війська з китайської території. 1918 р. Японія, висадивши свої війська у Владивостоці, взяла участь в інтервенції проти Радянської Росії. Вона окупувала Приморський край і надала допомогу Колчаку і уряду отамана Семенова. Після низки невдач Японія змушена була в 1922 р. вивести свої війська з Приморського краю.
У 20-ті рр. в політичному житті Японії переважають мілітаризм і експансіоністські настрої. За підтримки войовничих кіл у 1927 р. до влади прийшов кабінет генерала Танаки. У меморандумі імператору прем'єр-міністр Танака сформулював програму територіальних загарбань на Далекому Сході і підриву могутності США в Тихому океані. 1931 р., Японія розпочала окупацію китайської провінції Маньчжурії. За кілька тижнів японці захопили увесь Північно-Східний Китай. Оголосивши про створення на території Маньчжурії маріонеткової держави Маньчжоу-го, Японія фактично перетворила цей економічно розвинутий район у свою колонію.
Японські мілітаристи, зокрема так звані "молоді офіцери", двічі — у 1932 і 1936 роках — робили спробу здійснити державний переворот і захопити владу. Щоб розв'язати собі руки, в 1932 р. Японія вийшла із Ліги Націй, а в 1934 р. відмовилася від Вашингтонської угоди про обмеження морських озброєнь. Японська вояччина вимагала розпочати війну проти Китаю і СРСР. 1936 р. уряд Японії уклав з гітлерівською Німеччиною "Антикомінтернівський пакт".
1937 р., скориставшись інцидентом між японськими і китайськими солдатами поблизу Пекіна, Японія розпочала широкомасштабну війну проти Китаю, яка тривала понад 8 років. На початку 1938 р. Японія заявила протест проти радянських поставок зброї та військової техніки Китаю. Між Японією і СРСР виникали численні інциденти. Найсерйозніший із них — збройний конфлікт біля озера Хасан у 1938 р. Весною 1939 р. стався новий збройний конфлікт на кордоні Монголії та Маньчжурії в районі річки Халхин-Гол. Воєнні дії тривали до Другої світової війни. У вересні 1939 р. Японія і СРСР уклали перемир'я.
13) Світова економічна криза 1929-1933 рр. завдала відчутного удару по господарству Японії і стала поштовхом до активізації її агресивної зовнішньої політики. Всередині пануючих класів посилились суперечності. Дрібна й середня буржуазія не витримувала конкуренції з монополіями і розорялась. Японські монополії поділялись на «старі» та «нові» концерни. До «старих» належали концерни Міцуї, Міцубісі, Сумімото. «Нові» концерни
виникли в роки Першої світової війни у військових галузях промисловості і мали тісні зв'язки з мілітаристськими колами. Їх слабкою стороною'була відсутність достатньої фінансової бази і залежалежність у фінансовому відношенні від «старих» концернів. І «старі», і «нові» концерни були зацікавлені у фашизації країни і в зовнішній експансії.
З «новими» концернами був тісно пов'язаний середній і молодший офіцерський склад японської армії, так зване «молоде офіцерство»; Пі люди переважно походили з дрібнобуржуазних верств, які особливо страждали від труднощів кризи, і виражали їх настрої. Воєнщину також не задовольняла модернізація армії, під час якої було скорочено кілька тисяч офіцерів, а решті зменшено платню. Вона вважала, що парламент і партійні уряди не здатні проводити ефективну зовнішню і внутрішню політику.
Виник союз «молодого офіцерства» і «нових» концернів, який являв собою японський різновид фашизму. Його соціальну основу складали дрібнобуржуазні верстви. Низовими осередками фашистського руху були націоналістичні організації, чорносотенні групи, гангстерсько-терористичні товариства, в тому числі і в армії. Так, офіцери з центрального апарату армії створили таємне «Товариство цвітіння вишні», яке виступало за встановлення військової диктатури, загарбання Маньчжурії і Монголії. Дуже агресивно себе поводила Група імператорського шляху. «Молоде офіцерство» висунуло такі програмні вимоги: вірність імператору, розпуск парламенту, обмеження діяльності «старих» концернів, завоювання «життєвого простору» в Східній і Південно-Східній Азії. З початку 30-х років «молоде офіцерство» постійно влаштовувало змови і терористичні акти.
В травні 1932 р. «молоді офіцери» організували перший фашистський путч. Вони вбили прем'єр-міністра Інукаї, здійснили напад на управління поліції, кинули бомби в приміщення банків, штаб-квартири «старих» концернів. У керівників путчу знайшли список осіб, яких путчисти збиралися вбити. Це були відомі парламентарі, діячі політичних партій, представники «старих» концернів. Виступ був придушений, але він мав серйозні наслідки для парламентаризму. Фашистські елементи домоглися змін на свою користь у порядку формування уряду. З 1932 р. і до капітуляції Японії в 1945 р. він формувався виключно з представників воєнно-бюрократичних кіл і називався «надпартійним кабінетом». «Старі» концерни висували свого представника на пост міністра фінансів, а «нові» концерни - на пост військового міністра.
У лютому 1936 р. відбувся другий путч «молодого офіцерства». Змовники захопили парламент, військове міністерство, головне управління поліції. Були вбиті недавній прем'єр-міністр адмірал Сайто, міністр фінансів, головний інспектор військового
навчання. Прем'єр-міністр Окада врятувався випадково. Центральні райони Токіо три дні знаходились в руках путчистів, але їх не підтримали ні Токійський гарнізон, ні населення. Цей виступ «молодого офіцерства» також був ліквідований.
В японському суспільстві збереглися значні сили, які виступали проти фашистського режиму. Це яскраво засвідчили парламентські вибори 1936 р. За партії та організації, що висували антифашистські лозунги, проголосувало 5 млн. виборців. Мілітаристські елементи добились розпуску парламенту, але позачергові вибори 1937 р. дали подібні результати. Скориставшись початком війни в Китаї, воєнщина встановила свою диктатуру і отримала необмежені повноваження.
Зовнішня політика
З 1931 р. японські правлячі кола почали реалізацію своїх експансіоністських планів, захопивши Маньчжурію. Вона потрібна була японським монополіям як джерело сировини (залізна руда, кам'яне вугілля, кольорові метали, ліс) і як плацдарм для подальшої агресії проти Китаю, СРСР, Монголії. В 1933 р. Японія вийшла з Ліги націй. В 1934 р. вона відкрито повторила ту програму загарбань, яка була викладена в меморандумі Тана-ка і відмовилась від виконання рішень Вашингтонської конференції. В 1937 р. почались воєнні дії Японії проти Китаю. Надалі вона захопила Індонезію, Індокитай, Малайю, Бірму, Таїланд, Філліпіни. Народи поневолених країн зі зброєю в руках піднялися проти яронськогр окупаційного режиму. Це стало однією з причин поразки Японії в Другій світовій війні.
2) Новітня історія країн Азії та Африки вивчає національно-визвольний рух, крах колоніальної системи і завоювання незалежності колоніальними і напівколоніальними країнами, їх подальший самостійний розвиток. Важливою складовою частиною її змісту є також дослідження економічних, суспільно-політичних, релігійних, культурних та інших процесів у регіоні, історичного шляху як країн Азії та Африки в цілому, так і кожної з них зокрема. В історії та політиці для афро-азіатських держав зберігається термін «Схід», введений стародавніми греками, хоча він не зовсім правильний географічне.
На новітню історію країн Азії та Африки поширюється загальна періодизація новітньої історії (1914 р. — початок XXI ст.). Вона поділяється на 2 періоди. Перший період тривав від початку Першої до початку Другої світової війни (1914-1939). Відбувалися деякі зміни у становищі афро-азіатських народів під владою колоніальних імперій, розвивались організовані національно-визвольні рухи, формувалась їх ідеологія, висувались національні лідери. Ліквідували свій напівколоніальний статус Афганістан, Іран, Китай. Зазнала краху Османська імперія й утворилась Турецька Республіка. Виник ряд нових арабських держав. Національно-патріотичні сили тих країн, яким не вдалося позбутися колоніального поневолення, набували певного політичного досвіду. Метрополії, зі свого боку, шукали нових методів стримування національно-визвольного руху.
Другий період новітньої історії країн Азії та Африки розпочався з Другої світової війни (1939) і триває до наших днів. Поетапно розпалась колоніальна система імперіалізму, на шлях незалежного розвитку стало кілька десятків молодих держав. За подібністю завдань і тенденцій розвитку їх об'єднують у групу «країн, що розвиваються», хоча кожна з країн обирала ту чи іншу економічну і суспільно-політичну модель трансформації, виходячи з національних інтересів і можливостей, орієнтуючись на власні традиції і на популярні у світі ідеї і концепції. Великий вплив на цей процес справила боротьба наддержав СРСР і США на міжнародній арені, політика колишніх метрополій. Країни Азії та Африки мають цінний досвід переходу від будь-яких економічних відносин (натурально-патріархальних, напівфе