1. Особливості сприймання учнями художньої літератури.
2. Основні етапи літературного розвитку школярів.
3. Поняття про методи і прийоми викладання літератури.
4. Дискусії з приводу класифікації методів викладання літератури.
5. Характеристика основних методів викладання літератури в школі.
6. Методичні прийоми (або засоби) викладання літератури.
Тези лекції
1. Сприймання художньої літератури ― це складний інтелектуальний і емоційний процес. Юний читач у процесі читання проникає у внутрішній світ героїв твору, в обставини їхнього життя і діяльності, їхню поведінку і сферу стосунків між собою.
Учень у першу чергу сприймає зміст, систему образів, композицію, описи, діалоги, інтер'єр у художньому тексті. Одночасно впливають суб'єктивні фактори юного читача: життєвий досвід, переконання, смаки, уподобання, емоції, пам'ять та ін.
Ось чому вчителеві треба досконало знати не тільки художні особливості твору, але й індивідуальні та вікові особливості учнів. Як не дивно, та, здавалось би, окремі твори у шкільній програмі не можуть належно бути сприйняті учнями (“Нива”
Ю. Федьковича, “Борислав сміється” І. Франка, “Інтермеццо” М. Коцюбинського, “Похорон друга” П. Тичини, “Клятва” М. Бажана, “Мак цвіте” М. Стельмаха та ін.). А причина в тому, що учням бракує життєвого досвіду і знань про описувану епоху. Цікаві дослідження з цього приводу здійснили психологи-методисти: про роль уяви у сприйманні художньої літератури, особливості уяви при сприйманні літератури, про своєрідність сприймання учнями героїчних, сатиричних і комічних образів, сприймання позасюжетних елементів твору тощо.
На перше місце при сприйманні твору слід поставити відтворюючу уяву. Читач повинен не тільки усвідомити значення окремих слів, зміст окремих виразів, фраз, пейзажів, описів, діалогів, але й уявити образи, змальовані в художньому творі, тобто побачити усе те, що показав письменник у творі. Пам'ятаймо застереження К. Д. Ушинського, що “в поетичних творах багато розуміється тільки почуттям і не може бути пояснено розумом”.
Учні повинні пам'ятати, що художній твір ― продукт уяви письменника. Чим повніше і точніше читач відтворить образи художнього твору, тим глибше проникне в його зміст і тим сильніше співпереживатиме. А тому вчитель повинен враховувати, що в одних школярів відтворююча уява достатня, в інших ― недостатня, а ще в інших ― зовсім відсутня. В останніх наочної уяви на основі художнього опису майже не буває.
Учні з нерозвиненою або з недостатньо розвиненою уявою читають художню літературу без особливого захоплення, без естетичної насолоди. Вони слідкують лише за розвитком сюжету (фабули), перипетіями подій, при цьому опускаючи пейзажі, портрети, характеристики персонажів. Тому здебільшого, особливо юнаків, захоплюють пригодницькі твори. А тому до програмних творів учителі намічають завдання па відтворення певної картини, художнього опису або портрету персонажа.
Цікаве застереження психолога І. О. Синиці: “Встановлено, що значення слова виникає у читача в 2-3 рази швидше, ніж уява про предмет, ним позначений. При швидкому читанні уява бере меншу участь у сприйманні, ніж при уповільненому. Керуючи темпом читання, учитель може допомогти учням у розвитку уяви". Завдання на розвиток творчої уяви: усні та письмові перекази прочитаного, спостереження описів, художніх картин, запитання на розуміння ролі деталі в художньому тексті, на розуміння підтексту в окремих творах (“Коні не винні” М. Коцюбинського).
В учнів середніх класів наявне почуття наївного реалізму: ототожнюють художню правду з дійсністю (“Чи у Вербівці ще залишився хто-небудь з родичів Миколи Джері?”, “А в якому селі була повішена фашистами Марія Стояниха?” та ін.).
Треба також учителеві запобігати релятивізму в оцінці певного твору ― довільним судженням учнів, не пов'язаним зі змістом зображуваного. Наївний реалізм учнів найбільш проявляється при сприйманні творів, написаних від першої особи: особа оповідача подібна в чомусь до особи автора (“Козачка”, “Інститутка” Марка Вовчка, “Зачарована Десна” О. П. Довженка, “Шматок пирога” І. Багмута).
У полоні наївного реалізму перебувають також учні, коли мають справу з творами на історичну тематику ― “Захар Беркут” І. Франка, “Гайдамаки” Т. Г. Шевченка, “Чорна рада” П. Куліша, “Роксолана” П. Загребельного та ін. Найважче вчителеві доводиться тоді, коли учні дізнаються, що письменник узагальнив поодинокі факти, ототожнив художню правду з дійсністю. В окремих учнів на деякий час падає інтерес до літератури: “Навіщо читати, коли цього не було?”, “Все це письменник вигадав”, “Такого в дійсності не було” і т.д. Показово, що до ряду історичних творів і усної народної творчості учні ставляться цілком терпимо (казка, билина, історична пісня, дума, оповідання), а до художніх творів письменників — категоричні в судженнях. Саме це той момент, коли учням слід глибоко роз'яснити, що таке тип, прототип, художня правда, художній вимисел, історичні події та факти, соціальне середовище, суспільний ідеал тощо.
Для словесника досить важливо те, щоб учні правильно зрозуміли ідею твору, висловлену автором. Часто буває, що первинне учнівське сприймання ідеї твору йде всупереч авторському (Л.Глібов “Коник-стрибунець", образ Чіпки в романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” П. Мирного, “Фараони” О. Коломійця та ін.).
В учнів старших класів па зміну відтворюючій уяві з'являється глибоко розвинута творча уява ― домисел, узагальнення фактів, життєві аналогії, звернення до суміжних видів мистецтва (живопису, музики, театру, кіно, телебачення).
2. Сприймання учнями художньої літератури залежить також і від вікових особливостей учнів. Психологи виділяють такі періоди вікової психології учнів:
1) молодший підлітковий вік (п'яті-шості класи);
2) старший підлітковий вік (сьомі-восьмі класи);
3) рання юність (дев'яті-одинадцяті класи).
Виходячи з цього поділу вікових груп школярів, виявляються їх читацькі інтереси, образне мислення, уміння аналізувати художні твори. Звичайно, вікові межі та інтереси учнів можуть бути умовними.
Молодший підлітковий вік цікавиться здебільшого творами про пригоди, навколишній рослинний і тваринний світ, космос, героїчні вчинки людей тощо. На перший план учні цього віку ставлять не ідейний заряд художнього твору, а предметний зміст, певне конкретне зображення життя без авторської оцінки дійсності. Поза увагою залишаються позасюжетні елементи композиції твору: пейзажі, інтер'єр, ліричний відступ, вставні епізоди та ін.
Для старшого підліткового віку характерне глибше проникнення у художній зміст твору, уміння грунтовніше аналізувати образи, прагнення зіставляти компоненти твору, зростання інтересу до особи письменника. Недоліки у засвоєнні твору: фрагментарне сприймання тексту, однобічний підхід до оцінки літературних образів, одноплановість узагальнень, відсутність чіткого виділення типового та індивідуального в образах-персонажах тощо.
У ранній юності учні в переважній більшості сприймають художній твір у єдності змісту і форми. Вони глибше проникають у внутрішній світ персонажа, психологічно осмислюють відносини людини із суспільством, сімейні стосунки, моральні та етичні норми життя людей. А тому улюбленими творами старшокласників є про громадянський обов'язок, дружбу, вольових героїв, чесність, ніжність, кохання тощо. В певній мірі це залежить від соціальних умов життя, етнічних факторів, місцевості проживання, статі читача.
3. Формування пізнавальних інтересів учнів визначається не лише змістом навчального матеріалу, а й способом організації навчальних занять. Словесник весь час повинен думати про відповіді на три питання: що вивчати? навіщо вивчати? як навчати? Останнє питання торкається методів і прийомів викладання літератури в школі.
Слушне визначення дає методист В. Я. Неділько: “Шкільний метод викладання літератури є тип взаємозв'язків між учителем і учнями в процесі вивчення літератури в школі, що визначаються характером навчального матеріалу та ступенем і формою участі учнів у його засвоєнні” (“Методика викладання української літератури в середній школі”, с. 96.).
4. Проблема класифікації методів навчання літератури з давніх-давен привертала особливу увагу відомих педагогів і методистів. Так, у російській дореволюційній методиці літератури В. Я. Стоюнін на перше місце ставив бесіду, В. І. Водовозов - самостійну роботу над текстом художнього твору, а В. П, Острогорський надавав перевагу лекції (або живому слову вчителя).
У радянський період розвитку школи методист М. І. Кудряшов налічує п'ять методів: творче читання художнього тексту, читання коментоване, слово вчителя, бесіда, робота за завданням вчителя. Українські методисти в своїх курсах методики літератури виділяють такі методи:
Т. Ф. Бугайко, Ф. Ф. Бугайко
1. Виклад учителя (лекція).
2. Бесіда.
3. Коментоване читання.
4. Демонстрація наочності з використанням технічних засобів навчання.
В. Я. Неділько
1. Метод лекції.
2. Метод евристичної бесіди.
3. Метод самостійної роботи.
Є. А. Пасічник
1. Лекція.
2. Бесіда.
3. Самостійна робота.
4. Творче читання.
У дослідженнях з дидактики на основі мислительних операцій, при яких формуються в учнів уміння і навички, дається така класифікація методів навчання: індукція, дедукція, аналіз, абстрагування, конкретизація, аналогія, моделювання, узагальнення, зіставлення тощо.
5. Важко заперечувати правомірність кожної класифікації. За нашими спостереженнями, в сучасній школі можна виділити такі основні методи викладання літератури: коментоване читання твору, бесіда, шкільна лекція, самостійна робота учнів над твором.
Шкільна лекція ― це логічно послідовний виклад матеріалу вчителем, що застосовується у старших класах. Цим методом користуються при вивченні тих тем, що містять матеріал, невідомий чи мало відомий учням, або при охопленні великої кількості матеріалу. Лекції бувають оглядові, настановчі, підсумкові. У старших класах виклад біографії письменника часто подають шляхом лекції-нарису про життя митця слова.
Цей навчальний метод досить поширений у старших класах, де вчаться достатньо підготовлені учні, яким уже доступний аналіз і синтез художнього твору. Враховуючи вікові особливості, шкільна лекція може тривати 25-30 хв., або й цілий урок (в залежності від обсягу навчального матеріалу).
Оглядова лекція охоплює своїм змістом узагальнення вивченого і будується на відомому учням матеріалі (“Проблема землі у творах М, Коцюбинського, В. Винниченка, О. Кобилянської”). Інколи оглядові теми вчитель подає шляхом лекції, де розповідає про життя і творчість письменників, на ознайомлення яких шкільна програма відводить малу кількість годин (“Ідейно-художні пошуки в українській прозі кінця 19 ― початку 20 ст., Лесь Мартович, Марко Черемшина, А. Тесленко, “Дніпрова Чайка”)?
Допомагає в активізації пізнавальної діяльності учнів в процесі слухання лекції запис її плану, складання тез або конспекту, заслуховування невеликих повідомлень чи рефератів учнів, виразне читання учнями уривків текстів творів тощо.
Шкільна лекція відрізняється від вузівської тим, що вона враховує рівень розвитку учнів, їхню психіку, мислення; вона проста за побудовою, лапідарна, хоч певною мірою наукова, бо охоплює основи наук. Важливі елементи структури шкільної лекції - це аналіз і оцінка; узагальнення і висновки. Вона відіграє велику роль у загальному розвитку школярів: дає можливість охопити досить широкий матеріал і викласти його за порівняно невеликий відрізок часу, прищеплює учням навики логічного мислення, привчає аргументувати свої твердження.
Метод бесіди має довгу історію й багаті традиції. В основі його лежить система запитань, де в процесі відповідей учні під керівництвом учителя доходять істини. Бесіда може мати евристичний характер, коли в її ході учні оволодівають новими знаннями, або репродуктивний ― це коли відтворюються раніше здобуті знання. Цей метод найпоширеніший в сучасній школі і застосовується при вивченні основних творів програмового матеріалу. А взагалі — кожна бесіда сприяє самостійному мисленню учнів й забезпечує розвиток їхніх творчих здібностей. Цей метод також дає змогу охопити роботою усіх учнів класу. Правда, певний недолік його в тому, що на вивчення порівняно невеликого за обсягом твору витрачається багато часу. Ось чому в шкільній практиці вживається комбіноване поєднання ― шкільна лекція з елементами бесіди (найчастіше в середніх класах). Учителі-словесники розрізняють такі види бесід: евристична бесіда, настановча бесіда, бесіда-диспут, бесіда-розбір твору, бесіда-повторення, бесіда з позакласного читання та ін.
Коментоване читання застосовується тоді, коли текст твору важкий для сприйняття учнів. Тоді вчитель проводить читання в класі, супроводячи його поясненнями, коментарями. В одному випадку коментар потрібен для пояснення окремих слів у тексті, у другому — для з’ясування художніх троп, вжитих письменником, в третьому — для пояснення особливості композиції, з'ясування причин появи твору тощо. Коментарі до тексту можуть бути перед читанням тексту (попереджуючий коментар) або після читання (наступний, підсумковий коментар). Для коментування твір ділимо на частини, які більш-менш закінчені за змістом (“Захар Беркут” І. Франка ― 7 клас, “В Острозькій школі” А. Чайковського ― 6 клас, “Орися”
П. Куліша ― 6 клас та ін.). Треба пам'ятати, що читання художнього твору буває класне і домашнє, голосне і мовчазне.
Метод самостійної роботи передбачає опрацювання учнями навчального матеріалу під керівництвом і контролем учителя. Вірніше ― це самостійна дослідницька робота учнів над текстом художнього твору, де є елементи настановчої розповіді вчителя. Насамперед, це самостійний аналіз невеликих за обсягом літературних творів або їх компонентів (сюжет, композиція, характеристика окремих образів, роль художніх засобів у структурі твору та ін.). Педагог А.М. Алексюк у своїй книзі “Загальні методи навчання в школі” (К.: “Радянська школа”, 1973) виділив три рівноцінні методи самостійної роботи: найнижчий (робота над змістом твору), вищий (аналіз художнього тексту) і найвищий (самостійне опрацювання художніх компонентів за окремими завданнями або планом учителя).
Досвід викладання літератури в середній школі свідчить, що методи в їх чистому вигляді застосовуються рідко. А тому вони здебільшого комбінуються, тобто вживаються у взаємозв'язках, залежно від змісту літературного матеріалу і навчальної мети уроку.
Якщо метод лекції широко вживається при викладі біографії письменника, оглядових тем, то аналіз твору може здійснюватись або методом бесіди, або коментованого читання.
6. Методичні прийоми ― це також способи навчальної діяльності, але, на відміну від методів, вони мають значно вужчу сферу застосування. Прийоми відзначаються певною самостійністю і можуть стосуватися багатьох методів викладання літератури. Інколи в методичних посібниках засоби і прийоми ототожнюють. Проте засоби бувають різні, а прийоми у викладача літератури ― суто індивідуальні. Кожен з методів включає кілька певних прийомів викладання літератури. Методичний прийом скерований на засвоєння окремих питань та аспектів вивчення програмового матеріалу.
Найбільш поширеними методичними прийомами при вивченні літератури в школі є такі:
виклад біографії письменника у формі художнього нарису;
аналіз художнього твору за сюжетно-композиційними вузлами;
практикування індивідуальних та диференційованих завдань учням при опрацюванні тексту художнього твору;
постановка проблемних запитань і завдань стосовно змісту і художніх особливостей твору;
використання дидактичного і роздавального матеріалу та опрацювання його;
завдання на розвиток усного і писемного мовлення учнів на матеріалі виучуваного твору;
інтригуючий початок уроку літератури;
використання різних видів графічного та звукотехнічного унаочнення до виучуваної теми;
використання різного роду зіставлень у процесі вивчення твору (з реальними подіями, з прототипами героїв споріднених за проблематикою творів, зіставлення літературних образів, зіставлення художнього твору з його екранізацією та ін.);
уведення різних форм повторення матеріалу (тематичне, систематичне, оглядове);
проведення літературних ігор та вікторин стосовно певного художнього твору;
заслуховування літературних повідомлень і рефератів на задану тему;
читання художнього твору в особах або інсценізація його;
уміння вчителя перервати свою розповідь на цікавому епізоді або факті, щоб спонукати учнів до самостійної роботи над літературними джерелами;
обговорення твору за раніше заданими питаннями або завданнями;
проведення творів-анкет на з'ясування змісту і художньої манери письменника;
використання літературно-краєзнавчого матеріалу на уроці літератури;
різні види лексичної та фразеологічної роботи над текстом твору;
проведення спарених уроків літератури у формі семінарських занять з літератури;
уведення тематичного обліку знань учнів при засвоєнні літературного матеріалу;
взаєморецензування учнівських відповідей в ході засвоєння програмової теми та ін.
Треба пам'ятати, що методи і прийоми взаємопереходять один в одного. Бесіда є методом навчання, але вона може й бути методичним прийомом у лекції. Дальше вдосконалення методів і прийомів викладання літератури в школі ― одне з найважливіших завдань методичної науки і шкільної практики. Слід пам'ятати вислів
В. Гюго, що іноді читачі відриваються від книги зовсім іншими, ніж вони були до цього. Адже цьому сприяє аналітико-синтетична робота над текстом твору вчителя-словесника і учнів.
