Проповідь як жанр виникла (IV— VI ст.), увібравши античні та біблійні традиції. Визначальний вплив на зміст, характер і форму проповіді мала Біблія. Давнє письменство включає проповідь у систему літературних жанрів завдяки її виразній художній специфіці.
Проповідь — жанр ораторсько-публіцистичної прози в давній літературі; твір урочистого або релігійно-навчального характеру.
Схема і жанрові постулати проповіді передавали через гомілетику (грец. homileo — спілкуюся з людьми) — мистецтво церковного красномовства. Звідти перейнято два основні типи проповідей:
а) урочиста проповідь — її проголошували на великіхристиянські свята для церковної еліти;
б) щоденна проповідь — покликана, відповідно дохристиянського календаря, вшановувати певного святого чи подію із біблійної історії.
Оригінальні проповідницькі твори на Русі пов'язують із церковною діяльністю київського митрополита Іларіона (відома лише одна його проповідь — «Слово про Закон і Благодать») та ченця Кирила із Турова. Творчість цих проповідників започаткувала традицію проповідницької прози в давній українській літературі.
пам'ятка проповідницької прози доби Київської Русі «Слово про Закон і Благодать» належить Іларіонові (? — прибл. 1053) — першому руському митрополиту. Основними джерелами пам'ятки є Старий і Новий Завіти, усні та писемні оповіді і легенди, «Повість минулих літ». Слово.. має патріотичне спрямування. Складається з трьох частин 1) притчу про Сару(неплідна, баг дав ій сина Ісаака вільну дитину) і Агар(рабиня має сина Ізмаїла - раб віл Аврама). Аврам (чоловік Сари. Породив сина від рабині Агари) 2) Прославлення князя Володимира. 3) Протиставлення язичництва та християнського станів на Русі. Завершує слово… піднесеною молитвою.
Ораторська проза - жанр, властивий українському письменству ХІ-ХУІІІ ст. За призначенням, формою і змістом ораторська проза поділяється на дві групи: учительську (дидактичну) та урочисту. До жанрових форм ораторсько0учительської прози належать: проповіді, слова, повчання, казання. Учительська проза призначалася для широкого загалу слухачів і читачів. Такі твори не вимагали від автора високої майстерності, написання їх було доступне усім, хто володів пером.
В учительській ораторській прозі викладалися загальні правила поведінки та моральні правила добропорядного християнина, впливаючи переважно на розум, а не на емоції слухачів, тобто метою учительської прози було насаджування християнської моралі, популяризування догматів християнської релігії, тлумачення текстів святого письма. Художності творів не надавалося особливого значення, але доповнювалося живе слово проповідника жестами, інформацією. Для означення таких творів використовувалися терміни „повчання”, „бесіда”. Вони були невеликі за розміром, позбавлені, як правило, риторичних прикрас, писалися чи виголошувались на загальнодоступній мові. До цієї групи ораторсько-учительської прози за змістом і літературним оформленням належали „Поученіє к братії” новгородського єпископа Луки Жидяти (ХІ ст.), повчання Феодосія Печерського (ХІ ст.), Георгія Зарубського (ХІІ-ХІІІ), а також „Поучениє дітям” Володимира Мономаха (ХІІ).
Урочиста ораторська проза вимагала від автора глибини змісту, великої професійної майстерності. Перед ораторсько-урочистою прозою не ставилися вузькопрактичні завдання - безпосереднього повчання, полеміки із приводу повсякденних проблем. Він повинен ефективно побудувати твір, зуміти так подати матеріал, щоб захопити читача, слухача, настроїти його на патетичне сприйняття матеріалу.
Урочиста проза мала на меті уславлення бога, богородиці, святих, героїв християнської релігії, а також події „священної історії”. Вона мала виразно панегіричний характер. Суто літературні, художні засоби викладу ставилися авторами на перше місце. Призначалася для високоосвічених слухачів і читачів.
Твори урочистої ораторської прози позначались, переважно, термінами „слово”, „проповідь”, „казання”. Вони складались у відповідності за каноном, запозиченим ще з античної та візантійської літератури. У композиційному відношенні твір повинен складатися із трьох частин: вступу, розповіді і висновків. Вступ - обов’язкова складова твору, дещо самостійна, але не пов’язана безпосередньо із основним змістом. Її призначення - ефектно „відкрити” розповідь, привернути до неї увагу слухача чи читача, наголосити на завданні, яке ставить перед собою автор.
Розповідь будувалася на основі якогось конкретного сюжету, запозиченого, як правило, із святого письма. Іншими словами, це авторська інтерпретація біблійного сюжету, що супроводжувалася авторськими відступами, поясненнями, коментарями. Висновки завершували розповідь. Їх функцію часто виконували молитва, в якій автор звертається до бога, або похвала герою, події.
Теорія ораторської прози була детальніше розроблена у гомілетичному трактаті Іоаникія Галятовського „Наука, албо Спосіб зложеня казаня” (1659). Основою казання автор вважає тему (øему), своєрідний епіграф, що мусить бути вибраним з книг святого письма. Це основна думка, ідея проповіді, що пронизує її від початку до кінця. За Іоаникієм Галятовським проповідь структурно повинна складатися з трьох частин: ексфдіуму (вступ), у якій проповідник підводить слухачів до предмету казання, вказує на головну думку, виділяє ті сторони, які належить розглянути, тобто знайомить з тим, про що він має намір говорити; нар рації (виклад, розповідь), де викладається зміст проповіді, розвиваються думки, які доводять і пояснюють головну думку; конклюзії (закінчення), що коротко формулює висновки повчання. В основі побудови проповіді лежали певні прийоми. Вона могла будуватися на порівнянні, штаффі або алегорії. Поширеним прийомом було якесь поставлене запитання, на яке повинна даватися курйозна відповідь, що мала вражати слухачів, своєю несподіванкою Але одни із найголовніших засобів, що їх застосовували тогочасні проповідники, були оповідні приклади - коротенькі новелки різних жанрів, якими ілюструвалися чи аргументувалися догматичні, панегіричні й моралістичні тези проповіді. За оповідні приклади служили казуси, тобто оповідання, де сюжети подавалися як дійсні випадки з „священної” (легенди) чи „мирської” (анекдоти) історії; фабули-оповідання з вигаданими сюжетами(фацеції, міфи, казки, байки, диспути); параболи-оповідання, спеціально складені для алегоричного витлумачення.
Найвидатнішими представниками урочистої ораторської прози є Іларіон Київський („Слово про закон і благодать”,ХУ ст.), Климент Смолятич („Пославие ФомЂ”, ХІІ ст.), Кирило Туровський („Слово на новую неделю по пасце”, „Притча о человечестей души и о телеси” та ін., ХІІ), Серапіон Володимирський („О казнях божих и ратаях”, ХІІІ ст..), Григорій Цамбалюк („Слово надгробное…Кипріану”, „Слово похвальное”, поч.ХУ ст.), Іоаникій Галятовський (зб. „Ключ разумЂнія” (1665), „Небо новое” (1665), Інокентій Гізель „Мир є богом человеку” (1669), Лазар Баранович (зб.”Меч духовний” (1666), „ Трубы словес проповідних” (1674), Антоній Радивиловський (зб. „Огородок Маріи богородицы” (1676), „Венець Христов…” (1688).
Великою популярністю на східнослов’янських землях користувалися повчання, проповіді, слова уставлених візантійських проповідників ІУ ст. Василія Великого, Григорія Назіанзина (Богослова) і, особливо, Іоанна Златоуста, що об’єднані з збірники „Златоуст” та „Златоструй”. Ці автори викладають суперечності тогочасної грецької дійсності, аскетизм поєднується в них із життєрадісним світосприйняттям. Якщо до цього додати високу майстерність викладу, то зрозумілим стане тривалий інтерес до цих творів на українському ґрунті з ХІ по ХУІІІ ст. Поряд із цими авторами візантійської учительної літератури стоять догматичні, полемічні, моралістичні і похвальні казання на господні, богородичні та інші свята церковного року Єфрема Сірина, Килила Єрусалимського (ІУ ст.), Андрія Критського, Федора Студита, Іоанна Дамаскіна (УІІІ-ІХ ст.). Популярними були також збірники „Ізмарагд”, „Маргарит”, „Торжественник”, „Златоуст”, „Златоструй”, що давали з ХІ ст. слухачам, читачам та проповідникам багате зібрання повчань, пристосованих до всіх християнських свят. Вони продовжували побутувати на Україні в списках і протягом пізніших століть. У ХУІ ст. на Україні освоюється новий тип збірника повчань - учитель не євангеліє. Зразком служило учительське євангеліє константинопольського патріарха Філофея, перекладене з грецької у 1343 р. У нас воно було відоме як учительське євангеліє Калласта. За цим зразком у ХУІІ ст. виникло досить багато систематичних збірників проповідей, наприклад Кирила Транквіліона-Ставровецького „Учительное євангеліє” (1619). Вони містили в собі проповіді на неділі й річні свята, що подавали тлумачення призначених на відповідний день євангельських читань і тільки в окремих випадках розвивали моралістичні теми, не пов’язані безпосередньо з євангельськими текстами.
