«Істо́рія Ру́сів» — твір української національно-політичної думки початкуXIX століття, де подано яскраво, часом у художній формі, картину історичного розвитку України від найдавніших часів до 1769 року.
«Історія Русів» має дві головні ідеї. По-перше, вона підкреслює історичну відмінність і протистояння між русами (Україною) та Московією. По-друге, вона наголошує історичну цілісність русів (українців) від середньовічної Київської Русі до недавньої тоді Козацької держави.
Перша згадка про «Історію Русів» зустрічається в 1828 році, після знахідки рукопису в бібліотеці м. Грінева. Цей твір добре знали М. Гоголь, О. С. Пушкін,кирило-мефодіївці, і також Тарас Шевченко.
Вперше видана Осипом Бодянським у Москві в 1846 році в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремим виданням. Друге видання було здійснено в Нью-йорку в 1956 році у перекладі В. Давиденка, а третє, останнє видання, вже у незалежній Україні у 1991 році (переклад І. Драча). Вперше твір дослівно цитується без посилання на джерела П. П. Гулаком-Артемовським в його творі «Дещо про того Гараська»[1] у 1819 році. Вперше на «Історію Русів» як на рукописне джерело «малоросійської історії» посилається Д. М. Бантиш-Каменський у другому виданні своєї «Історії» у 1830 році[2] Першу рецензію на твір написав О. С. Пушкін в статті «Собрание сочинений Георгия Кониского»[3] у 1836 році. У 1839 році переклав польською мовою і надрукував окремі фрагменти твору польський історик О.Мацейовський[4]. Вперше ілюстрував текст «Історії Русів» Т. Г. Шевченко у 1844 році[5] Англійською мовою опублікована завдяки Гарвардському проекту у серії «Гарвардська Бібліотека Давнього Українського Письменства».
Вступ
У передмові автор обґрунтовує необхідність написання історії Малої Росії тим, що по визволенні її від татар вона у загальній російській Історії замовчувалася. Незважаючи на те, що істориків і літописців у Малій Росії не бракувало, але внаслідок плюндрувань, згуби та всеспалення неможливо було зберегти будь-що цілим. З цієї причини взято цю історію із літописів і записок Білоруських. Цими словами читач відсилається до одного з прототекстів Історії Русів — літопису В. Рубана. У заключному абзаці передмови автор жалкує, що деякі безглузді речі і наклепи в самі літописи внесли питомі руси, посилаючись на одну «шкільну історійку»[6]., в якій «виводиться на сцену якась нова земля над Дніпром, а до того ця земля була пустельна і безлюдна, а Козаків на Русі не бувало. Але, видно, — зазначає автор — пан письменник такої нікчемної історійки не бував ніде, окрім своєї школи». Знаючи рік, коли автор Історії Русів А. І. Чепа отримав у подарунок від М. Берлинського його «історійку» (1810), можна достовірно визначити, що передмова була написана не раніше 1810 року.[7].
Основна частина
В основній частині твору автор оглядає історію народу України-Руси (народу Слов'янського) з найдавніших часів до нашестя Татарського екстрактом, а від того нашестя — широко і докладно. Автор наголошує, що цей народ переселився з Азії від часів Вавілонського змішання мов, став мешкати від гір Рифейських[8] і від моря Каспійського на сході до ріки Вісли і моря Варязького на Заході: і від Чорного моря і ріки Дунаю на півдні до північного океану і Балтійського моря на Півночі.
Після нашестя багато уваги приділено Козаччині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору продовжує традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія України. З огляду на цензуру, багато своїх власних думок авторховає між рядками або приписує їх неіснуючим історичним особам минулого. «Історія Русів» — твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 p.). За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях козацьких літописів. Автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба — це час розвитку української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею «як вільний з вільним і рівний з рівним»; Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького — це справедлива боротьба пригніченого народу за своє «буття, свободу, власність».
«Історія Русів» — це перша своєрідна політична історія України. Цей політичний памфлет характеризується не тільки яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю, патріотизмом, йому притаманні й тенденційність, недостатня документальна обґрунтованість тверджень, неточності, відверті фантазії автора (вигаданість дат, кількості військ, числа загиблих тощо). Безумовно, у цьому творі надзвичайно багато суб'єктивного, але його автор стоїть на патріотичних, демократичних позиціях і його думку рухає гаряче бажання не тільки розібратися в хитросплетіннях національної історії, а й допомогти своєму страждаючому народові. Не випадково, критично оцінюючи «Історію Русів», Д. Дорошенко зазначав, що ця праця «прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки».
Книга складається з ІІІ частин:
· Частина І-ша складається з Розділів І — V. Описується історія України від першого гетьмана Лянцкоронського до гетьмана Богдана Хмельницького і походу польського короля Яна II Казимира до України;
· Частина ІІ-га складається з Розділів І — V. Описується історія України від підписання Зборовського трактату і до посилання до Сибіру гетьмана Самойловича;
· Частина ІІІ-тя складається з Розділів І — V. Описується історія України від обрання Івана Степановича Мазепи гетьманом України до царювання цариці Катерини ІІ і ліквідації козацтва.
В основу написання «Історії Русів» лягла низка вітчизняних історичних творів: друкованих («Краткая малороссийская летопись»[9](СПб, 1777), «Записки о Малороссии, её жителях і произведениях»[10](СПб,1798), «Краткая Российская история»[11] (М., 1800); та рукописних (рукописи А. І. Чепи, А.Рігельмана, батька і сина Полетик). Автор посилається також на античних та середньвічних авторів — Птолемея, Геродота, Страбона, Діодора, Вольтера. Велике враження на творця «Історії Русів» справили історіософські праці Йоганна Готфріда Гердера[12]
Авторство
Щодо точної дати написання та авторства «Історії Русів» є різні гіпотези. Найпоширенішою і найпершою за часом виникнення є та, що автором «Історії Русів» слід вважати архієпископа Мстиславського, Оршанського і МогильовськогоГеоргія (Кониського) (О. Бодянський).
Пізніше з'явилися припущення, що авторами можуть бути:
· князь О. Безбородько (М. Возняк, П. Клепацький, М. Слабченко, А. Яковлів та ін.),
· О. Лобисевич (О. Оглоблин),
· В.Лукашевич (М. Петровський),
· О. М. Маркович (О. Ільїн, Ф. Шевченко),
· В.Полетика (І. Борщак, В. Горленко, А. Єршов та ін.),
· Г.Полетика (М. Василенко, Д. Дорошенко, В. Іконников, О. Лазаревський та ін.),
· Василь і Григорій Полетики (М. Грушевський тощо),
· князь М. Репнін-Волконський (М. Драгоманов),
· В. і О. Ханенки, А. Худорба та ін.
Деякі дослідники, зокрема О. Оглоблин, припускають, що автор «Історії Русів» належав до Новгород-Сіверського гуртка українських автономістів кінця 18 ст. і був пов'язаний спільними ідейно-політичними та службовими інтересами з кн. О. Безбородьком (О. Оглоблин). Інші дослідники дотримуються думки, що автор «Історії Русів» належав до ліберального оточення малоросійського генерал-губернатора кн. М. Репніна-Волконського в Полтаві (М. Максимович). Хронологія датування створення «Історії Русів» коливається в межах 1760–1820. Цілком імовірно також, що «І. Р.» пройшла кілька редакцій, остання з яких була на початку 19 ст.[13].
Історію Русів використовували при написанні своїх історико-літературних творів Тарас Шевченко, Євген Гребінка, Ізмаїл Срезневський, Микола Гоголь, Микола Костомаров.
Для всебічного вивчення значення Історії Русів для української та європейської (російської, польської, білоруської та інших) культур лабораторією загальної та етнічної психології Інституту психології імені Г. С. Костюка Національної АПН України таМіжнародною громадською організацією «Інститут Україніки» створено в Інтернеті віртуальний музей (Музей однієї книги «Історія Русів»). У музеї представлено перше видання Історії Русів Й. Бодянського, переклад І. Драча. Розпочато накопичення текстів авторів 19-21 століть, які висловлюють свої думки про різні аспекти значення Історії Русів для осмислення етнонаціональної історії східних слов'ян (І. Крип'якевич, Л. Кучма, О. Пушкін, В. Соболь, Н. Ульянов, М.-Л. Чепа та інші), і, зокрема, українців[14] Промовистим є той факт, що у роки радянської влади «Історія Русів» трактувалася як «антирадянський» твір, про що свідчить лист відомої дисидентки Оксани Мешко до Президії Верховної Ради УРСР від березня 1978 року[15]
Широке коло дослідників вважає, що «Історія Русів» була створена на Стародубщині, адже найвідоміші екземпляри цієї праці були знайдені на початку ХІХ ст. саме тут – у Гриневі та Понурівці, маєтках української козацької старшини Безбородьків таМиклашевських. Валерій Шевчук[16] вважає автором «Історії Русів» Архипа Худорбу, учасника Новгород-Сіверського патріотичного гуртка, козацького урядовця з Сіверщини. Дійсно, подіям на Стародубщині у 18-му ст., в «Історії Русів» відведено багато місця, можна навіть сказати, що «Історія Русів» є своєрідним продовженням «Літопису Самовидця», автор якої також жив на Стародубщині, та завершив свою історію початком ХVІІІ ст., а автор «Історії Русів» її продовжив. Патріотичний зміст «Історії Русів» наслідує тим традиціям, які розпочав Роман Ракушка у своєму великому творі. Через «Історію Русів» ми можемо подивитися на те, як сприймали стародубці бурхливі події ХVІІІ ст.
Розпочинається це століття для стародубців в «Історії Русів» палкою промовою гетьмана Івана Мазепи на території Стародубського полка, у Семенівці, перед зустріччю із шведами. Автор «Історії Русів» вустами Мазепи називає Росію«деспотичною державою», та вимагає від українців боротьби за волю[17]. Потім автор виказує схвальне відношення до шведського війська на теренах краю, яке поводилося з українцями «як друзі». В «Історії Русів» написано про це так: «Вступ Шведів зовсім не схожий був на навалу неприятельську, і нічого він в собі ворожого не мав, а переходили вони села обивательські і ниви їхні, як друзі та скромні мандрівники, не займаючи нічиєї власності і не чинячи усіх тих бешкетів, свавільств та всякого роду безчинств, що свої війська звичайно по селах чинять під титулом: «Я — слуга Царський! Я служу Богові і Государеві за весь мир Християнський! Кури і гуси, молодиці й дівки нам належать по праву воїна і по наказу його Благородія!» Шведи, навпаки, нічого в обивателів не вимагали і ґвалтом не брали, але де їх знаходили, купували в них добровільним торгом і за готівку»[18].
І далі, усяке російське свавілля, що відбувалося на Стародубщині після Полтави – Меншиковські репресії у Почепі, відбирання російським урядом земель в українських поміщиків на користь старообрядців, муки та смерть стародубських козаків на будівництві Ладозького каналу, полковники-росіяни, які нічого не тямили в українських реаліях, а тільки набивали грошима власні кишені, усі ці події яскраво змальовані в «Історії Русів», причому автор завжди рішуче встає на бік покривдженого українського населення Стародубщини, проти російських адміністраторів. Так наприклад описує він звірства російського генерала Карла Бірона ukru, брата коханця російської імператриці Анни Іванівни, у Стародубі: «На самий спогад про шаленства брата його, кульгавого і майже безногого Бірона, здригаються мешканці Стародуба та його околиць. Він, бувши цілковитим калікою, мав, одначе, ранг повного Генерала Російського і, квартируючи декілька років у Стародубі з військом і численним штатом, подобився пишністю і чванливістю самому гордому Султанові Азіатському, а поведінка його ще більше мала в собі варварських химер. І, не кажучи про численний сераль, сформований і комплектований насильством, хапали жінок, особливо тих, що мали немовлят, відбирали в них грудних дітей, а замість них змушували груддю своєю годувати малих цуценят для мисливської зграї того недолюда; інші ж його мерзоти паскудять саму уяву людську»[19].
На відміну від Романа Ракушки, автора «Літопису Самовидця», автор «Історії Русів» вельми негативно відноситься й до росіян-старообрядців, які заселяли Стародубщину починаючи з ХVІІ ст. І його можна зрозуміти. Якщо для Романа Ракушки старообрядці були бідним, гнаним та пригнобленим російським людом, якому стародубські українці надавали притулок та рятували життя, то для автора «Історії Русів» старообрядці є вірними слугами імперського режиму, які помстилися брудною невдячністю українцям Стародубщини за їхню гостинність. Тому про старообрядців, які зневажливо називали українців Стародубщини «хохльонками», та ширили міжнаціональну ворожнечу в краї, автор «Історії Русів» писав так: «Численні акти їхні, або різноманітні толки, не підходять до жодної секти Християнської чи деїстичної, а суть — одна маячня мужицька, взята з найгрубішого поганства і примножена безумними забобонами. Вона полягає у виборі ручних перстів, котрими б хрестилися сильніше, і в розборі образів Угодничих та хрестів Христових; і котрий образ од інших старіший, багатший та потворніший, той у них і достойніший до почитання; хрест, що має більше кінців, є кращий од тих, що з чотирма кінцями, і їх дехто вважає за печать Антихристову. Рівно і про книги Християнські теж верзуть, що котра з них старіша і менше зрозуміла, та й святіша; і в таких розборах увесь їхній догмат полягає. Про суть же самої релігії та закон Християнський і поняття вони не мають, а ладні сперечатися за все з найбільшими богословами до шаленства і радше підуть на всякі муки, як признаються в тому, чого не розуміють»[20].
