пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

Драч, Костенко, Павличко та ін.

  І. І. Драч і його лірика. (Поезія І. Драча характеризується перш за все нетрадиційністю поетичної форми та стилю. Ліричні твори поета - це своєрідний метафоричний спосіб мислення, оригінальне поєднання форми і змісту, переплетення візуальних, слухових, дотикових форм та недосказаності слів. Все це робить поезію І. Драча неповторною і самобутньою.) 
      11. Основні мотиви лірики І. Драча. 
      1. Балади та етюди - улюблені жанри лірики поета. (Перша збірка лірики І. Драча, яка вийшла друком 1962 року, засвідчила, що в українську літературу прийшов молодий, талановитий, оригінальний поет зі своїм світобаченням. Бажання "повернути людину до сонця", його казковий "Храм сонця" - в цьому вбачає свій обов'язок І. Драч як поет. А звернення до жанру балади - це фольклорний підтекст, образи-символи, що єднають лірику поета з творчістю Т. Шевченка та поетами-романтиками. Форма етюду - невеличкого за обсягом, оригінального вірша - надає можливості поетові виразити свої сконцентровані думки і тим самим спонукати читача до широких філософських узагальнень.) 
      2. Основні мотиви лірики поета. (1. Драч - поет широкомасштабний, який дбає про розквіт національної культури, думає про самобутність нашої держави, збереження і розквіт нашої мови як основи духовного життя нації. Тому основні мотиви його лірики - це патріотизм, любов до Батьківщини, віра у всемогутність науки й техніки, розкриття проблем протиборства світлого і темного начал, космосу і хаосу в бутті людини. 
      У творчості митця однією з основних є екологічна тема ("Самотня ластівка", "Чорнобильська Мадонна").) 
      3. Значення символіки в ліриці І. Драча. (І. Драч - поет неординарний, зі своїм баченням світу і власним самовираженням. В його ліриці багато символіки, яка допомагає йому показати своє і космічне бачення тієї чи іншої проблеми. Так, наприклад, калина - це і образ України, це і дере-во^оберіг, що рятує світ від зла, це і дерево роду, тобто маленької батьківщини кожної людини. Або соняшник - це образ-символ сонця, всього світлого і радісного в житті людини.) 
      4. Твори про море людських характерів. (У І. Драча багато творів про мужніх лицарів совісті, братерства, милосердя, людської праці: "Балада про Батька", "Балада про вузлики", "Балада роду", "Бабусенція". З них окреслюється образ народу не як безликої маси, а як море людських характерів і доль, кожна з яких неповторна.) 
      III. "Художнику - немає скутих норм. Він - норма сам, він сам в своєму стилі". (Ці слова І. Драча - свідчення осмислення його поетичного світобачення, в них - оригінальність його лірики. Поет сам вирішує, як і коли донести до читача думки про болюче. Поезія І. Драча - це погляди митця на завдання художньої літератури, це розкриття його громадянської позиції.) 

Уся творчість Ліни Костенко — туга за ідеалом, за ідеалами, сором за знецінену, розтоптану людину. 



Епоха несприятлива — ламає іще в колисці геніям хребти. 



У піднесеностях, гармонії і в дисонансах епохи поетеса залишається сама собою, її світ розкрито усім зустрічним вітрам. Скільки ніжної сили й пекельної непоступливості в одній людині, який безмір душі, бо, справді: 



Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. 

І, може, це і є моя найвища сутність. 



Ліна Костенко багато розмірковує над тим, що ж лишає по собі людина. Як жити? Де відшукати те одвічне, що, збагативши тебе особисто, залишається у спадок твоєму народові, а відтак і людству? Ці роздуми проходять через напливи духовних випробувань, через перевірку в людині її самовідданості життєвому покликанню: 



Твоє страждання — особиста справа. 

Твоє мистецтво — радощі для всіх. 



У книжці "Сад нетанучих скульптур" звучить тривога за долю людства, людяного в людині, ще виразнішим стає самоцінність людського існування: 



Благословенна кожна мить життя на цих всесвітніх косовицях смерті! 

Приреченість людини підтвердила Чорнобильська трагедія, яка змусила міряти наш час невідхильним питанням: бути чи не бути людській цивілізації та й усьому людству: 



Страшний калейдоскоп: в цю мить десь хто загинув. 

В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин. 

Розбився корабель. Горять Галапагоси. 

І сходить над Дніпром гірка зоря-полин. 



Турбує поетесу і духовний Чорнобиль, який давно вже почався. У віршах "Ой ні, ще рано думати про все", "Жонглює будень святістю і свинством" мовиться про виживання цілої літератури, а то й культури. Ліна Костенко, звертаючись до своїх сучасників, переконує: 



Не треба думати мізерно. 

Безсмертя є ще де-не-де. 

Коли в людини є народ, 

тоді вона уже людина. 



Душа поетеси болить за втрату історичної пам'яті, пам'яті роду, пам'яті народу: 



Дощу і снігу наковтався комин, 

і тин упав, навіщо городить? 

Жив у тій хаті сивий-сивий спомин, 

улітку він під грушею сидить. 



І не треба роз'яснень, що перед нами покинута хата, і не треба розчулених зітхань з приводу того, що ця пустка — трагедія для цілого народу. Про це свідчить "і хата, і тин, і груша серед двору, і кияшиння чорне де-не-де", бо "все згадує себе в свою найкращу пору": 



І стежка, по якій вже тільки сніг іде. 



Почуття власної провини немов виболює такі твори Ліни Костенко. Нездоланна міць простого народу — ще один мотив у творчості поетеси. Вірш "Пастораль XX сторіччя" — осуд безжальної потворності і дикої неприродної війни: 



Хрести дубові туляться в берізках. 

Квітує поле в пахощах медових. 

Прославши скатерті при обелісках, 

Своїх солдатів поминають вдови. 



У час повільного духовного забуття народного генія з'являється роман Ліни Костенко "Маруся Чурай". Книга ця вирує соціальними і звичайними людськими пристрастями, тут сусідствують благородство і підступність, вірність і зрада, відвага й боягузство, лицарська звитяга і хитре пристосовництво — всі загальнолюдські моральні проблеми. В образі головної героїні твору звучить ідея безсмертя Слова і Пісні, самого Народу: 



Ця дівчина не просто так, Маруся. 

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа. 



Мудрими людьми мовлено, що нація як така не існує без носіїв величного творчого початку, без людей, які уособлюють совість, цвіт усього народу. Слава Богу, наш народ має такий цвіт. Найяскравіший серед цього — поетеса Ліна Костенко. її вірші — неоціненний скарб людяності, інтелекту, сили духу Й доброти: 



Не забувайте незабутнє 

І не знецінюйте коштовне, 

Не загубіться у юрбі, 

Не проміняйте неповторне 

На сто ерзаців у собі. 



Ці рядки звучать як пересторога. Читаючи твори поетеси, входиш у надзвичайно багатий світ її поезії, співпереживаєш, включаєшся в боротьбу добра і зла, справедливості й несправедливості, людського і нелюдського, захоплюєшся мелодійністю рідної мови. Рядки поезії Ліни Костенко звучать як моральна настанова молоді: 



...Не бійся прикрого рядка. 

Прозрінь на бійся, бо вони, як ліки, 

Не бійся правди, хоч яка гірка, 

Не бійся смутків, хоч вони, як ріки. 

Людині бійся душу ошукать, бо в 

цьому схибиш — то уже навіки. 
 Основні мотиви лірики Василя Симоненка 
      В. А. Симоненко - поет прекрасної, але трагічної долі. Він прагнув сказати правду про свій час і про себе, розвінчати добу сталінського культу, відродити загальнолюдські моральні й духовні цінності. Його творчість була теплим подихом вітру після важкої крижаної зими, першою ластівкою, що, на жаль, не принесла з собою весни. В. Симоненко був до безтями закоханий у життя і поезію. Він залишив нам неоціненний духовний скарб: збірки "Тиша і грім", "Земне тяжіння", "Поезії", "Лебеді материнства". 
      Патріотична лірика посідає визначальне місце у творчості В. Симоненка. Найпопулярнішим твором на цю тему є "Лебеді материнства". Образ рідної матері якось непомітно переріс в образ України, що теж схилилася над колискою сина, бажає йому добра, любові, але й заповідає вічну істину:. 
                        Можна все на світі вибирати, сину. 
                        Вибрати не можна тільки Батьківщину. 
      Україна для поета - найдорожча у світі. Він написав два вірші, названі однаково: "Україні". Це звертання-сповідь сина до матері-України, який відчуває свій кровний зв'язок з рідною землею. Василь Симоненко передбачив наближення духовної катастрофи народу. Цей мотив виразно звучить у його віршах. Поет роздумує над гірким минулим, тривожиться за сучасне народу. Він вірить у його світле майбутнє. І дає відсіч усім нападникам-шовіністам: 
                        Народ мій є, 
                        Народ мій завжди буде! 
                        Ніхто не перекреслить мій народ! 
      Роздуми про життя, про людську сутність звучать у віршах "Ти знаєш, що ти людина" і "Я". За словами автора, кожна людина - неповторна особистість, яка повинна мати право на свободу, на визначення своєї людської гідності. Тема материнства, кохання звучить у ніжних трепетних рядках поезій В. Симоненка. 
      Справді, Василя Симоненка треба читати серцем, щоб відчути чистоту, щирість, благородство, мудрість його поезії. Радісно від думки, що Василь Симоненко йде до нас, несе поезію, мов щире золоте зерно, несе пісню, мову материнську, чарівну мову українську. 

Людина у М.Вінграновського – відправна точка у ланцюгу роздумів, що призводить до кінцевого пункту – існування життя взагалі. І одночасно людина – це також певний світ зі своїм космосом душі: «Демон», «Прелюд Землі», «Тринадцятий прелюд», «Проклятий прелюд», «Прадід», «Тост», «Без назви».

Екзистенційні настрої з роздумами над походженням людини, всього сущого є тут основними. Подальші збірки М.Вінграновського відрізняються від «Атомних прелюдів». Тут уже не спостерігаємо тієї глобальної «космічності». Більш зріла творчість митця спрямована на розкриття внутрішнього світу людини. Поет приділяє більше уваги земному, хоч і тут людина осмислюється з позицій буття-небуття: «Баба Марта», «Ні жінки, ні хати тієї нема», «Сумні без батька двоє діточок цих», «Оксана», «Марія», «Качки летять! Марієчко, – качки…», «Вона була задумлива як сад», «Гайявата», «Ще молодесенька. Навшпиньках не ходило». Тут немає такого яскраво вираженого глобалізму, але поет ставить питання людини як особистості, з внутрішнім світом, переживаннями, уподобаннями і настроями, що само по собі являє екзистенцію буття людини у цьому світі. Тут більше йдеться про космос людської душі. В цьому плані ранні і пізніші збірки М.Вінграновського можна порівняти з філософією кордоцентризму Григорія Сковороди, що розглядав світ у трьох аспектах: макросвіт (Всесвіт, навколишнє середовище), мікросвіт (людина і її перебування у цьому середовищі) і третій світ – Книга (як істина, як світло і правда, що несе добро у ці два світи). Поетика філософської лірики, з якої ми можемо провести паралель у міфологізм творів М.Вінграновського, має свої характерні риси. Спостерігаємо у поета такі ключові образи, як образ саду («Саду», «Вона була задумлива як сад», «Ранковий сонет», «За гай ступило сонце і пішло», «Кінотриптих»). Хоч цей образ і використовується іншими письменниками, та у М.Вінграновського він набуває свого, своєрідного забарвлення.

Образ Дніпра теж займає вагоме місце у багатьох віршах поета («Чуєш Дніпре мій», «Скажи мені, Дніпре», «Ніч Івана Богуна») і набуває власних ознак. Саме у віршах, де функціонує образ Дніпра, бачимо й запитальні конструкції. Одним з основних ключових образів у збірці «Атомні прелюди» є образ Землі – колиски всього людства.

Міфологізм – характерна ознака таких поезій, як «Скіфська колискова», «Димар», «Прадід», «В холодній балці ніч відьмача», «У лісі темно, в лісі ніч», «Індустріальний сонет», «На міднім небі вечір почорнів», «Імператриця Варвара», «Жоржина» та ін. Поет нерозривно пов’язаний з рідною землею, тому й не дивно, що давні вірування знаходять відображення в творах митця. Це наша історія і те, що було до неї. Серед рис модерніського стилю спостерігаємо й такі, як кадровість поезій, новотвори, верлібризація.

Інтимна та пейзажно-настроєва лірика представлена поезіями «Вас так ніхто не любить, я один», «Ти тут! Ти тут! Кохана, – ти як світ», «Не починайся…», «За літом літо, літо літо лове», «Елегія», «Вечірнє», «Ходімте в сад. Я покажу вам сад» і змушує звернути на себе увагу. В її рядках – усі душевні переживання, рухи й порухи людської душі.

Наука цих віршів – це, можна сказати, виклик тому бурхливому потокові соціалізовано-політизованої і, на жаль, здебільшого сірої «актуальної» лірики, який сьогодні виявився на гребені. А, можливо, то просто природне й мудре прагнення митця в жорстокій веремії різних зламів переоцінки цінностей говорити з читачем передусім про таємне і неминуче, про те, що врешті-решт тримає на цій святій і грішній землі.

Лірика Миколи Вінграновського нічого нікому не нав’язує. Вона справді вільна. Кожен завдяки багатоплановості, воістину якійсь незглибимості образів може відкрити в ній щось своє, неповторне. І лише одне залишається беззаперечним: органічна, практично ніде не декларована, проте глибинна й незрадлива злитість Вінграновського-митця зі світом. Вируючим, запроблемованим, а все ж прекрасним. І якщо й проривається в ліриці крик зраненої пекучими болями сьогодення душі, то не для того, аби змусити нас знову й знову здригнутися.

Про що б не писав Микола Вінграновський, він пише не з гніву і тим більше не з ненависті, а з любові. І навіть найгостріші речі зігріті якимось непотьмареним внутрішнім світом, зворушливою людяністю і добротою. У збірці знайшла місце поезія, яку не називають ні сексуальною, ні еротичною, але в якій присутні поетично одухотворені ці людські почуття. Саме одухотвореність і робить земні почуття поетичними, небесними, як у вірші М. Вінграновського.

Як передано тут вищу мить взаємного саморозкриття в любові, щастя взаємопізнання довіри і повного злиття душею і тілом двох закоханих! Що може бути вищим бажанішим для поета, ніж слава-любов людська, визнання?! Ось із чим порівнюється рука коханої, ось який рівень одухотворення: «У білій лодії ми пливем по водах любощів між берегами ночі…». «Контрасти передають повноту життя: човен названо урочисто-старовинно лодією, бо йдеться про вічне почуття, ця лодія біла, значить, чиста, хоч і пливе «по водах любощів між берегами ночі.» Тут ніч і «темна глибина», в яку повергає «темна слада», створюють атмосферу інтимної таємничості». Контрастність світла і темноти завершується злиття в одному почутті – щастя до сліз. Весь таємничий світ глибокої інтимності, зітканий із золотої гри світла і «темної слади», завершується образами світання і ранку – переходом із ночі любощів у день, у будень життя.

«Ліричний герой Миколи Вінграновського, проймаючись проблемами суспільного порядку, найчастіше свідомо раціоналізує своє мислення, часто вдається до декларацій, хоча насправді він великий лірик і вміє жити за дещо химерними законами своєї душі», – говорить один із дослідників поетової творчості Тарас Салига.

Принципи моралі, етики ліричного героя Миколи Вінграновського загалом не залишалися поза увагою критики. Це герой послідовно демонструє кращі якості своїх сучасників, а часом набирається життєвого досвіду, у чомусь еволюціонує, але залишається людиною витончених смаків, щедрої уяви і гострого погляду на світ. Якщо він у осмисленні баченого стає філософом, то в душі у нього продовжують вирувати емоції, свято казки, дива, дитинної безпосередності.

Відкривається збірка віршем «Синьйорито акаціє, добрий вечір…» Ліричний герой веде розмову із акацією, коли «осінь зійшла по плечі», – він уже не юнак, а досвідчений чоловік, котрий багато чого бачив у житті. Новаторство стилю Миколи Вінграновського-надзвичайно тема розмови. Воно ніколи не було самим лише протиставленням поезії попередників і сучасників поета, не було простим змаганням у слові. Потреба художньої доцільності, довершеності завжди випливала в поета з проблеми правдивого спілкування з реальною дійсністю, зі своєрідного чаросвіту любові до життя, до людей, зрозуміння свого творчого обов'язку.

Тема розмови присутня і в інших віршах. Так, ліричний герой розмовляє зі своєю коханою, яка начебто прийшла до нього в гості. Насправді ж цей монолог дуже нагадує сповідь у формі листа. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому любовному освідченні:

Однак ліричний герой не хоче згадувати обличчя своєї любові, бо «її обличчя-то обличчя муки».

Головна і домінантна ознака лірики Миколи Вінграновського-оптимістичність і емоційність світобачення ліричного героя. Його переживання завжди напружені і драматичні, завжди охоплені тривогою за долю коханої людини (див. доданок C)

«Микола Вінграновський любить декоративну многократність і поетичну «кабалістику» чисел. Не оминає нагоди приголомшити довірливого читача несподівано точною і незбитою цифрою своїх душевних афектів та відповідних їм об'явлень природи», – слушно зауважує у своїй статті Іван Дзюба. Фольклорна числова символіка вельми суттєва для Вінграновського Найчастіше вона розвивається в нього у лініях паралелізму. Ліричний герой найчастіше полюбляє такі числа: 3, 13, 40, 300, які генетично пов'язані з народним характером мислення. Неважко помітити, що числова атрибутика бере найбезпосереднішу і найактивнішу участь у творенні сюжету твору і органічно взаємодіє з образами, хоч і теж фольклорного характеру, але іншого смислового плану:

Тринадцять руж під вікном цвіло.

Тринадцять руж – чотирнадцята біла.

Тринадцять дум тривожило чоло,

Тринадцять дум – чотирнадцята збігла.

Рядки збірки «Цю жінку я люблю» сповнені усіх кольорів та відтінків. Поет вдається до кольору не лише як означення певної властивості предмета. Він звертається до нього з іншою метою, прагнучи намалювати «фарбами» складні переливи почуттів свого ліричного героя.

Микола Вінграновський прекрасно живописує словом. Його рядки сповнені всіх кольорів та відтінків. Ось, наприклад:

В гірчичнім світлі днів осінніх,

На літо старше, ти ідеш.

Й тече твій погляд темно-синій,

Як вітер в затінку небес.

Поет не просто вдається до кольористики як означень предмета. Він звертається до неї з метою більшою. Його охоплює стихія гамою кольорів-зіставленнями і протиставленнями – вилити душу, висловитись, акварельно, у повній пластиці, зафіксувати природу, виразивши між рядками і своє ліричне ставлення до неї.

Колір потрібен Миколі Вінграновському не лише в малюванні пейзажу. Кольором поет фіксує протилежність чуттів, настрою, емоцій, колір у нього – це вічна боротьба протилежностей, це контрастування речей, на зіткнення яких утворюється якась нова якість, що так багато значить для ідеї вірша. Як бачимо, поезія Миколи Вінграновського теж має кольористичній палітри з'єднуються свої мотиви й настрої. В залежності від стану, поет йде до відповідної гармонії кольорових барв, за якою й буде гармонія думки, ідеї.

У синьому морі я висіяв сни,

У синьому морі на синьому глеї

Я висіяв сни із твоєї весни,

У синьому морі з весни із твоєї.

«Найчастіше поет вдається до синього, білого, червоного і чорного кольору. При відтворенні настроїв печальних, елегійних, поет звертається до тонів і півтонів цих кольорів, до сонцетіней. Колориститика – це якась випадкова тенденція в поезії тільки Миколи Вінграновського. Згадаймо, хоча б, яким щедрим барвоцвітом виграє поезія Василя Симоненка чи Івана Драча»

Вірші Миколи Вінграновського, особливо в зіставленні з віршами поетів, що приблизно входили в літературу в одну добу (Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч Борис Олійник), мають цілком виразкову палітру. Поетові завжди вистачає таких тонів і півтонів художнього слова, які ніколи не приводять його до стандарту. Він вірить у диво, а тому диво стає хлібом насущим його поезії. Ліричний герой «підбирає» колір в залежності від пори року: якщо це осінь, то дні мають «гірчичне світло», якщо кінець літа, то:

Щось біло ткали павучки

На жовтому папері,

І синє літо на гачки

Все зачиняло двері…

Любовна лірика – це романтичний погляд на світ, шляхетність душі, щирість зізнань, культура вислову. Жінка, наречена, кохана, мати – образи, у яких втілюються найсвітліші поетові почування, його роздуми про рідну землю, джерела духовності. Інтимна лірика Миколи Вінграновського возвеличує, підносить людину, а не лише фіксує її настрої. Інтимні струни підносять з глибини людської душі найсвітліші, найчистіші порухи. Всі вірші збірки» Цю жінку я люблю» так чи інакше виходять за рамки особистого світу. Душевна драма чуттів ліричного героя не абстрагована від реалій дійсності, від часу. Вона протікає крізь час і відбувається у нашому часі. І тому молоді пристрасті душі ліричного героя в поезіях Миколи Вінграновського мають особливий драматичний сенс, свою філософію (див. доданок E)

Поет прагне показувати світ інтимних пристрастей ліричного героя в реальних, а не надуманих зв’язках із життям, відповідно до високоморальних принципів. Саме тому «його лірика не має нічого спільного ані з надокучливим моралізуванням, ані з натренованим дидактизмом». Чи не в кожному вірші збірки відчувається повна самотність ліричного героя:

Не руш мене. Я сам сумую

Собі у руки сам дивлюся

Ця самотність просочується у тканину вірша; часто в тексті нема безпосередньої вказівки на такий стан героя, але читач відчує його, пройметься ним, бо кожен вірш насичений таким сумом, що мимоволі починаєш співчувати героєві. З багатьох віршів можна судити про те, що ліричному героєві дуже важко бути самотньому; йому бракує людини, з якою б він міг розділити своє велике і світле почуття. Він хоче одного:

… любити доти,

Доки не згаснуть серця перші кроки

І перші болі пережитих ран.

Ліричний герой прагне померти із ім’ям коханої на вустах, намагається пояснити їй про те що:

Любити Вас – любить для Вас,

Любити Вас – любити радість

В червнево-вересневий час.

Але не менш любить ліричний герой ту пору, коли в’юнці вимальовується жінка, коли вона знаходить свою долю і присвячує своє життя чоловікові, дітям:

…Люблю ту пору благовісну,

Коли до неї, як до пісні,

Свою я голову хилю…

Як біля вогнища в пітьмі,

Де слово пахне, як дитина,

Де вже не скажеш «так» чи «ні»…

Коли б захотілося раптом узяти акварелі і намалювати на папері ці два портрети, то художник здивовано розвів би руками: намалювати нічого не вдасться! І не треба розчаровуватися, бо сам ліричний герой поезії відверто зізнається:

Чим ти збентежена?. Оце я тут живу,

Отут я видумав себе й тебе для тебе…

Отут я серце виняньчив для неба,

Не знаючи, що сонцем назову.

Тобто, ще раз підкреслює, що усі ці події, герої, дійові особи – нереальні; це все – абстракція. І щоб зрозуміти її, треба серцем доторкнутися до цих поезій, треба розуміти неземні образи.

У ліричному героєві вражає те, що кохаючи цю жінку, він одночасно ніби й «проклинає» її.

Як бачимо, у душі ліричного героя проходить боротьба, душа розполовинена: одна частина до нестями кохає, а інша – наче хоче звільнитися від цього кохання, скинути його зі своїх плечей:

Дорогоцінні дні я біля тебе знищив.

За спалені роки нічого не просив я.

Навколо тебе в їхнім попелищі

Росте покора і росте безсилля.

У збірці «Цю жінку я люблю…» читач вловлює між рядками і незримий образ Часу. Поет постійно наче наголошує на тому, що усе скороминуще, але кохання вічне.

Збірка Дмитра Павличка "Таємниця твого обличчя" - одна з перлин української літератури. Мені вона нагадує іншу відому книгу - "Зів'яле листя" Івана Франка. Споріднює ці збірки глибина подачі інтимних почуттів людини, щирість, витончена форма. Серце і душа ліричного героя сповнені ніжним почуттям великого кохання. Закохана людина починає інакше дивитися на світ, бачить у ньому нове, прекрасне, чого раніше не помічала, серце наповнюється світлом, тремтить у передчутті незнаного, але такого очікуваного щастя: 
                        Сріблиться дощ в тоненькому тумані, 
                        Як ниточка в прозорім полотні. 
                        А сонце по його блискучій грані 
                        Тече і душу сповнює мені. 
      Кохана поета - це жінка прекрасна, як природа, нерозгадана, як людська доля, вічно юна і сповнена життєвою мудрістю, свята ("Моя любове, ти - як Бог...") і грішна ("Твоя краса - як усміх сатани"). Вона - втілення вічної таємниці жіночості, ніжності, добра. Втілення таємниці життя. Закохані тонко відчувають почуття одне одного, розуміються з півслова: 
                        Був день, коли ніхто не плаче, 
                        Був ясний день, як немовля. 
                        Та я здригнувся так, неначе 
                        Твоє ридання вчув здаля. 
                        Я знаю - ти не заридала, 
                        А в світі, що гуде й гримить, 
                        Мене лиш пошепки назвала, 
                        До себе кликнула в ту мить. 
      Але у творчому доробку поета не тільки інтимна лірика. Павличка турбують загальнолюдські проблеми у їх суперечностях. Митець-філософ розмірковує про добро і зло, любов і ненависть, вічне і минуле, осмислює, втілює у вишуканих образах. Так, у сонеті "Погляд у криницю" поет надає світлу всеохоплюючого значення: 
                        Я розумію світло. Це - душа, 
                        Любові й космосу глибини. 
                        Жертва. Блиск розуму. Благословення миру. 
                        Палання рук. Веселощі трави. 
      Тобто все на Землі, в космосі, в людській душі - має життєдайну силу світла. "А що ж таке темнота?"- запитує ліричний герой. Це печаль самотності, заздрощі, злість. Але вони мусять існувати, бо ж "Без темряви свою снагу не може сяйво людям об'явити". І так вони йдуть у парі - світло й темрява, радість і горе, червоне і чорне. 
      Ця тема присутня й у відомій поезії "Два кольори", що стала славнозвісною піснею. Сорочка, вишита матір'ю, стає уособленням людської долі. Як червоний візерунок переплітається з чорним, так і в житті поруч прямують радість і горе, любов і ненависть, звершення й поразки: 
                        Два кольори мої, два кольори, 
                        Оба на полотні, в душі моїй оба, 
                        Два кольори мої, два кольори: 
                        Червоне - то любов, а чорне - то журба. 
      Сьогодні Дмитро Павличко виступає в незвичній для письменника ролі: політик, державний діяч, що пристрасно відстоює інтереси нашої Батьківщини, її народу. Чи добре це? Думаю, що в будь-якій галузі громадського життя не буде зайвою людина духовно багата, яка вміє бачити й тонко відчувати красу. 

Ірина Жиленко належить до поетів, які пишуть про сучасне життя, тому провідними темами її творчості стали: життя сучасного міста та міської родини, зображене на широкому соціальному тлі; пошуки щастя та естетичної гармонії в праці, любові, материнстві. Поетесі притаманна щирість, довіра до читача, розкутість у поєднанні з музичною виразністю, роздумами щодо своєї поетичної місії. Проте є одна риса, що виділяє її серед багатьох інших, — це сповідування людської доброти як найбільшої цінності, збереження свого «я» від будь-чиїх зазіхань. І ця тема наскрізна в її творах. 

Ірина Жиленко була добре знайома й підтримувала дружні стосунки з українськими митцями, які повстали проти безжальної, антилюдяної системи радянського тоталітарного апарату, що нищив не лише незалежність України, він забирав життя кожного, хто мав мужність підняти голос на захист скривдженого народу. 


13.06.2014; 01:15
хиты: 155
рейтинг:0
Гуманитарные науки
литература
литературная теория
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь