пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

„Шістдесятництво” в літературно-художній практиці

ШІСТДЕСЯТНИКИ (Ш., шістдесятництво).  Припинення у середині 50-х рр. масових репресій і реабілітація значної частини репресованих, нетривала і неглибока критика „згори” культу особи Сталіна, часткова лібералізація деяких сфер життя суспільства, передусім духовного, – цього виявилося достатньо для появи цілої плеяди молодих митців і літераторів, які виступили за  розширення свободи творчості, на захист національної культури, проти тотальної русифікації, відтак за оновлення й демократизацію соціалістичного  суспільства в його ідеологічних межах. Після десятиліть сатанинської селекції – фізичного і морального винищення всього найкращого, що було в українському народі – поява цього покоління видається майже дивом. Уже на початку 60-х рр. його називали шістдесятниками – за аналогією до шістдесятників у Росії ХІХ ст., які сіяти в народі „добре, розумне, вічне”. Шістдесятництво було характерне й для інших народів Радянського Союзу.

Перші прояви українського шістдесятництва ХХ ст. – культурницькі, просвітницькі. Це поезія Ліни КОСТЕНКО, Василя СИМОНЕНКА, Миколи Вінграновського, Івана ДРАЧА, Ігоря КАЛИНЦЯ; публіцистика та літературна критика (Іван СВІТЛИЧНИЙ, Євген СВЕРСТЮК, Іван ДЗЮБА), твори художників (Алла ГОРСЬКА, Панас ЗАЛИВАХА, Стефанія ШАБАТУРА) та ін.. Діючи в рамках існуючої системи, Ш. відновили суму соціально-психологічних якостей інтеліґенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, подолання провінційності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права й законності. Використовуючи офіційні структури, а часом іґноруючи їх, Ш. стихійно гуртувалися на літературних вечорах, у подорожах по історичних місцях, у неофіційних клубах, як-от Клуби творчої молоді в Києві та Львові, етноґрафічний музей Івана Гончара , у фольклорних колективах (хори «Жайворонок» Бориса Рябокляча та «Гомін» Леопольда Ященка), біляпам’ятників Т.Шевченку – і то не лише в Києві. 

Це був моральний, етичний спротив блискучої когорти талановитих особистостей тоталітарному режимові. У середовищі шістдесятництва панувала висока культурна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Воно протистояло як офіційній тоталітарній ідеології, так і примітивізмові. Воно об'єднувало людей різних поглядів і національностей, які, однак, ніколи не оголошували один одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а майбутня демократична українська державність уявлялася ймовірним ґарантом такої свободи.

Епоха старанно культивованої безликої маси і тотального страху поволі відступала – відроджувалась Особистість. "Ти знаєш, що ти – людина?" – спитав Василь СИМОНЕНКО ще не початку 60-х.

Серед Ш. практично не було відвертих противників соціалізму: майже всі вони прагнули по-своєму удосконалити його (ідея „соціалізму з людським обличчям”). Але всілякі заборони на, здавалося б, цілком законну і невинну просвітницьку діяльність, тим паче репресії з боку влади за висловлення свої думки, спричинили поступову еволюцію частини Ш. у бік її противників. Поезія В.СИМОНЕНКА була, можливо, найпершим виразним свідченням цього доростання до політичних вимог: "Народ мій є. Народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ". Наростало розуміння, що основною причиною нищення української культурної самобутності є фактично колоніальне становище України в СРСР. Перші політичні вимоги обмежувалися розширенням повноважень республіканських державних органів. За взірець правили сусідні країни „соціалістичного табору”, де свобод було більше, ніж в СРСР. Придушення тих свобод в Угорщині 1956 і в Чехословаччині 1968 р. теж увиразнювало світогляд Ш.

Щоб уникнути звинувачення в підпільній діяльності, Ш. не створювали документально оформлених організацій. У літературі самвидаву, яку інтенсивно виготовляли і розповсюджували Ш., переважно не ставилось питання про зміну ладу і національну незалежність, хоча найчастіше саме це малося на увазі. Та це, однак, не врятувало Ш. від репресій. Влада розуміла, що шістдесятництво – це середовище, у якому формується політична опозиція. І вона вдалася до випробуваного методу – завдала превентивного удару.

Але перша хвиля арештів у серпні – вересні 1965 р. замість залякати Ш., збудила цілу хвилю сміливих протестів. Підсудним кидали квіти, під судами натовпи скандували “Слава!”. Збиралися підписи на захист заарештованих, виник термін “підписанці”. Першою відкритою акцією протесту проти арештів Ш. був виступ Івана ДЗЮБИ 4.09.1965 на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” С.Параджанова. Хто найактивніше захищав заарештованих, той сам зазнавав репресій: виключення з вузів, з аспірантури (В.СТУС), звільнення з роботи (М.КОЦЮБИНСЬКА, Ю.БАДЗЬО, С.КИРИЧЕНКО), зняття з захисту дисертацій (Є.ПРОНЮК), заборона друкуватися десяткам творчих людей. 1967 р. В.ЧОРНОВІЛ уклав книжку матеріалів про заарештованих Ш. «Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців») », яка вивела український рух на світові обшири: світ дізнався про Україну, яка бореться, і став їй допомагати через висилання радіо „Свобода” , протести демократичної громадськості Заходу, офіційні запити політиків, які були названі владою СРСР „втручанням у внутрішні справи”.

Ш. апелювали до внутрішнього законодавства, покликалися на загалом демократичні конституції СРСР і УРСР, дедалі частіше – на міжнародні правові документи, насамперед на Загальну Декларацію прав людини ООН . Так, за звернення громадян СРСР до Комітету ООН у Харкові було засуджено Г.Алтуняна, А.Левіна, В.Недобору, В.Пономарьова.  Склалася парадоксальна ситуація: Ш. захищали закон від влади, а влада новими й новими репресіями намагалася довести, що порушень прав людини в СРСР нема! 

Арештанти 1965 принесли новий дух у мордовські, згодом пермські політичні табориВони й там продовжували боротьбу за права людини. Їх як свої спадкоємців радо привітали вцілілі борці за волю України попереднього покоління – повстанці УПА, які чесно досиджували свої 25-літні терміни і були в таборах найбільш авторитетними людьми. Поняття “в’язень сумління” набуло реального змісту: рідко хто топтав власне сумління, щоб купити волю.

Виразні тенденції у Ш. – націонал-комунізм, що виявився у високоінтелектуальній праці І.ДЗЮБИ „Інтернаціоналізм чи русифікація?” , та інтеґральний націоналізм блискучого публіциста В.МОРОЗА. Але ці тоталітарні напрямки, характерні для минулих десятиліть, що вже заводили український народ у глухий кут історії, у 60-х рр. виявилися неперспективними. Дещо окремо стоїть народний соціалізм підпільної організації«Український національний фронт» (лідер Дмитро КВЕЦКО, журнал «Воля і Батьківщина» ).

Основна ж течія Ш. найяскравіше виявилася в позацензурному машинописному журналі«Український вісник» (1970-1972, редактор В. ЧОРНОВІЛ). Вона характеризувалася поєднанням боротьби проти національного гноблення з боротьбою за права людини. Цей журнал, а також інтенсивно продукований самвидав, фактично перетворилися на організаційну інфраструктуру руху опору. Коло причетних до поширення позацензурної літератури ставало все ширшим. Український самвидав перетинав кордони. Він звучав по радіо "Свобода" , виходив іншими мовами. Він розхитував тоталітарну державу, псував її міжнародну репутацію, вона не витримувала ідеологічної, економічної та військової конкуренції з демократичним Заходом і мусила втягуватися в процес "відпруження". І вона завдала другого, більш жорстокого удару, що виявився в новихарештах інтеліґенції 12.01.1972 і в подальші місяці  (т.зв. друга хвиля арештів ).

ЦК КПРС 28.06.1971 ухвалив таємну постанову „Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів”. Політбюро ЦК КПРС 30.12.1971 постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою зруйнувати інфраструктуру його виготовлення та розповсюдження. Для українського руху опору було розіграно окремий, "шпигунський детектив". 4.01.1972 на кордоні в Чопі було затримано громадянина Бельгії туриста Ярослава Добоша (див.:„Справа Добоша” ), члена "Спілки Української Молоді". Він після належної "обробки" показав, що зустрічався у Львові та в Києві і "обмінявся інформацією" з кількома Ш. Примітивна авантюра зі "шпигунськими пристрастями" закінчилася прес-конференцією Добоша 2 червня, після чого його видворили за межі СРСР. Нікому з заарештованих не інкримінувати "зради батьківщини", тільки "антирадянську агітацію і пропаганду" (ст. 62 КК УРСР). Але цього разу майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець – 7 р. ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 р. заслання – й етаповані за межі Батьківщини – табори Мордовії та Пермської обл., потім на заслання до Сибіру та в Казахстан. Найупертіші були запроторені до психлікарень. Список заарештованих сягнув сотні осіб. За цим стояли тисячі обшуків; десятки тисяч людей були стероризовані допитами.

Суспільна атмосфера після 1972-го, на відміну від 1965, була гнітючою. Поодинокі спроби протестувати проти арештів присікалися щонайжорстокіше (В.ЛІСОВИЙ, М.ЛУКАШ, Г.СНЄГІРЬОВ). Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, викидали з черг на квартири, їх самих або їхніх дітей не допускали до вищої освіти або виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо). Хто з Ш. хотів вижити – мусив принизливо каятися (Зіновія Франко, Микола ХОЛОДНИЙ, Леонід Селезненко, Василь Захарченко), інші – криводушно писали пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних "українських буржуазних націоналістів – найманців іноземних розвідок", вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї батьківщини (Іван ДРАЧ, Дмитро Павличко), окремі не витримували задушливої атмосфери і занепадали духом (Григорій Чубай), накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші – надовго йшли у "внутрішню еміґрацію" (Ліна КОСТЕНКО, Михайлина КОЦЮБИНСЬКА, Валерій Шевчук), або й справді еміґрували в Росію (Лесь ТАНЮК, Павло Мовчан). Як відродження 20-х років називають розстріляним, так відродження 60-х рр. справедливо називають задушеним. Так влада остаточно розвіяла ілюзії Ш. щодо можливості порозуміння з нею: вона й надалі залишалася ворожою людині, тим паче національно свідомому українцеві.

Фізично розгромивши Ш., влада прагнула цілковито ліквідувати мовну, культурну та історичну національну ідентичність України. Робилося це через знищення україномовної системи освіти, газет та журналів, через політичні чистки. Унаслідок цього величезні маси української людности у своїй національній і людській самосвідомості опустилися нижче нуля: вони стали соромитися й цуратися свого українства. Стало очевидним: у комунізм вступити українцем неможливо було в принципі. Ще одне таке покоління – і рятувати Україну вже не було б кому і не було б для кого...

Проте арешти Ш. 1972-73 рр. не поклали край цьому яскравому явищу: вони продовжили свою боротьбу і в неволі, пишучи й там самвидав, борючись за статус політв'язня , захищаючи свою честь – а отже й гідність цілої нації. Зокрема, з ініціятиви "зеківського ґенерала" В.ЧОРНОВОЛА, вони відзначали 12 січня – День українського політв'язня – голодівками і протестами. Їх радо, як своїх спадкоємців, підтримали вцілілі повстанці УПА, які чесно досиджували 25-літні терміни і мали в таборах авторитет найстійкіших борців. Ш. заприязнили з представниками інших народів СРСР і разом з ними проводили акції протесту. Згодом, у кінці 80-х, вони продовжили вироблення спільної тактики боротьби на Нарадах представників ініціативних груп національно-демократичних рухів народів СРСР .

Ш. заслужили моральної підтримки демократичного світу. Адже світ поважає країни, які засвітилися духовними проявами. Це Ш., а через 5 р. після їх арешту Українська Гельсінкська Група , поставили українське питання у контекст протиборства тоталітарного СРСР і демократичного Заходу – і разом з ним, Заходом, подолали Імперію Зла, здобули свободу і незалежність. Ще 1981 року відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначив:

„...підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше”.

Ті з Ш., що поверталися з неволі, а то й у неволі будучи, знову включалися в боротьбу як члени УГГ, діставали нові терміни ув’язнення вже як „особливо небезпечні рецидивісти”.

Ш. донині є активними громадськими і політичними діячами з високим моральним реноме. Їхні твори є найвищими зразками прояву національного духа ІІ половини ХХ ст. Рух Ш. засвідчив неперервність поривань українського народу до волі: вони в нових формах продовжили найшляхетніші традиції українського національно-визвольного і правозахисного руху.

Починаючи з 1992 р. в Києві за ініціативою Н.СВІТЛИЧНОЇ створюється Музей шістдесятництва, раду якого очолює М.ПЛАХОТНЮК. Музей, не маючи власного приміщення, вже веде велику просвітницьку роботу.

Життя молодої української інтелігенції зосереджувалося в київському Клубі творчої молоді. Незважаючи на те, що це була найвідоміша ініціатива покоління, яке пізніше назвуть шістдесятни­ками, й досі існує чимало версій про початки Клубу. Одна з учас­ниць руху шістдесятників — Світлана Кириченко — розповідає, що Клуб було створено після приїзду до Києва комуністичної канадської молоді, яка висловила бажання відвідати якийсь молодіжний шуб. Господарі готові були виконати будь-яке бажання молодих ко­муністів із далекої Канади, тому створили Клуб творчої молоді під егідою комсомолу. Іншу, ймовірнішу версію створення Клубу подає історик Георгій Касьянов; у 1959 році студенти Київського театраль­ного інституту й консерваторії організували неформальні гурти ко­лядників. Ініціатива була спонтанною, тому місцева влада прореа­гувала на неї негативно”  [1; 11].

Енергія протесту наростала поступово - від психологічного неприйняття  окремих явищ "радянської дійсності" (стандартизованої псевдокультури, тотальної русифікації, поліційного нагляду) до цілковитого заперечення   марксистсько-ленінської ідеологи й політичної практики. Homo sovjeticus перетворювався на L'Homme revolte.

 

Homo sovieticus — ЗОМБІ

Я — зомбі, я — робот,

що вкажуть — те робить

за пайку, за плату,

за жінку, за хату,

за місце під сонцем,

за те, що віконце

без ґрат!

 

Я дався на пробу

до смерті, до гробу                                           

за булку, за робу

іду твердолобо

я, робот.

Я — зомбі,

Мій розум на пломбі:

Нічого нового,

Нічого чужого

Не сприйме повік.

Я — зомбі, я — робот.

І я — чоловік.

(О. Різниченко)

 

Таке зухвальство "молодих" не могли стерпіти реаніматори сталінізму, які саме приходили до влади. “Дуже важливою подією в діяльності Клубу творчої молоді, яка сим­волічно відділяла суто культурницьку діяльність від суспільно-полі­тичної, було створення в його межах восени 1962 року Громадської комісії з питань дослідження місць масових поховань у Биківні по­близу Києва (місце масових страт у сталінські часи). До складу Комісії увійшли Лесь Танюк, Алла Горська і Василь Симоненко. Внаслідок проведеної роботи владі було надіслано меморандум. Висновок комісії був такий: необхідно вивчити справу й встановити пам'ятник жертвам Биківні” [1; 12].

"...Здох тиран, але стоїть тюрма!". Місткий алегоричний образ із поезії Д. Павличка "Коли умер кривавий Торквемада...", яку було написано ще наприкінці 50-х, став печальним пророцтвом-пересторогою. Хрущовський постсталінізм не був цілковитим запереченням сталінізму. Тоталітарний режим лібералізувався, але не розпрощався з тоталітарними методами. Коні не встигли надихатися вільним повітрям, а візник уже схаменувся і знову схопився за канчук: інтелігенція — інтелектуальний лідер суспільства - "рвонула вперед" на початку 60-х, а вже в середині десятиліття політичні "заморозки" кригою скували струмочки альтернативного духовного життя. У жовтні 1964 зняли Хрущова; на його місце прийшов Л.Брежнєв. “Нагляд над непокірною інтелігенцією було посилено. Вже 2 листопада 1964 року в Україні ЦК КПУ доручив секретарю з питань ідеології Андрієві Скабі підготувати пропозиції щодо посилення "ідеологічно-виховної робо­ти" в середовищі творчої інтелігенції. 1 грудня 1964 року Скаба такі пропозиції подав. У них гостро критикувалася молода інтелігенція. Молодим закидався "формалізм" і "національна обмеженість". 12 грудня 1964 року відбулося засідання партійного комітету Спілки письменників, на якому під гаслом розвінчання "антипартійних по­глядів на шляхи суспільного розвитку України й української культу­ри" було вчинено розправу над Іваном Дзюбою, Миколою Холодним й Іваном Драчем. Засідання мало на меті розглянути пропозицію про виключення Івана Дзюби із СПУ (тоді, щоправда, цього не сталося) ”  [1; 14].

“У1963 році київський Клуб з ініціативи Григорія Логвина організував експедицію по Україні, внаслідок якої за посередництвом Максима Рильського було надіслано листа до ЦК КПУ із закликом запобігти руйнуванню пам'яток української культури (це був перший випадок колективного листа в Україні). У кількох інших містах також з'явилися подібні клу­би. Найзнаменитішим після київського був Клуб творчої молоді "Про­лісок" у Львові, до якого входили Михайло Горинь, Іван Гель, Богдан Горинь, Михайло Осадчий, Ірина Стасів, Ігор Калинець, Стефанія Шабатура. Його керівником був Михайло Косів”  [1; 12].

У серпні-вересні 1965 Україною прокотилася хвиля політичних арештів. Серед тих, хто потрапив за ґрати, переважно були шістдесятники: критик І.Світличний, маляр О. Заливаха, правозахисники В. Мороз, брати Горині...

“Одначе найбільший резонанс, перш за все в самій Україні, мав процес над братами Михайлом і Богданом Горинями й Михайлом Осадчим, Мирославою Зваричевською, який розпочався 13 квітня 1966 року у Львові. На цей процес приїхала чимала група киян (Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Холодний, В’ячеслав Чорновіл й Іван Дзюба), які разом із львівськими друзями заарештованих регулярно організовували акції солідарності з підсудними. За свідченнями учасників цих подій, біля приміщення суду зібрався натовп, який скла­дався з кількох сотень людей, жінки принесли підсудним квіти”  [1; 16-17].

Почалася ера лицемірства й брехні, доносів і наклепів, закритих судів і публічних покаянь, тюрем і спецбожевілень, а то й фізичних розправ, замаскованих під кримінальні злочини (звірячі вбивства художниці Алли Горської, композитора В.Івасюка). “Шеф українського КДБ Віталій Федорчук почав енергійно наводити в рес­публіці лад. “Саме на початок його діяльності припадає найдрама­тичніша й досі ще до кінця не з'ясована справа. 28 листопада 1970 року за таємничих обставин була вбита одна з головних учасниць руху шістдесятників Алла Горська. Слідство, як свідчать друзі Горсь­кої, велося поверхово й підганялося під завчасу заготовану тезу, наче вона стала жертвою родинного конфлікту, адже офіційно було заяв­лено, що вбивцею Горської був її тесть Іван Зарецький. Цю версію було складно перевірити, бо наступного дня після вбивства Горсь­кої на залізничній колії знайшли мертвого Зарецького. Похорон Горської, що відбувся 7 грудня 1970 року, перетворився на патріо­тичну демонстрацію. Над могилою Горської говорил и: Євген Сверстюк, Іван Гель, Олесь Сергієнко. Василь Стус прочитав свій вірш, присвячений Аллі Горській, який став символом покоління. Пісні виконував відомий своєю непокірністю владі хор "Гомін" Леопольда Ященка” [1; 24-25].  Ось тоді шістдесятники стали поколінням проти течії в повному розумінні: досі режим сяк-так толерував їх вільнодумство й новаторство, час плинув суголосно до їхніх прагнень і поривань, вітри епохи напинали їхні вітрила. Принаймні їм так здавалося...

“30 червня 1966 року Центральний Комітет КПУ прийняв секретну постанову "Про серйозні недоліки в кіновиробництві на Київській кіно­студії ім. Олександра Довженка". Керівництво студії виступило із каяттям, і на екрани не вийшли три стрічки, зняті на кіностудії ("Крини­ця для спраглих" — сценарій Івана Драча, режисура Юрія Іллєнка, "Перевірте свої годинники" — сценарій Ліни Костенко, режисура В. Ілляшенка, "Київські фрески" Сергія Параджанова). У липні В’ячеслав Чорновіл був засуджений на три місяці примусових робіт за те, що він відмовився давати свідчення на процесі братів Горинів”  [1; 17-18].

Пора відлиги завжди оманлива: перше потепління сіє в душах надію на швидкий прихід весни, та раптом повертаються - іноді вдесятеро дужчі - морози. Ось тоді гнідий сахається вороного, з яким досі йшов в одній упряжі. На чарівного крилатого коня перетворюється та жменька гордих лицарів духу, апостолів непокори, яка не спасувала перед імперським канчуком. Нехай з надламаними крилами, вони все ж прагнуть до вічного неба краси і правди, неба людяності. Решта - слухняні "посполиті", гніді і сірі - тамуючи біль і образу, мовчать у ярмі. І далі тягнуть віз імперії дорогою історії, не зводячи очей до сонця свободи”.

“Процес десталінізації, який розпочався "згори" у 1956 році, "зго­ри" було й припинено. І в цьому зворотному процесі вирішальними також були виступи першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова 17 грудня 1962 року і 8 березня 1963 року. У цих виступах Хрущов пішов у наступ на творчу інтелігенцію — називаючи її представників "космополітами, формалістами й відщепенцями", а його вислів — "Ми проти мирного співіснування у сфері ідеології" — став сигналом для нагінки на молодих митців не лише в Москві, а й в усіх союзних республіках. В Україні на пленумі Спілки письменників України першими поча­ли наступ на молодих (Івана Драча й Віталія Коротича) Любомир Дмитерко й Леонід Новиченко. Зустрічі, на яких громили шістдесят­ників, відбулися в Києві, Львові, Харкові й Дніпропетровську” [1; 12-13].

...4 вересня 1965 року під час прем'єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" у київському кінотеатрі "Україна" Іван Дзюба виступив із заявою-протестом проти арештів української інтелігенції. Його намагалися зацитькати. На захист підніс свій голос В'ячеслав Чорновіл. "Хто проти тиранії, встаньте!" - вигукнув Василь Стус. Відважні піднялися. Решта залишилися сидіти.

“Одначе всупереч намірам влади арешти не тільки не залякали середовище непокірних, а навпаки — об'єднали його. Першим сиг­налом, який засвідчив, що "молоді" не збираються капітулювати, був лист В’ячеслава Чорновола до ЦК комсомолу й ЦК КПУ, в якому мо­лодий журналіст протестував проти намагань приписати арештова­ним участь в антирадянській організації. Одначе найсильніше було продемонстровано підтримку ув'язненим майже через місяць після арештів — 4 вересня 1965 року. Цього дня в кінотеатрі “Україна” відбу­валася урочиста прем'єра фільму Сергія Параджанова Тіні забутих предків". Відразу перед показом слово взяв Іван Дзюба, який повідо­мив усіх присутніх про арешти. В’ячеслав Чорновіл закликав тих, хто проти диктатури, встати. Його підтримав Василь Стус. Хоча органі­затори показу відразу відключили мікрофони й увімкнули сирени, які заглушали промовців, скандал став доконаним фактом. Наслідки для всіх головних винуватців цього інциденту не забарилися: Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві "Молодь", В’ячеслав Чорновіл отримав сувору догану по комсомольській лінії за "політичне хуліганство", його звільнили з роботи в редакції газети "Молода гвардія", Василя Стуса вигнали з Інституту літератури, Михайлина Коцюбинсь­ка та Юрій Бадзьо отримали суворі партійні догани” [1; 15-16].

Настав час вибору...

"...Весь рух шістдесятників тримався і поляризувався навколо осіб, –  стверджує Є.Сверстюк. - Розмови, підслухані й непідслухані, зустрічі (простежені і не просте-жені), симпатії, мрії, сподівання, нереалізовані задуми (несумірні з реалізованими), спільні свята, імпровізації, співи і жарти - то був чи не головний світ..." [12; 27].

Саме цей момент особистісного, інтимного, довірливого спілкування - надзвичайно істотний для шістдесятництва, котре (як феномен передусім морально-психологічний, а вже потім — культурно-історичний) було засноване на взаємній довірі. Ні, вони від початку не були однодумцями - навпаки, від початку були різнодумцями, інакодумцями: багато хто щиро вірив у міфічного "доброго царя" Леніна, світлу справу якого брудними від крові руками заплямував і знечестив "злий змій" Сталін; одиниці від початку боролися за незалежну й вільну Україну; дехто слідом за М. Хвильовим прагнув у "загірну комуну" і намагався поєднати марксизм та національну ідею в ідеології націонал-комунізму; хтось узагалі не думав про політику, воліючи мережати папір чи полотно у саду або в лісі - подалі від галасу юрби... Воістину, "у всякого своя доля і свій шлях широкий"...

Та від початку жоден з них не брав іншому за зле його переконань. Намагався переконувати - але не судив і не ганьбив товариша за "слово, мовлене інакше". Це була атмосфера плідного, взаємно зичливого, зрозумілого діалогу.

Тепер - по тому, як режим знову запрагнув "злиття націй", злиття особистостей, злиття голосів у "єдино правильному" монолозі на заданий (більш від того - "затверджений керівними органами") мотив - усе стало інакше. Початок закінчився.

Ні, вони не зраджували й не "здавали" одне одного. Навіть - мірою можливого й часом навіть неможливого - підставляли своє плече. Надто високо вони цінували честь побратимства. Та іноді доводилося поступатися собою - капітулювати перед режимом. Так зраджували себе.

Обирати власну долю тоді означало - балансувати межи етичними полюсами стратенства і пристосуванства, або затятися на своєму (тому, в що віриш і що любиш) - і згинути в нерівній боротьбі із ворогом, або піти на компроміс із супостатом - і залишитися живим. Або - або. Як все просто! Як невимовне складно!

Способи розв'язання цієї етичної дилеми - суто індивідуальні. Та головних варіантів виходу з цієї кризової, "межової" (у термінології екзистенціалістів) ситуації - всього три:

- дисидентство (від лат. dissidens - незгодний) - активне інакодумство, відкрите протистояння тоталітарному режимові, цілковите неприйняття його псевдоідеалів і псевдоцінностей, опозиційна громадська діяльність - геройська самоофіра приречених на страту, свідомих своєї приреченості;

- "внутрішня еміграція" - самоізоляція у власному внутрішньому світі, втеча в мовчання; насправді ж - вимушена ізоляція: митці прагнули вийти зі своєю творчістю до загалу, та їх позбавляли можливості діалогу з суспільством - як не арештами, то громадською обструкцією;

- конформізм (від лат. conformis - подібний, відповідний) - намагання ціною моральних та ідейних поступок врятувати власне життя й кар'єру; угодовство, пасивне сприйняття нав'язуваної ідеології, підпорядкування "правилам гри" тоталітаризму заради фізичного виживання.

Відтак серед шістдесятників - і непримиренні максималісти-смертники (І. Світличний, А. Горська...), й "емігранти без еміграції" (Л. Костенко, В. Шевчук, М. Коцюбинська...), й ті, хто прямо не поривали з комуністичною ідеологією, свідомо чи несвідомо поступалися своїми принципами й переконаннями людиноненависницькій системі, до певної міри слугуючи їй своїми талантами (Д. Павличко, І. Драч, В. Коротич...).

Перші гнили по тюрмах і висловлювали свою незгоду з політикою тоталітаризму через виснажливі голодування і відкриті листи протесту; другі намагалися хоч якось підтримати своїх братів по той бік колючого дроту (хто - плиткою шоколаду, хто - книжкою чи випискою з важливої статті в періодиці, хто - просто добрим словом у листі, якимось дивом пропущеному в "зону") і писали "в шухляду" (часом навіть без щонайменшої надії на друк); треті в цей час друкували сотні віршів і статей в періодиці, видавали десятки книжок з обов'язковими "паровозами" (програмовими поезіями про партію і Леніна, які "витягували" на собі цілу збірку, уможливлюючи її вихід у світ) і "датськими віршами" (до "красних днєй календаря"), обіймали високі посади у видавництвах, редакціях, творчих спілках, органах державної влади, отже, не тільки прямо не виступали проти системи, а й оспівували її.

Вибір шістдесятників по-різному оцінювали самі ж представники цього покоління. Василь Стус, наприклад, однозначно засуджував будь-який компроміс із режимом: "...Інтелігенція офіціозу, прагнучи жити, простує до безславної смерті, ми, в'язні історії, — ідемо в життя". А Роман Іваничук у своєму історичному романі "Мальви" ось як характеризує оті два протилежні табори - конформістів і нонконформістів: "Лізти на рожен і чесно вмирати — геройське діло. Таких героїв хвалять і шанують. Користь від їхніх подвигів немала — так. Ці безумці — то світочі, без яких жоден народ не міг би стати народом...  Та це лише частина боротьби за волю. Є інші герої, які роблять другу половину справи.  Вони мусять принижуватися, називати себе рабами і слугами, цілувати стопи своїм повелителям.  Бо приносять користі не менше. Вони проникають у саме серце ворога і зсередини точать його. А плата їм за це - ганьба від людей. Слава – першим.

Кожному своє - і кожному за своє. Власне, кожен з них - сам собі суддя. І хто знає, яким пекельним є той власний суд???


13.06.2014; 00:34
хиты: 125
рейтинг:0
Гуманитарные науки
литература
литературная теория
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь