Предметом першого підрозділу – “Колізія любовних взаємин у романах В. Петрова (Домонтовича) “Дівчина з ведмедиком” і “Доктор Серафікус”” – є аналіз авторського бачення любовних взаємин, переосмислення кохання як соціальної основи в найширшому її розумінні, як квінтесенції природного начала в людському єстві. Використовуючи загальну схему любовного роману, В. Петров (Домонтович) руйнує провідну жанротворчу рису подібних творів – тему кохання. Людське почуття є для письменника досить абстрактним предметом, який не витримує випробовування життям. Воно представлене митцем у двох площинах: як формальний прояв людських взаємин, привід для знайомства героїв і початку діалогу між ними і власне як наслідок цього діалогу, той ідейно-філософський зміст, який автор намагається вивільнити в процесі зображення інтимних стосунків. Причому поступово філософський контекст підкоряє собі формальний бік оповіді, що є цілком природно не для любовного, а для інтелектуального роману.
Кохання в романах В. Петрова (Домонтовича) ніколи не відтворюється само по собі, як почуття. Воно одразу несе в собі додаткове смислове навантаження, яке й визначає характер взаємин головних героїв між собою й оточуючим світом.
Так, у романі “Дівчина з ведмедиком” любовні стосунки Зини й Лесі Тихменєвих з учителем Іполітом Варецьким є ілюстрацією авторського бачення жіночої емансипації. Проблемну суть феміністичного питання письменник довіряє озвучити Зині Тихменєвій: традиційне сприйняття кохання, шлюбу, інтимних взаємин неможливе за сучасних обставин. Намагання дівчини донести власні думки до родини і коханого, нерозуміння з боку останніх визначає сутність романного конфлікту, побудованого письменником за принципом антагоністичного протистояння.
В. Петров (Домонтович) зіштовхує два паралельні світи: застигле минуле–сьогодні–завтра родини Тихменєвих і активне сьогодні Зини, яка намагається влитися в потік тих змін, які відбуваються навколо. Не знаходячи підтримки серед членів родини, дівчина звертається до Іполіта Варецького, людини мислячої, ученого, apriori відкритого новим ідейним віянням. Ця відкритість новому знанню, притаманна науковцю, сприймається Зиною як підґрунтя для встановлення діалогу і взаєморозуміння.
Характерною рисою індивідуального стилю митця є перевірка висловлених думок на практиці. При цьому він визначає такі умови дляреалізації, які засвідчили б їх внутрішню неспроможність. Письменник широко використовує іронію, яка виявляється вже у виборі головного персонажа відтворюваних подій –шістнадцятирічної домашньої дівчини із забезпеченої родини радянського урядовця. Іронічне ставлення В. Петрова (Домонтовича) до героїні підсилюється й мотивом гри. Значущість ігрового мотиву для розуміння ідейно-філософського змісту роману підтверджується назвою твору – “Дівчина з ведмедиком”, яка сама по собі, безвідносно до тексту, викликає стійкі конотації дитячої забави. У самому ж тексті образ ведмедика стає символом-алегорією Іполіта Варецького.
Видима легкість сприйняття оповіді порушується безліччю смислів і конотацій, які проступають крізь кожне висловлювання письменника. Автор ніколи невиголошує однозначних думок і ніколи не дає прямої відповіді. Аби уникнути необхідності пояснювати власні думки з приводу будь-якої проблеми і водночас якнайповніше представити її в усіх ракурсах, В. Петров (Домонтович) широко застосовує прийоми метафоризації, символізації оповіді, залучає до свого тексту тексти інших авторів, щоб, спираючись на усталений культурно-мистецький контекст, зрештою, підвести читача до розуміння власного твору.
Прикладом такого інтертекстуального запозичення є порівняння Зини Тихменєвої з Іфігенією. У тому, як сприймають образ Іфігенії оточуючі й сама Зина і як всі вони співвідносять її з молодшою Тихменєвою розкривається подвійний сенс художньої аналогії. Письменник пропонує декілька точок зору: Зина воліє бути схожою на міфічну Іфігенію-жрекиню, тобто прагне свободи волевиявлення, Леся ж наголошує на нещасній долі Іфігенії з трагедії Гете, яка сумує на чужині, відірвана від родини і батьківщини. Зрештою, остання думка підтверджується й у романі, адже історія Зини Тихменєвої уривається в Берліні, де вона стала ресторанною повією.
Головною причиною цього виявляється Іполіт Варецький, який не зумів піднятися у коханні над суспільними упередженнями щодо ролі чоловіка в житті жінки, чому в основному сприяло його “я” науковця, людини раціоналістичних переконань. Символом неможливості природного переживання почуття став у романі завод – квінтесенція авторських роздумів про руйнування цивілізацією природи не лише в традиційному, екологічному, але й у духовному, особистісному розумінні, що підтверджується історією товариша Варецького Семена Кузьменка, а зрештою і самого інженера-хіміка.
Трагічний по суті фінал романної долі Іполіта Варецького обумовлюється автором за допомогою вставних епізодів й другорядних персонажів-супутників. Такими є Василь Ґриб, непевна людина, дивак з філологічними інтересами, випадкова перехожа з вагітною донькою, жінка в трамваї, а також історія вбивства хворої дружини Буцьким.
