Пригадаймо, що в романі «Вальдшнепи» діють такі головні
персонажі: Дмитрій Карамазов, його дружина Ганна, їх спільний
друг, учений лінгвіст Вовчик, дві московки: тьотя Клава, її пле
мінниця Аґлая та чоловік тьоті Клави — професор марксизму
Євгеній Валентинович.
Автор дає загальну характеристику цього російського марк
систа, як типового представника російської інтелігенції взагалі.
«…Та це ж той самий руський інтеліґент-інтернаці-
оналіст, який з охотою говорить про самовизначення на
цій…тільки не тих, що входять в Радянський Союз, який
усюди бачить петлюрівщину…і не помічає своєї устрялов-
щини, який і досі думає, що українська культура існує… як
австрійська інтрига, який, показуючи Европі досягнення
російського генія, виводить на арену й інші народи Сою
зу… як цікавий «Зоо» ображених російським царатом мавп.
Словом, це саме той інтернаціоналіст, який під своїм ко
смополітизмом ховає звичайнісінький собі зоологічний на
ціоналізм» (стор. 29).
*) До зібраних вище уривків із забороненого й досі не знайде
ного матеріялу «Україна чи Малоросія?», додамо кілька фрагментів
із також конфіскованої, забороненої й досі не знайденої другої ча
стини роману М. Хвильового «Вальдшнепи». Цей роман М. Хви
льовий писав тоді, коли написав, або вже чітко сплянував написа
ти свій трактат «Україна чи Малоросія?» (1926). Це був роман но
вого типу, який набирав тоді великої популярности на Заході, так
зв. «заанґажований роман», роман політичної тези, чи, як влучно
визначив цю форму роману В. Винниченко, роман «політичної
концепції в образах». Тому багато тез із роману «Вальдшнепи»
перегукуються з трактатом «Україна чи Малоросія?». Про це
яскраво свідчать навіть ті кілька уривків з другої частини рома
ну, що їх зберіг для історії Андрій Хвиля у своїй брошурі «Від
ухилу у прірву» (Про «Вальдшнепи» Хвильового), Харків, ДВУ,
1928.
423 Аґлая, сперечаючись з Євгеном Валентиновичем, з сарка
змом каже:
«… От ти, Женю, краще розкажи, як ти будуєш соція-
лізм в одній державі…».
«… В партії залишились тільки (я не кажу про верхуш-
ку — до неї спеціяльний підхід) тільки дрібні кар’єристи
«ревізорівського» маштабу, самоварники й аршинники, ту
поголові міщани канареїчного гатунку, некрасиві жінки і т.
п.».
«…Ну, скажімо так: хіба від твого матеріялізму не за
лишились тільки ріжки та ніжки?.. Хіба ви не кастрували
життя цим «пошлим» обожненням Арістотеля…, чи то пак
«кремлівського мрійника?».
«…Але, — підхопила Аґлая, — я, Євгеній Валентино
вич, боюся цих поглядів, бо не хочу розлучатися з парті
єю. Так? І потім, навіщо мені ця критика, коли вона може
порушити єдність моєї Калузької вітчизни? Так? Краще
вже я буду виконувати ролю туманопускателя і творця
«безвремення», щоб потім передати своєму рідному фа
шизмові «єдіную недєлімую». Так? О, ти, безперечно зна
єш, де раки зимують. Ти прекрасно розумієш, що Робе-
сп’єр вже давно післав на гільйотину Дантона і ти прекра
сно розумієш, що і сам він доживає останні дні. Але ти -до
бре засвоїв і те, що Четвертий Інтернаціонал сьогодні не
можливий, і що взагалі становище безвихідне. Десь по заха
лявно ти, може, й зідхаєш важко, мовляв, з диктатури проле-
таріяту та з світової революції нічого не вийшло, але в той
же час ти не можеш не втішати себе тим, що Расєя збунту
вала цілий світ і…значить, по суті нічого поганого не тра
пилось.
Отже, треба знайти в собі мужність і довести до її ло
гічного кінця і тільки! Правда?..» (стор. 31).
«…Справа в тому, що український націоналізм не дає і
не дасть спокою твоєму російському «мрякобіссю». Справа
в тому, що як ти не кажи, а в його особі виходить на істо
ричну арену молодий прогресивний фактор» (Там же).
424
Здаєтся остання сцена роману. Товариство зібралося на пік
нік далеко за містом і розклало багаття. Після довгих розваг .
дискусій, збираючись вже повертатись до м.ста, Аґлая зауважи
ла, що багаття вже не палахкотить, а лише димить. Це викликає
в неї таку тираду-образ:
« Який прекрасний димок! Нюхайте ж, друзі мої, і пе
реконуйтеся, нарешті, що нічого вічного нема . що все у
свій час мусить зникнути в безвість, як цей прекрасний ди
мок Це, здається, в календарі написано. Але не завжди до
календарної мудрости треба підходити з погордою Отже
не ловіть руками того диму, що тікає від нас і що його не
можна зловити. Треба розкласти нове багаття, бо тільки
біля нього можна погрітися»
