Літературне й мистецьке життя
відзначається спонтанністю й стро
катістю напрямків, течій, стилів.
Найвиразніше виявилися у творчості
письменників цього періоду стильові
прикмети символізму, імпресіоніз
му, неокласицизму, футуризму, нео
романтизму.
Символізм в українській літера
турі пройшов лише початкову стадію
розвитку, зачинателі ж його пізніше
виявили свої творчі риси в інших
напрямах. Символістське угрупован
ня «Біла студія», створене 1918 року
в Києві, об’єднало Я. Савченка,
П. Тичину, О. Слісаренка, М. Семен-
ка та інших поетів. Невдовзі воно ре
формувалося в «Музагет*.
Символізм — це своєрідна реакція
на натуралізм, заземленість, факто
графізм літератури. Мета символізму
полягає не у відображенні реальної
дійсності, а в прагненні проникнути в
інший світ, що криється за реаль-
ністю. Головне його завдання — зма
лювати внутрішній світ людини, яко
го за зовнішніми фасадами не видно.
Саме символісти здійснили своє
рідну революцію в естетиці. Якщо ре
алістичне мистецтво за допомогою
конкретного образу пізнавало дійс
ність, то символісти на місце образу
поставили символ, який став викону
вати роль посередника між містич
ним світом з одного боку, і поетом або
читачем — з другого.
Девіз символістів: «Усе може бути
символом*. У результаті виникає дво-
плановість образу, символ одночасно
є і явищем конкретного світу, і своє
рідним шифром, за яким криється, як
правило, внутрішній світ людини.
Лідер українського символізму —
ранній Павло Тичина
(1891-1967). Він залишив по собі ба
гату поетичну спадщину, якій прита
манна ідейна, жанрова та стильова
неоднорідність: перша збірка поета
«Сонячні кларнети» (1 9 1 8 ), його пе
ру належать збірки «Замість сонетів і
октав», «Плуг» (1 9 2 0 ), «Вітер з Ук-
раїни» (1 9 2 4 ), «Сталь і ніжність»
(1941), «Перемагать і жить» (1942)
«День настане» (1 9 4 3 ), «Срібної
ночі» (1964) та ін.
Особливості індивідуального сти
лю письменника: звернення до «віч
них» тем, висока культура віршуван
ня, потужне ліричне «я» — символ
нової людини XX ст., поєднання
різних стильових тенденцій (сим
волізму, неоромантизму, експресіо
нізму, імпресіонізму).
Незважаючи на певний стильовий
синкретизм художнього мислення,
саме Павла Тичину вважають най
яскравішим представником симво
лічної течії в українській літературі
20-х pp. XX ст.
Футуризм (від латинського future —
майбутнє) — це авангардистська
течія 10-20-х pp. XX сторіччя. її
батьківщина — Італія, першозаснов-
ник — Марінетті.
Український футуризм визрівав У
надрах символізму, адже до лав ФУ’
туризму стало чимало символістів,
як-от: О. Слісаренко, Я. Савченко,
М. Терещенко. У стилі футуризму
починали творити М. Бажан, О. Бли
зько та інші молоді поети.
Започатковано українську футур00’
тичну гілку письменства 1914 року»
коли Михайль Семенко пише збір^й
4Дерзання», «Кверо-футуризм». У
1919 році він створює осередок «Фла
мінго», який випускав «Універсаль
н и й журнал» (відомий як «УЖ»).
Після розпаду «Фламінго» вини
кає «Асоціація панфутуристів» («Ас-
панфут»). До її лав увійшли Ми-
хайль Семенко, Юліан Шпол, Гео
Шкуру пій, Олекса Слісаренко.
Для футуризму характерне прого
лошення урбаністичних ідеалів, пе
ребільшення місця й ролі міста у фор
муванні свідомості сучасника.
Футуристи виступали проти тра
диційних мистецьких форм у зобра
женні дійсності. Вони рішуче засу
джують буржуазну салонну культу
ру. На їхню думку, замість неї має
з’явитися не індивідуальне, а колек
тивістське мистецтво.
Гасло футуристів: «Мистецтво — ма
сам!». Вони пророкують смерть лірич
них, прозових жанрів і книжок уза
галі, а натомість проголошують пану
вання театрального мистецтва, кіно.
Пізніше, у 1927 році, М. Семенко в
Харкові засновує літературно-мисте
цьке угруповання «Нова генерація».
Михайль Семенко
(1892-1937) — творець і незмінний
лідер українського футуризму. Автор
близько двадцяти книжок, які вві
йшли у два підсумкові видання —
«Кобзар» (1924) та «Повну збірку
творів у трьох томах» (1930-1931). У
своїй творчості послідовно проголо
шував ідеї «смерті мистецтва», роз
риву сучасної літератури з класич
ною спадщиною, утвердження ур
баністичного ідеалу. Місто — центр
лірики М. Семенка. Звернувшись до
цієї теми, він значно розширив
звичні обрії української поезії. Поет
невтомно експериментував у галузі
лексики, ритму, рими, поетичних об
разів, синтаксису й пунктуації. По
слуговувався верлібром, який став для
нього по-справжньому вільним вір
шем, символом духовного розкріпа
чення поетичної думки.
Неокласики не мали заяв і прог
рам, але свою творчу позицію окрес
лили чітко. Вона сприймалася як де
що протилежна до настроїв епохи, бо
була націлена на продукування висо
кого гармонійного мистецтва, орієн
тованого на визначні здобутки світо
вої літератури, а нова пролетарська
культура їх відкидала як щось заста
ріле та неактуальне. Неокласицизм
властивий творчості М. Рильського,
П. Филиповича, М. Драй-Хмари,
О. Бургардта (Ю. Клена), В. Петрова
(В. Домонтовича) — письменників,
які згрупувалися навколо М. Зерова.
Статті й добірки неокласиків друкува
лися в журналі «Книгар» (1918-1920).
Неокласики виступали за успадку
вання всього попереднього світового
естетичного досвіду, тяжіли до стро
гої форми. У світовому мистецтві во
ни орієнтувалися передусім на кла-
сичне мистецтво — мистецтво Старо
давньої Греції та Риму, проголошува
ли культ вишуканого рафінованого
слова та культ думки.
їхня творчість засвідчила прагнен
ня постійно урізноманітнювати ху
дожні засоби, використовувати чима
лий арсенал виражальних засобів,
нагромаджений у попередні періоди
розвитку світової літератури.
Максим Рильський
(1985-1964) — яскравий представ
ник неокласицистичної літературної
школи. За життя видав 35 книжок
власної лірики, з яких найяскра
вішими є поезії найпродуктивнішого
періоду у творчому житті письмен
ника — 20-х рр. XX ст.: «Синя
далечінь* (1922), «Крізь бурю і сніг»
(1925), «Під осінніми зорями*, «Три
надцята весна* (обидві — 1926 року).
У ліриці передусім вражає багатство
мотивів, запозичених з традиційного
українського мистецтва, західно
європейської та античної поезії, а
також спродукованих сучасною пись
менникові революційною та порево-
люцінною дійсністю. Риси неокласи-
цистичного стилю Максима Рильсь
кого, які визначив М. Зеров: урівно
важеність і прозорість форми, чіткий
епітет, міцна логічна побудова й
строга течія думки, поєднання без
посередності з афористичністю.
Неоромантизм — чи не найси-
льніша течія в українській літера
турі 2 0-х рр. Її художні ознаки:
життєствердження, драматизм, па
тетика, стихійність, месіанство, тя
жіння до фантастики. Від класичного
романтизму неоромантизм бере дві
ознаки: гострий конфлікт з дійс
ністю та надзвичайно напружений
сюжет. На вістрі зацікавлення пись
менника — незвичайні характери,
які діють у виняткових ситуаціях.
Головну увагу неоромантиків зосе
реджено на показі внутрішнього сві
ту героя.
У напрямі нового романтизму
творили Ю. Яновський, В. Чумак,
В. Еллан-Блакитний, ранній М. Ба
жай, В. Сосюра, Є. Плужник.
Микола Бажан (1904-1983)
— видатний поет, громадський діяч і
вчений — у своїй ранній творчості ви
явив яскраві риси неоромантичного
мислення. Хоча й інші напрямки
істотно вплинули на формування йо
го творчої манери письма. Від футу
ризму Бажан запозичив динамізм
вірша, нахил до інтелектуалізму, мо-
нументалізму, захоплення урбаніс
тичними мотивами.
Перша збірка М. Бажана «Сімна
дцятий патруль» (1926) сповнена від*
лунням громадянської війни, їй влас
тива пафосність зображуваних подій,
трагічність фіналу, жертовність за
ради ідеалів революції. В осмисленні
цих кривавих подій автор, безпереч
но, виступає романтиком.
Язичницькі джерела української
духовності, часи козацької республі
ки та гайдамаччини осмислено в
другій збірці «Різьблена тінь» (1927).
Апогей неоромантизму у творчості
поета засвідчила збірка «Будівлі»
(1929). Автор доводить, що кожен
стиль (у цьому випадку — архітек
турний) зумовлений панівним
суспільним ладом. Збірка містить
три частини: «Собор» (середньовіччя,
готика), «Брама» (ХУІІ-ХУІІІ ст.,
бароко), «Будинок» (сучасна пись
менникові епоха).
Характерними для письменника є й
романтичні мотиви роздвоєння, ком
плекс двох душ («Розмова сердець»).
Володимир Сосюра
(1898-1965) — письменник, який у
1922-1932 рр. намагався знайти себе
в усіх тогочасних літературних орга
нізаціях, та його творчість засвідчує
непереборне тяжіння до романтично
го світобачення. Автор збірок поезій
«Місто» (1924), «Коли зацвітуть ака
ції», «Де шахти на горі» (1926), «Сер
це» (1931), «Червоні троянди» (1932),
а згодом — «На струнах серця»
(1955), «Солов’їні далі» (1957),
«Осінні мелодії» (1964). Сосюра — спі
вець почуття (на противагу поетам-
неокласикам, які оспівували розум).
Він проголошує існування особистос
ті. яка навіть на складному історич
ному етапі сміливо заявляє про влас
не право жити, любити, страждати.
Першим організаційним осередком українського символізму було створене в Києві 1918 р. з участю поетів Якова Савченка, Олекси Слісаренка, Павла Савченка,Михайля Семенка, Володимира Кобилянського і Павла Тичини, як і діячів театру Леся Курбаса й Миколи Терещенка та художника Анатоля Петрицького, угруповання «Біла Студія» (назва за франц. ж. «Revue Blanche»). Силами цієї групи був виданий того ж року «Літературно-критичний альманах» з творами названих поетів і митців і з теоретично-програмовими статтями. І. Майдана (Д. Загула) та Якова Савченка, а на початку 1919 р. постало нове угруповання український символістів «Музаґет», заходами й силами якого в травні 1919 р. було видано потрійне число журналу «Музаґет» за ред. Павла Тичини, Володимира Ярошенка, Юрія Меженка і Дмитра Загула. Активну участь у діяльності групи взяли, крім вище названих, Антін Павлюк, Михайло Жук, М. Крупський та ін.
До Першої світової війни футуризм в індустріально відсталій Україні не мав сприятливого ґрунту. Перші спроби футуристичної поезії українською мовою зробив Василіск Гнєдов. Але вже 1913 лідер українського футуризму Михайль Семенко видав збірку поезій «Prèlude», a 1914 — «Дерзання» і «Кверофутуризм»; за роки революції він видав ще 8 збірок. Активний організатор, він був засновником низки українських футуристичних угруповань і журналів: «Флямінґо» (1919 — 21), «Аспанфут» (1921 — 24) у Києві, а після переїзду до Харкова журнал «Нова генерація» (1928 — 30). Під тиском панівної комуністичної ідеології журнал змушений був стати бойовою трибуною«пролетарського мистецтва» і від деструкції перейти до пропаганди конструктивізму й супрематизму (низку статей надрукував у «Новій генерації» К. Малевич), а потім його зовсім заборонено. До «Нової генерації» належали, крім М. Семенка, поети Гео Шкурупій, Олекса Влизько, М. Скуба та ін., теоретик О. Полторацький. Деякий час під впливом футуризму був Микола Бажан. Близько до футуризму стояв Валер'ян Поліщук, що на футуристичній основі намагався створити власний напрям «динамічного спіралізму». Футуристи не мали такої видатної позиції в укр. літературі своєї доби, як символісти чи неокласики, проте вони активізували поезію новими темами й формами, а передусім експериментаторством. «Нова Генерація» пропаґувала модерні західно-європейські напрями (дадаїзм, сюрреалізм), що суперечило настановам офіційної критики, і журнал перестав існувати ще до загальної ліквідації літературних організацій у 1932.
Крім згаданих, існували ще й менші локальні гуртки футуристів: у Харкові «Ком-Космос» (1921), в Одесі «Юголіф» (з участю місцевих російських футуристів), у Москві «СІМ» («Село і місто», 1925), що об'єднувало українських письменників у РРФСР. Органами футуризму в 1920-их роках були ще «Семафор у майбутнє», «Катафалк искусства» (російською мовою) і «Гольфштром».
У мистецтві, крім О. Архипенка, який від 1906 перебував поза Україною і був ближчий до конструктивізму, ніж до футуризму, до цього останнього належали О. Екстер, О. Богомазов, почасти А. Петрицький, брат М. Семенка Василь, В. Єрмилов, К. Малевич, Є. Прибильська, Євген Сагайдачний, О. Сорохтей, графік П. Ковжун, члени українського футуристичного гуртка в Києві і група митців з кола «Нової Генерації».
Неоромантизм (грец. neos — новий, молодий і франц. romantisme) — стильова течія модернізму, яка виникла в українській літературі на початку XX століття. Леся Українка називала його новоромантизмом. Неоромантизм яскраво виявився у ліриці та драматичних творах Лесі Українки, прозі О. Кобилянської, Миколи Хвильового, О. Довженка, Ю. Яновського, поезії Олександра Олеся, Є. Плужника, Б.-І. Антонича. Термін "неоромантизм" використовували у 20-х роках О. Дорошкевич, О. Білецький, Я. Савченко, М. Доленго. Ця течія була, мабуть, найсильшою в новітній українській поезії. Неоромантики відмовилися від народницької тематики і поетики, шукали нових тем і засобів образного вираження. "Основними психологічними стимулами українського неоромантизму, — відзначає М. Неврлий, — було соціальне і національне визволення України в 1917 році, видимі перспективи нових культурних і політичних можливостей та масовий приплив творчих сил, що шукали свого динамічного вияву".
Неокласицизм – літ. течія в укр.. поезії 20-х років ХХ ст.., представники якого орієнтувалися на античні традиції та художню практику класицистів 17-18 ст. Неокласицизм – обстоювання високої культури мистецького мислення й досконалість поетичного вираження. Лірика Миколи Зерова, Максима Рильського, Михайла Драй-Хмари, Юрія Клена(новітнє трактування образів античності).
