До останніх часів широке коло читачів мало знало «Бояриню». Критика відгукувалася на неї
мляво: ми знаємо тільки одну рецензію на катеринославське видання окремою книжкою 1918 р.
Автор її, В. Страшкевич, так характеризує Лесину поему з боку літературного та драматич-
ного: «П'єсу написано літературно, в м'яких, лагідних тонах, і вона при читанню утворює
настрій; але коли цю драматичну поему взяти до театру, то у виставі, здається мені, буде почу-
ватися брак сценічного руху»'. Коротенькі згадки про «Бояриню» знаходимо
в О. К. Дорошкевича. М. К. Зеров уважає, що Л. Українка писала свою поему без «спеціальних студій»: «поет-
ка з радістю зверталася до українського життя і майстерно й легко опановувала їм як «матеріалом для своїх завдань». Прекрасним цьому доказом можуть служити протягом кількох день зімпровізовані тепла й сердечна, блискуча і глибока «Лісова пісня»."А. Музичка підкреслює момент ностальгії, туги за рідним краєм, що становить одну з головних пружин драматичної поеми: «Мабуть, хвиля сильно пережитої туги підказала їй цю тему, а враження такої туги позволяють їй написати цю драму на протязі трьох днів і підкреслити діагноз
хвороби: «Ваша пані занудилась по ріднім краю — се є також слабість»,.. «Коли б її повезти на
Вкраїну, то може б ще й одужала»... «Не кожне привикає до чужини... Котре привикне, а котре
то й ні». Ті слова треба віднести до самої Лесі».Коротка характеристика «Боярині» є в нашій
книжці.На думку Б. В. Якубовського, ця поема стоїть осторонь від інших драматичних поем Л. Украінки. «Можна припустити,— каже він,— що Леся Українка обрала собі цю тему якраз після того,
як їй нераз закидали, що ніби вона цурається українських тем. Правда, вона й тут узяла
тему історичну, а не з сучасного їй українського життя. Це пояснюється, мабуть, тим, чим пояснюється узагалі відсутність українських сюжетів у драматичній творчості Лесі Українки: відсутністю у неї доброго знайомства з побутовим оточенням України, певним віддаленням її від українського життя з причини хвороби, що або не дозволяла в цьому житті брати участі, або примушувала рвати з рідним оточенням та їхати на далекі курорти».В. Василенко у статті «Мотиви творчості Лесі Українки», рівняючи «Бояриню» з іншими драма тичними поемами, пише, що «Лесі Українці безперечно більше вдавалися до яскравого відтворення мотиви в сюжетах екзотичних, що давали змогу вільно оперувати тими поняттями, які виробилися у поетки й які важко було, між іншим
і через атмосферу оточення, прикласти на конкретні реалістичні образи її сучасности».Оце, здається, й усе, що написано про «Бояриню».
Змістом своїм драматична поема Лесі Українки зв'язана з ХУП віком, точніше — з добою Руїни й Петра Дорошенка. Доба ця, як і речник її, чигиринський гетьман, заімпонувала, очевидячки, українській національній інтелігенції новітніх часів, бо ціла низка українських поетів та письменників XIX й початку XX віку присвятили
їм свої твори. Частина цих творів має історичний характер, частина ж — психологічний. У творах із психологічним ухилом історичні особи та події відходять на другий план або становлять тло, що на ньому автор розв'язує ті чи ті психологічні проблеми, які продиктувала йому сучасність. До історичних творів, присвячених Руїні й Дорошенкові, належить насамперед Шевченків вірш «Заступила чорна хмара та білую хмару». В цьому
вірші Шевченко подає тільки останній момент із життя «старого Дорошенка, запорозького брата», а саме те, як москалі з гетьманом-поповичем узяли його в неволю 1 як він помер у тій неволі. Дорошенко в Шевченковому вірші змальований як великий друг України, який для неї тільки й живе і плаче гіркими сльозами, бачучи, що немає уже сил битися далі за Ті кращу долю. Далі йде «Чорна Рада» П. Куліша, що окремим виданням вийшла 1857 р. Це — хроніка подій 1663 року, що ним починається доба Руїни. До Куліша письменники, відтворюючи цю добу, базувалися головно на піснях, думах та «Истории Русов». Куліш для свого роману використав
і літопис Самовидця, і твори Свідзінського та Грабовського, і нові етнографічні праці. Історичний побут України в романі освітлено по-новому: автор звернув головну свою увагу не на боротьбу зовнішню, а на боротьбу класів у самій Україні. Боротьба відбувається межи міщанами та хліборобами, з одного боку, й козацькою старшиною, з другого боку. Носії громадських основ у романі — Сомко й Шрам. Кирило Тур — людина без жодних принципів. «Чорна Рада» — перший соціальний роман в українському письменстві. Як і в «Боярині», у ньому чимало укра-
їнських пісень. Добу Руїни відбиває в повісті «Чернігівка» (1881) Микола Костомаров. «Чернігівка» цікава
для нас тим, що тут, як і в поемі Лесі Українки, є мотив ностальгії. Впадає в око подібність межи безвольністю Ганни й Оксани. Молявка Многопіняжний, так само, як і Степан, вислужується, робить кар'єру. Для Ганни Московщина така ж бридка, як і для Оксани, і однаково з них глузують москалі, перекривляючи їхню хмову та взиваючи їх «хохлушками». В обох них викликає огиду московське вбрання й московський «поцелуйный обряд», є у «Чернігівці»згадка й про «супліку» та «дибу», що про них говорить у «Боярині» Леся Українка. В обох творах є спільні слова, що становлять там і там couleurlocal (вотчина, приказ, думний дяк, холоп тощо).
В історичній повісті «Дві долі», друкованій в Л. Н. В. за 1898 рік (кн, 2—6), Д. Мордовець змальовує постаті Юрася Хмельницького та Йвана Сірка. Спьіьних рис у Мордовця й Лесі Українки мало. В історичній драмі Л. Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко», писаній, мабуть, того самого року, що й «Бояриня» (друковано п'єсу в Л. Н. В. за 1911 рік, кн, З—5), відтворено Дорошенкову боротьбу за незалежність України й змальовано постать українського гетьмана як глибоко ідейного національного героя. Не може бути жодного сумніву в тому, що монографія М. Костомарова «Руина», найкраща й найгрунтовніша з усіх, що з'явилися у другій половині XIX віку, заімпонувала нашій письменниці, скерувавши її увагу не на добу Руїни взагалі, а на фігуру трагічного героя її, чигиринського гетьмана Петра Дорошенка, зокрема: силу різноманітних історичних фактів, які трапляються в монографії Костомарова, знаходимо і в драмі Старицької. На «Гетьманові Дорошенкові» легко значився вплив символізму, про який свідчать і Жінки на початку п'єси й постать Мараїни наприкінці її. Різниця межи дієвими людьми в «Гетьмані Дорошенкові» й «Боярині та, що перші — історичні особи, а другі ні. Коли порівняти головних героїнь обох п'єс, то вийде, що Пріся й Оксана цілком протилежні типи. Друга героїня Старицької-Черняхівської, Галя, більше підходить до Оксани: вона теж бажала б «Вкраїні рятунку». -Іегенду про Каїна
та Авеля, що її розповідає у першій дії «Боярині» Степан, знаходимо і в «Гетьманові Дорошенкові». Спільні для обох п'єс московські слова: соболі, казна, вотчина тощо, які свідчать, очевидячки, про спільне джерело (Костомаров). На таку саму тему написав п'єсу Василь Пачовський. Зветься вона «Сонце Руїни» (1911).
Як показує назва п'єси, автор Ті ставиться до Петра Дорошенка з особливим пієтетом. Для нього — це свята людина, що відда-та своє життя за батьківщину. У п'єсі чути відгомін месіанізму: «Ми є народ покликаний,— каже владика Тукальський. Месіанізм цей, як і всякі духи, привиди та голоси, що їх подибуємо в «Сонці Руїни», Пачовський пересадив, очевидячки, з польського грунту, запозичивши їх у 3. Красинського та С. Виспянського. Пачовський д.ля свого твору використав народні оповідання про Сірка,легенду про Михайлика, запровадив до нього силу силенну народних приказок та висловів з українських дум. Можливо, що він дещо брав і з «Чернігівки» М. Костомарова: ми, принаймні, знайшши чотири спільних моменти в обох цих творах. Є у
п'єсі Пачовського й згадка за соболі, що за них мова мовиться в «Боярині», є й московські здрібнілі форми на — шка (гетьманюшка, Альошка), що їх знаходимо в Лесиній поемі (парнішка). До творів з психологічним ухилом, побудованих на історичному матеріалі, взятому з доби Руїни, належать: драма Карпенка-Карого «Гандзя»
(1902), «Бояриня» Лесі Українки (1910) і трагедія С. Черкасенка «Про що тирса шелестіла», виставлена вперше 1916 р.«Гандзю» побудовано на історичному тлі. В основі цієї драми лежить епізод, що про нього мова мовиться у Костомарова: як польський полковник Ниво-Запольський викрав у гетьмана Ханенка «пленницу, черкешенку изумительной красоты» і як за це помстився останній. Замість «черкешенки» автор поставив українку Гандзю. Історичного значення цей епізод, звичайно, не має, але на тлі цього епізоду Карпенко-Карий розгорнув на всю широчінь цікаву психологічну проблему переродження жіночої душі й зради національної. Причина цієї внутрішньої, психологічної метаморфози — кохання. Воно ніби переростає національні межі. Але фактично це не так: Оксана Лесина теж переступила через ці межі, але яка різниця межи світоглядами обох цих героїнь! Для простої й невибагливої Гандзі національного питання майже не існує — для Оксани воно стоїть на першому місці. В Черкасенковій трагедії розповідається про запорозького велетня Івана Сірка. Але це, власне, не історичний Сірко, а вигадана особа з іменем Сірка, що дуже й дуже скидається на теперішнього українського інтелігента з розколотою надвоє душею. Основне історичне тло Черкасенко взяв, мабуть, у Костомарова. Сіркова філософія полягає у тому, що жупани й інше треба здобувати працею, а не розбоєм. Ця філософія не збігається з філософією Лесиної Оксани. Скоріше збігається вона з філософією Степана. Це якесь толстовство, несупротивлекня злому, мирний coцiaлiзм. Зате філософія Черкасенкової Оюсани цілком відповідає
філософії Лесиної Оксани. Черкасенкова Оксана — це національно свідома жінка, яка ладна щохвилини віддати своє життя за щастя батьківщини. Що ж являє собою «Бояриня» Лесі Українки супроти тих творів, що ми оце про них говорили? з першою їх частиною вона не може мати багато спільного, бо ті твори мають на меті
насамперед відтворювати історичне минуле України. Проте й тут маємо деякі спільні моменти: «1) доба Петра Дорошенка; 2) українська національна ідея; 3) українська народна пісня; 4) історична термінологія, переважно московська; 5) історичне джерело — Костомаров; 6) мотив ностальгії; 7) подібність межи головними героями; 8) московське оточення й московські звичаї; 9) легенда про Каїна та Авеля. Крім того треба ще звернути увагу й на те, що троє з цих творів («Бояриня», «Гетьман Дорошенко», «Сонце Руїни») написано майже одночасно.
Щодо другої частини творів, які відбивають добу Руїни, то хіба тільки окремі риси їх мають якісь паралелі в Лесиній поемі. Ось їх спільні моменти: 1) доба Петра Дорошенка (у всіх творах); 2) українська національна ідея (у всіх творах, але в Черкасенковій трагедії вона — не головна); 3) історичне джерело — Костомаров
(у всіх творах). Крім того «Бояриню» єднає з «Гандзею» Карпенка-Карого ще й мотив національної зради. Але твору, який би у цілому скидався на «Бояриню» й правив би за її прототипа, серед вищенаведених немає.
Отже, драматична поема Лесі Українки — твір більш-менш самостійний, незалежний. З літературними пам'ятками, що відтворюють добу Руїни, її зв'язують тільки ідеологія та поодинокі риси історичного або психологічного характеру. Як відомо, Леся Українка більшість своїх творів писала на теми екзотичні. Це диктував тодішній стан українського письменства й ті обставини, серед яких жила й розвивалася поетка. Українське письменство XIX ст. з його вузькопровінціальним завданням та утилітарно-народницьким напрямом не задовольняло вже вимог, що їх ставила українська інтелігенція наприкінці ХЇХ ст. Отже, треба було переставляти його на нові рейки. В зв'язку з цим виникає проблема запозичення нових сюжетів і тем із
чужоземних .літератур. Куліш і Франко нав'язують стосунки з європейською літературою,даючи цілу низку перекладів та переспівів. У сліди цих письменників іде й Леся Українка. Вона поширює коло сюжетів та епох. І виводить нашу провінціальну літературу «в люди». Отже, «екзотизм» сюжету в Лесі Українки з'явився, по-перше, тому, що змінився контингент читачів, які вже більші ставили вимоги до літератури, ніж раніше, а по-друге, тому, що змінилися й функції самої літератури, яка поволі ліквідувала старі засоби художнього відтворення, тематику, сюжетику, мотиви тощо. Чим же пояснити те, що Леся Українка зійшла з наміченого шляху, удавшись до сюжетів українських? «Бояриня», «Лісова пісня», «Приязнь» і «Розмова» — це не все те, що становить «україніку» в Лесиній творчості. У своїй книжці «Леся Українка, життя й творчість» ми вже говорили про те, що. Леся збиралася писати цілу низку таких творів, де б фігурували українські типи. Так, напр., вона думала писати про Бондарівну, про Кармелюка, про Красинську-Барзобагату. Це саме недавно ми чули й від О. П. Косач, матері Лесі Українки. Отже, задуми в неї щодо поширення «україніки» були великі. Чим же пояснити цей нахил до українських сюжетів? О. П. Косач пояснює його ось як: «Лесі Українці не раз закидали її «екзотизм», одірваність від українського історичного й побутового життя, і от вона вирішила спробувати свої сили на українському грунті». Таке саме пояснення почули ми й з уст Л. М. Старицької-Черняхівської, яка називала навіть імена тих осіб, що робили закиди Лесі. Очевидячки, в поясненнях О. П. Косач та Л. М.Старицької
Черняхівської є велика доля істини. Але був, здається, ще один стимул, що скеровував думку поетки на українські, національні теми. Це — постійне і"і перебування поза межами України. Ось як вона сама пояснює
появу «Лісової пісні», написаної у Кутаїсі: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними». Такі настрої трапляються і в листах, писаних з Єгипту того року, коли вона творила «Бояриню». Відбилися вони і в деяких віршах, писаних в Єгипті. Отже, відірваність від українського оточення породжувала ностальгію, тугу за рідним краєм, а ця вже диктувала їй українські теми. На думку Л. М. Старицької-Черняхівської, тему «Боярині» навіяно чужим краєм. Леся Українка розробила в «Боярині» історичну тему тому, що не знала гаразд українського побуту. Таку думку виcлoвили ми колись у своїй розвідці про життя й творчість поетки'*^. Думка
ця, звичайно, правдива, але не треба забувати, що в деяких творах Леся Українка наш побут відбивала. Для прикладу можна послатися хоча б на «Лісову пісню» або на оповідання «Приязнь». Очевидячки, у виборі історичних сюжетів відіграли роль ще якісь чинники. Трактуючи такі поняття, як «поневолення народу», «любов до рідного краю» тощо, Леся Українка свідомо шукала паралелей до цих понять в історичному минулому, бо загальне становище було тоді таке, що не завсіди дозволяло речі звати своїми іменами.Чому Леся Українка спинила свою увагу якраз на добі Руїни? У Куліша є один вірш, в якому він лає руїноманів за те, що вони славлять різанину й насильство своїх предків:Чого ж ви давню славите Руїну,
столітню по дорогах різанину, столітній безсуд і тяжке насильство. гвалт ваших пращурок і люте
здирство, столітнє городів і сіл палання, столітнє пращурів ясирування?
Здавалося б, що вірші П. Куліша, якого дуже шанувала наша поетка, відведуть її від Руїни, яку той ненавидів і з якої одверто глузував. Але сталося інакше: вона прийшла до Руїни. Чому з усіх наших епох Леся вибрала
якраз цю? Бо вона взагалі брала для своїх творів не епохи розквіту й слави, а епохи революцій, кривавих переворотів, страшних катаклізмів, неволі, полону тощо. Правда, самої боротьби, отого виру кривавого, що клекотів у серці тодішнього українського життя, поетка не відтворює: вона залишається збоку і тільки прислухається до нього. Це відповідає дійсному станові речей: Леся Українка ніколи не брала участі в боях. Та тих боїв за її часів і не було, як не рахувати дрібних сутичок, що траплялися на Україні за революції 1905 р. Навпаки, їй добре була відома психологія людей, що жили після розгрому, «на руїнах». Вона змалювала
те, що бачила й чула. Хоч Леся Українка й не відтворює у своїй поемі боротьби, що точилася за Руїни, проте
вона на неї реагує, виявляючи своє політичне обличчя та свої симпатії до учасників тієї боротьби. Ще яскравіше виявляють до неї свої симпатії Старицька-Черняхівська, Пачовський та інші наші письменники, що писали про боротьбу Петра Дорошенка за український автономізм та за ідею національного об'єднання. Леся Українка не відстає від цих письменників і так само, як і вони, високо ставить Петра Дорошенка як українського національного героя. Устами Оксани Леся Українка часто-густо висловлює свої власні почування. З поеми видно,
що вона недолюбляє старої Московщини. Чому? Бо з трьох історичних ворогів України вона тільки й залишалася. Татари зникли, Польща занепала, а вона зосталася і панує над ними і над Україною. Таке ставлення до Московщини в Лесі Українки легко могло виникнути під впливом Костомарова,
Лесині симпатії до Дорошенка, як до носія української національної ідеї, теж, мабуть, виникли під впливом Костомарова, який зве його «замечательным человеком». «Несомненно, он был искренно предан и постоянно верен идее независимости и самобытности своей родины»,— пише про Дорошенка славетний український істо-
рик. Така характеристика Дорошенка з боку Костомарова цілком відповідає тому образові козацького гетьмана, що його можна собі здумати, прочитавши драматичну поему Лесі Українки. Який же висновок можна зробити на підставі сказаного вище? Яке політичне обличчя показала Леся Українка в «Боярині»? «Франко й Леся Українка,— пише В. Коряк,— закінчили той процес створення суцільної національної свідомості, що розпочався за доби промислового капіталізму».'^. Говорячи словами В. Коряка, можна сказати, щр в поемі своїй
Леся Українка виявила світогляд «суцільної національної свідомости».Герої «Боярині» не є історичні особи: з добою Руїни вони зв'язані постиіьки, поскільки сама поема зв'язана з нею. Зовсім легко їх можна було б узяти з тієї доби й перенести до будь-якої іншої, хоч би й до нашої. Коли так, то чи не можна вбачати в Оксані й Степанові репрезентантів сучасного життя? Інакше кажучи, чи не перенесла Леся Українка ідей та на-
строїв, що живили ї"ї та її покоління, на постаті минулого України? Ми стоїмо перед питанням, як
дешифрувати драматичну поему Лесі Українки, коли дивитися на неї, як на твір алегоричний,
що таїть у собі приховані риси сучасного життя. В особі Степана можна вбачати того українського інтелігента кінця XIX та початку XX віку, що, втративши почуття національного й одірвавшись од маси, од народу, сам ішов у чуже оточення й переймав чужу культуру, зрікшись своєї рідної, в особі Оксани можна вбачати
іншого типу інтелігента, того, що довго боровся за принцип національного самовизначення, сперечався, протестував, але, попавши в пазурі царату московського чиновництва, не мав уже сили вирватися на волю й конав на чужині. Леся Українка була якнайщільніше зв'язана з українським національним рухом. Він був для
неї потрібний, як свіже повітря для її хворих легенів. Цей рух мав на меті створити окрему
національну державність. Але під тиском російського капіталізму й русифікаторської політики цара-
ту, в умовах страшного економічного визиску й політично-соціального гніту, цей український
національний рух зазнав великої скрути. Через це саме хисткі елементи української дрібно-бур-
жуазної інтелігенції перебігали до російського табору й асимілювалися там, втрачаючи національ-
ні прикмети. Частика інтелігенції хиталася межи тими, що залишалися твердо стояти на укра-
їнських позиціях, і тими, що влилися в «об щерусское» річище. Вона слов'янофільствувала та
народничала з «руськими братами» до якогосьчасу. Але коли російський капітал поглибив
колонізацію й зміцнив русифікацію, то спроби «братської» угоди й лояльності втратили всякий
сенс: захиталися самі основи українського національного життя. Треба було шукати виходу з цього
становища. І от вихід знайшли. В чому ж? У вірі в революцію, в ту соціальну катастрофу, яка розтрощить «тюрму народів», російську імперію, й визволить усі уярмлені нації, в тому числі й українську. Леся Українка так само, як і інші їі сучасники, орієнтувалася на прийдешню революцію та соціальну катастрофу. Звичайно, ні во-
на, ні іі сучасники не вірили в те, що ця катастрофа змінить у корені й соціальний лад. Револю-
ційним шляхом думали вони прийти до національно-буржуазної концепції самостійної української
державності. Тому-то всі вони й були «соціал демократами», їм хотілося боротьби, але не в сере-
дині України, а поза межами її, такої, яка знищила б російську імперіалістичну буржуазію,
але не зачепила б своєї. Правда, були й такі дрібнобз/ржуазні елементи серед українців, які не
здатні були пірвати з старими традиціями. Проти них Леся Українка дуже часто скеровувала свій
революційний гнів. Відціля й її конфлікт з оточенням. Цей гнів бринить і в «Боярині»,
де вона відтворила, з одного боку, ту активну українську інтелігенцію, яка всім єством своїм
рвалася до боротьби за суверенітет української державності, і, з другого боку, ту продажну укра-
їнську інтелігенцію, яка заради «панства великого, лакомства нещасного» зрадила українські
традиції й, помосковившись, добровільно впряглася у чужинецьке ярмо.
ІІІ в «Боярині» маємо два основні мотиви, щільно переплетені поміж собою: 1) мотив національної
пасивності-зради й 2) мотив ностальгії. Перший зв'язаний переважно з особою Степана, другий — з особою Оксани. З поміж тих творів української літератури, що відбивають добу Руїни, тільки «Чернігівка» Косто-
марова має мотив ностальгії, а «Гандзя» Карпенка-Карого — мотив національної ненависті-
зради. Решта тих творів не має ні першого, ні другого мотиву. Мотив ностальгії трапляється і в творах, не
зв'язаних з добою Руїни. Його можна знайти в багатьох поезіях Т. Шевченка, писаних на зас-
ланні. Є він в оповіданні М. Вовчка «Одарка», де селянська дівчина в'яне з туги за рідною
стороною. У вірші П. Куліша «До землячків», друкованому 1862 р. в «Основі», маємо цей
самий мотив. Навіть більше: з мотивом ностальгії тут, як і в «Боярині», щільно пов'язаний
мотив національної зради. Вірш цей, хоч він і немає нічого спільного з добою Петра Дорошенка,
скорше міг би правити за прототип Лесиній поемі, ніж якийсь із тих історичних творів, що
характеризують часи Руїни. В цьому вірші автор звертається до якоїсь українки, що
полинула в чужу землю з рідної Вкраїни, проміняла рідну сем'ю на чужу чужину.
Гіркий кінець пророкує поет цій «пташці полохливій», що поєднала свою долю з долею
зрадника: щемітиме серце вбоге,
що рідну родину
проміняла на зрадливу,
невірну дружину.
Гірка, гірка серцю зрада
дома на Вкраїні,
а ще гірша, а ще тяжча
на чужій чужині.
Обидва мотиви, що про них мова мовилася вище, властиві й творам Лесі Українки, писаним
перед «Бояринею». Інколи ці мотиви виступають окремо, поодинці, інколи — сукупно, разом. Мотив
ностальгії трапляється частіше. Його ми знаходимо в «Надії», одному з найраніших Лесиних вір-
шів, друкованому в «Зорі» 1887 р. Є він і у вірші «І все-таки до тебе думка лине, мій занепа-
щений краю», друкованому в «Народі» 1895 р. Знову повторюється цей мотив в «Іфігенії» (1808),
в тому монолозі, що починається словами: А в серці тільки ти,
єдиний мій коханий, рідний краю!
Іфігенія переживає ту саму боротьбу душевну, що й Оксана в «Боярині». Вона рветься
до своєї сім'ї, до рідного Аргосу і мусить ради них залишатися на чужині.
Мотив ностальгії подибуємо ще у трьох Лесиних віршах — «Весні зимовій» (1898), «Пово-
роті» (1899) й «Димі» (1903). Всі вони з'явилися як наслідок Лесиних мандрівок у чужі
краї. В поемі «Одно слово» (1903) є так само обидва мотиви, хоча мотив пасивності не має націо-
нального зафарблення: герой поеми гине через те, що не може працювати на громадській
ниві. Мотив національної пасивності-зради можна відчути в поемі «Віла-посестра» (1898—1911).
Драматичні поеми «У пущі» (1898—1907), «Вавилонський полон» (1903), «На руїнах» (1904)
мають тільки мотив ностальгії. Чи можна після всього того, що ми сказали
з приводу «Боярині», говорити про історичні
риси її? Адже ми тієї думки, що психологічний
елемент у цій поемі покриває історичний. Та й про
які історичні риси можна говорити, коли Леся
Українка писала свій твір у Єгипті, де, мабуть, не
ТІЛЬКИ історичшіх, а ніяких книжок не було в неї,
крім хіба Rich'a та біблії, з якими вона не
розлучалася майже ніколи? А як же можна писати
про історичні явища чи події, не читавши історич-
них книжок? Здавалося б, що всі ці запити мають
рацію і що шукати історичних рис у Лесиній
поемі недоцільно. Проте ці риси є. Спробуймо
виявити їх на тлі тієї історичної літератури, з якою,
безперечно, ще раніше, до єгипетського періоду,
була обізнана Леся Українка. Маємо на увазі
насамперед монографії й статті Миколи Косто-
марова, що в них цей історик розглядає добу
Руїни. Як ми вже знаємо, цими творами користу-
валася більшість українських письменників, що пи-
сали про Дорошенка, Сірка. Юрася Хмельниць-
кого тощо.
Дієві особи в «Боярині», як ми вже ска-
зали, вигадані, а не історичні. Може, тільки дехто
з них скидається на історичних осіб. Так, наприк-
лад, в особі Яхненка, того гостя-козака, що приво-
зить Оксані листа від братчиці-товаришки, можна
вбачати Дорошенкового тестя Яхненка, що в січні
1676 р. справді приїжджав до Москви як посла-
нець чигиринського гетьмана. ^'^
З історичних явищ, що відбилися у «Боярині»,
треба відзначити насамперед церковні братства,
в яких брали участь і жінки. З поеми видно, що
Оксана є братчиця й що та організація, до якої
вона належить, має національно-політичний харак-
тер, бо дівчата, члени цього братства, пошивши
корогву, таємно посилають її до Чигирина. Про
такі церковні чи «ктиторські» братства розпові-
дає в одній із своїх розвідок О. Єфріменкова.
Поруч інших називає вона й суто жіночі братства
(у «Боярині» мова якраз про дівоче братство),
які мали свої корогви й носили їх у процесіях^^
(Оксана ходить у процесії з братчицями й но-
сить корогву). Відзначено у праці Єфріменкової
й національно-політичний характер українських
церковних братств.
У першій дії «Боярині» Іван, Океании брат,
закидає Степанові та Степановому батькові, що
вони, протесавши свій статок, «понадились на
соболі московські». Це відомий в історії мос-
ковсько-українських взаємин факт, про який дуже
часто говорить у своїх працях Костомаров'^. Зга-
дується про його в «Байді» П. Куліша, в романі
О. Толстого «Князь Серебряный» та в інших
творах.
У третій дії «Боярині» гість-козак розповідає
Степанові про кривди, що їх чинять московські
посіпаки українському народові. Ось що про це чи-
таємо у Костомарова: «Обдирательства, взятки,
грубое обращение, чем отличались великорос-
сийские приказные люди,— все это появлялось
в Малороссии, конечно, с крайнею наглостью,
как в покоренной стране, а положение края было
не таково, чтобы сборы эти могли производиться
удобно, правильно й безобидно»''^. Про ці напасті,
про це здирство писали українці у своїх супліках,
адресованих на ім'я царя або видатних сановників
московського уряду. З такою суплікою приїжджає
до Москви й козак-гість у поемі «Бояриня», і Сте-
пан бере від нього ту супліку, щоб боронити її
перед царем. За ці супліки не раз говорить у своїх
працях Костомарове^.
У поемі згадується, що лівобережці накладали
з Дорошенком. У Костомарова читаємо, що ліво-
бережні полковники «послали тайно к Дорошен-
ку, просили его прибыть на левую сторону
Днепра и принять гетманскую власть вместо
Брюховецкого»' ^. Дорошенко справді згодом при-
був на лівий берег і скинув з гетьманства Брюхо-
вецького.
Характеризуючи братовбійну війну на Укра-
їні, Степан так каже про Дорошенка:
Тож він татар на поміч при-
єднав
і платить їм ясиром християн-
ським.
Слова ці відповідають історичним фактам, про
які читаємо у Костомарова: «Дорошенко тогда не
присягнул перед всеми, что будет добывать лево-
бережную Украину, хотя бы пришлось всех
тамошних Козаков татарам отдать».^*^ Те місце з «Боярині», де Оксана говорить про
сплюндровану Україну, про недопалений гай, про
пожарину, де розлилися ріки крови, навіяне, оче-
видячки, літописом Величка, відповідний уривок
з якого наводить у своїй монографії й Косто-
маров.^'
Вірно віддає у своїй поемі Леся Українка
й основи тодішнього політично-соціального ладу на
Московщині, що базувався на доносах, шпигун-
стві й катуванні людей. Степан у неї дуже обе-
режний: він хоче навіть спалити присланого Ок-
сані від братчиці листа — небезпечно! Говорить
вона в своєму творі й про шпигунів москов-
ських, що роєм ходять за Яхненком, і про «с л о-
в о й діло» цареве. Все це ми знайдемо в статті
Костомарова «Очерк домашней жизни и нравов
великорусского народа в XVI и XVII столетиях».^"
Степанова обережність пояснюється тим, що він
дуже боїться тортур. «Дибо ю» він лякає свою
дружину. Остання теж бачить скрізь на Москов-
щині тільки палі й канчуки. Докладний опис тор-'
тур маємо в історичній монографії Костомаро-
ва «Руина», в тому місці, де говориться про кату-
вання в страшному московському «хомуті» гетьма-
на Дем'яна Многогрішного та генерального осаву-
ли Матвія Гвинтовки^^. Багато оповідає про москов-
ські тортури й автор «Истории Русов».^"*
Не забула сказати Леся Українка в «Боя-
рині» й за найбільше соціальне зло стародавньої
Московщини — рабство. Оксану, що приїхала
з України на Московщину, найбільше це вра-
зило: «Скрізь палі, канчуки, холопів про-
дают ь!». У Костомарова читаємо, що в XVII ст.
на Московщині «служилые люди» торгували в най-
ганебніший спосіб людьми».^^
Відтворила Леся Українка у своїй поемі й мо-
ральний образ московського боярина, що робля-
чи службову кар'єру, допускався якнайоґид-
ніших вчинків. Він — нещирий, лукавий, хитрий,
улесливий і жорстокий. Цареві він, власне, не
служить, а догоджає як раб. Так робить і Сте-
пан, якому доводиться перед царем навіть танцю-
вати гопака. Так роблять усі бояри, і прикла-
дів такого підстилання, такої облесливості можна
знайти безліч і в Костомарова, і в багатьох
інших істориків. Низький моральний рівень
московського боярина виявлявся у рабському зви-
чаї цитувати цареві руку. Степан розуміє усю
огидність цього акту, але все одно не відмов-
ляється його робити. Цілування царської руки опи-
сано в Костомарова в тому місці «Руины», де мова
про те, як цар приймав гетьмана Брюховецького.^^
Незважаючи на свою моральну вбогість, мос-
ковський боярин погордливо ставився до всіх інших
націй. Не встигла Оксана оговтатися серед ново-
го оточення, як її вже охрестили «хохлушею». Во-
на чула, як про неї з презирством говорили: «черка-
шенка, чужачка». Костомаров у статті «Две рус-
ские народности» так говорить про цю рису моска-
лів: «Московские Русские считали себя единствен-
'^' Там само.— С. 654—655.
^^ Костомаров Н. Собр. соч. СПБ. 1906. кн. 8.—Т. XIX.—
С. 108
"^ Костомаров Н. Руина.— С. 377—379.
'^ История Русов, соч. Г. Кониского, М., 1840.—С. 212
та ІН.
'^ Костомаров Н. Очерк дом. жизни и нравов вел. нар.
в XVI и XVII ст. Собр. соч. СПБ. 1905, кн. 8,—Т. XIX.—
С. 94—95.
Костомаров Н. Руина.—С. 99.
ным изоранным народом в вере, и даже не
вполне были расположены к единоверным наро-
дам — к грекам и малороссиянам: чуть только
что-нибудь было не сходно с их народностью,
то заслуживало презрения, считалось ересью;
на все несвое они смотрели свысока».^'
Леся Українка відтворює у «Боярині» й мос-
ковський побут XVII віку, як матеріальний, так
і духовний. Московська одежа як зовнішня прик-
мета насамперед уїіала в око Оксані й спротиви-
лася їй. Жіночий шарахван, за їі словами, був
такий бахматий та довгий, як попівська ряса.
«Кокошника» вона рівняє з українським під-
ситком. Про бахматість московської одежі, що
так не подобалася Оксані, читаємо в Костома-
рова: «Русские не заботились ни об изяществе
формы, ни о вкусе, ни о согласии цвета, лишь
бы блестело и пестрело. В их одеждах не
было талии: они были мешки»^^; в цьому ж творі
Костомарова знаходимо й назви того московсько-
го вбрання, що про нього мовиться мова в «Боя-
рині».
Чимало відтворює Л. Українка в «Боярині»
й московських звичаїв, цілком одмінних від укра-
їнських. Оксану, напр., дуже вразило те, що в
Москві не співають по гаях так, як в Украї-
ні. Дає поетка й картину московського бенкету,
де люди «п'ють, п'ють, поки поп'ються, потім
звада». Про бенкети, пиятику та звади пише
й Костомаров. У нього ж читаємо й про «поце-
луйный обряд», з-за якого посварилися Оксана
з Cтeпaнoм.^^
Найкраще й найповніше відтворює Л. Україн-
ка побут московських жінок XVII віку. В поемі
українську жінку протиставлено московській. Уми-
раючи, Оксана радить Степанові вдруге одружити-
ся з московкою і так аргументує свою пораду:
Всі ми ріжемо словами,
а тут жінки плохі, вони бояться...
Оксану дивувало те, що по Москві не можна
самій дівчині ходити, що треба тікати до тере-
му, коли йдуть гості, бо жінці, бач, не можна бути
поміж чоловіками: вона може тільки виходити
до них, щоб почастувати. Говорячи про побут
московських жінок, Леся Українка згадує й шлюб.
З поеми видно, що Ганна, Оксанина зовиця, не
може зустрічатися з своїм зарученим. Вона вже
так акліматизувалася, що й не уявляє собі, як це
може бути інакше. Видно також із поеми, що в
Москві одружуються не бачившись — через сваху.
Так само, як і Леся Українка, Костомаров про-
тиставляє українську жінку московській: «У Коза-
ков женщины пользова^іись сравнительно боль-
шею свободою: жены Козаков были их помощ-
никами и даже ходили с ними в походы. У знат-
ных и зажиточных людей Московского Государ-
ства женский пол находился взаперти, как в му-
сульманских гаремах»^^.
Говорячи про історико-побутові риси в «Боя-
рині» не можна обминути історичної та побутової
термінології. Термінологія ця переважно москов-
ська. Історична частина ї"і складається з таких слів: беседа, боярин, бояриня, воєвода, вотчи-
на, дума, думний дяк, казна, приказ, соболі, столь-
ник, стрілець, холоп, холопка, цар, «черкасс-
кие» пісні й черкашенка. Побутова термінологія
складається з таких слів: кичка, літник, мамка, пар-
нішка, «сенные девушки», терем, хохлушка й ша-
рахван. До української історичної термінології на-
лежить кілька слів: кармазиновий жупан, кораблик,
кунтуш, намітка й шнурівка.
Які ж висновки можна зробити на підставі
того, що ми сказали в цьому розділі? Насам-
перед той, що з історичних джерел Леся Укра-
їнка використала насамперед Костомарова, якого
вона читала ще замолоду, як про це ми дові-
далися від М. В. Кривинюка. Від Костомарова
Леся Українка перейняла його ідеологію, отой
войовничий націоналізм, що характеризує майже
всі твори українських письменників, що писали
про добу Руїни. Тому можна говорити про ідео-
логічний вплив Костомарова не тільки на Лесю
Українку, а й на цілу низку письменників,
що про них мова вище. Крім ідеології, наша
письменниця запозичила в Костомарова низку
історичних фактів та побутових рис. Це здебіль-
шого загальники, які вона вз5іла з його історич-
них монографій та статтів, щоб оформити свою
драматичну поему. Можливо, що деякі дрібниці
Леся Українка запозичила і не в Костомарова,
але загалом твір її написаний безперечно під
впливом цього історика. Отже, можна сміливо твер-
дити, що Костомаров, з одного боку, дав Лесі
Українці ідеологічну основу, а з другого боку —
те історично-побутове тло, на якому виткала вона
узори своєї поеми.
Поряд з історичними джерелами Л. Україн-
ка використовувала інколи й літературні. Це вид-
но й з тих прикладів, що їх ми наводили рані-
ше. Додаємо ще кілька до них.
У першій дії «Боярині» Степан оповідає серед
родинного кола своєї майбутньої дружини біб-
лійну легенду про Каїна та Авеля. Відкіля Л. Ук-
раїнка її взяла? Ми знаємо з слів К. В. Квітки,
що вона ніколи майже не розлучалася з біблією.
Отже легко можна припустити, що вона викорис-
тала безпосередньо це джерело. Думку цю під-
пирає ще й та обставина, що в Лесиних творах
є дуже багато всяких мотивів, які вона взяла
з біблії. Але поруч з цим треба зазначити, що
легенда про Каїна та Авеля часто трапляється
і в Кулішевих творах. Так, напр., згадки про неї
є в поемі «Великі проводи». Згадується про неї
також і в поемі «Грицько Сковорода». Взагалі
Куліш кохався в біблійних сюжетах, і можливо,
що цю свою закоханість передав і нашій поетці,
яка маЛа його за свого учителя.
В останній дії поеми Степан каже Оксані,
що він попросить дозволу в царя пустити їх у Ки-
їв на прощу. Подорожування до Києва з метою
відвідати печери й поклонитися угодникам —
це мотив, який часто трапляється в нашій літе-
ратурі. Так, наприклад, у Шевченка в поемі «Най-
мичка» Ганна ходить на прощу до Києва. В Ку-
лішевому романі «Чорна Рада» Черевань з родиною
їде до Києва теж на прощу. І багато є ще
таких прикладів, але ми їх тут не наводимо. Мо-
тив цей, між іншим, попав і в російську літе-
ратуру: в оповіданні кн. Шаховського «Маруся,
малороссийская Сафо» говориться про те, як Ма-
руся, давши обітницю Богові, аж троє днів і но-
чів висиджує у київських печерах.^' Можливо, що
Леся Українка використала одне якесь із укра-
їнських літературних джерел.
В одному місці поеми Оксана порівнює
себе й Степана з іржавою шаблею, що прикипіла
до піхов. Цей самий образ подибуємо в Лесі
Українки у вірші «Товаришці на спомин» (1896).
Одвага наша — меч, политий
кров'ю,
бряжчить у піхвах, ржа його
взяла.
Чия рука, порушена лю-
бов'ю,
той меч із піхви видобуть
здола?
Трапляється цей образ і в поезії «Зимова ніч
на чужині» (1897), де поетка, звернувшись до
Музи, каже:
В заржавілих піхвах меча не воруш.
Знаходимо цей образ і в «Епілозі» (1900),
і в інших Лесиних творах.
Отже, можна вважати, що в «Боярині» Леся
Українка повторила образ, який вона дуже любила
й якого часто вживала наприкінці 90-х та на почат-
ку 900-х років.
Крім літературних, Леся Українка використа-
ла для своєї поеми ще й етнографічні дже-
рела. В середині 4 дії наведено таку народну
пісню:
Ой, як було хорошенько, як рід з родом п'є,
вип'є чарку, вип'є другу, та по сестру шле.
«Сеструненько-голубонько...»
Наприкінці цієї самої дії маємо ще три на-
родні пісні:
1) «Бодай мені такий вік довгий, як у мене
чоловік добрий»; 2) «Не бійся, матусю, не бійся,
в червоні чобітки обуйся» (пісня, що її спі-
вають приданки), та 3) «Гуляй, гуляй, господине,
нехай наша журба згине».
Як ми вже зазначали раніше, народні пісні
трапляються майже у всіх літературних творах,
що відбивають добу Руїни. Так, напр., у «Чор-
ній Раді» П. Куліша маємо аж 7 українських
пісень, не рахуючи тих, що їх подано як епіграфи.
Чимало українських пісень є у «Чернігівці»
М. Костомарова. В цій бувальщині згадується, між
іншим, про одну пісню, де співається про те, як доч-
ка покидала батька й матір, від'їжджаючи в чу-
жий далекий край. Запроваджували народні
пісні до своїх творів і ті письменники, що пи-
сали про Руїну одночасно з Лесею Українкою
або трохи пізніше від неї. Отже, треба вважа-
ти, що поетка, вставляючи в «Бояриню» 4 на-
родні пісні, додержувала певної літературної тра-
диції, ідучи тим шляхом, яким ішли її попе-
редники Куліш та Костомаров.
Невдале застосування (Бояриня)
Микола Жарких
Драматична поема «Бояриня» написана в 1910 році. Це була перша й остання спроба Лесі Українки написати великий твір на тему з історії України. Перше дно сюжету стосується подій 3 чверті 17 ст.; тут сплетено дві лінії – боротьба гетьмана Дорошенка за незалежність України і служба українця Степана в Москві при царі. Дія поеми відбувається в родині Степана та його дружини Оксани; про Дорошенка ми дізнаємось тільки у відбитті, у розповідях і сприйнятті інших героїв поеми; так само тільки з оповідань Степана (та трохи – його матері) ми дізнаємось про його службу.
Коментувати перше дно сюжету поеми – це чисте горе. Історична неможливість постаті Степана – українця в московській службі в дуже високому чині – приводить до маси суперечностей, помилок та натяжок в тексті. Тому я не буду чіплятись за кожен дріб’язок (я ліпше знаю історію України і Росії, ніж Леся Українка, і міг би накидати цілу купу зауважень). Вкажу тільки найістотніше.
По-перше, Леся Українка (аж дивно !) геть не знала і не розуміла, що боярин – це найвищий чин в Росії, на теперішню мірку – міністр або фельдмаршал. У поемі навіть думний дяк зветься «боярин»; думний дяк – це теж високий чин, але до боярина йому далеко. Отже, слово «боярин» вживається замість слова «дворянин» або «служилий чоловік», і через це і автор, і персонажі поеми постійно попадають «впросак».
По-друге, для часів Петра Дорошенка ми не можемо назватижодного українця в московській державній службі (єдиним українцем на Москві був на той час Єпіфаній Славинецький, але він був ченцем; на той час це не вважалось державною службою). Першим українцем, який міг зайти до царя і про щось з ним говорити, був Олексій Розумовський (фельдмаршал, тобто боярин). Але це було на 70 років пізніше.
Якщо за українцем Яхненком у поемі шпиги ходять (і в це можна повірити), то як же можна українців допускати до державних таємниць ? В це не можна повірити, та їх і не допускали. Тому я й кажу, що постать Степана історично неможлива.
Але поема написана не для того, щоб показати кривди українцям від московських воєвод часів царя Олексія Михайловича (була вже на той час написана талановита повість М.Костомарова «Чернігівка», спеціально присвячена тим кривдам; ця повість є неначе текстом супліки, яку не названий на ім’я гість Степана привіз йому з України). Не є метою поеми й опис різниці побутових звичаїв росіян та українців 17 ст. (в одязі, розвагах, сватанні, сімейному побуті) – для цього були книги М.І.Костомарова «Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа в XVI и XVII столетиях» (1860 р.) та І.Є.Забеліна «Домашний быт русских царей и цариц XVI и XVII столетий» (1869 р.).
Поема, як мені здається, написана задля розкриття образу сучасника – свідомого українця в ролі службовця імперської державної машини. Цей службовець – невисокого рангу, він почуває себе залежним від кожного начальника, всіляко запобігає їхньої ласки і пильно стережеться кожного кроку, який начальники могли б розцінити як симпатію до України. Він намагається слідувати пануючому стилю життя і в одязі, і у вірі, і в сімейному побуті, але в результаті йому все ж таки не довіряють ні на гріш і він не певен, що не опиниться на дибі чи на засланні. Не дивлячись на те, що за текстом поеми Степан «на царські бесіди ходить, і в думу, і в приказ», поведінкою він скоріше нагадує гоголівського Акакія Акакієвича Башмачкіна, ніж царського сатрапа, впевненого у своїй силі і владі сановника.
Друге дно змісту поеми можна окреслити як долю українця в добу чорносотенного полювання на «мазепинців».
Разом з тим поема зветься «Бояриня», а не, припустімо, «Боярин».Щось ця назва мала б означати, але що саме ? Оксана – діяльна натура, але не героїчна. Вона хоче жити громадським життям, вона не може замкнутись у своїй сім’ї:
– Кому потрібне те моє здоров’я,
та й я сама?
– Мені, моя єдина!
Я ж так тебе люблю !
– і ця відповідь Степана, яка б задовольнила пересічну жінку, не задовольняє Оксану. Вона все мусить або вишивати прапор для Дорошенка, або збирати гроші на визвольну боротьбу, хоча б носити корогву («Я перша братчиця в дівочім братстві») – аби тільки не сидіти без діла («насіння я лузати не люблю»).
Коли ж виявляється, що поліційний режим перекрив їй буквально всі можливості для самовияву, вона згасає, не в силі ані виступити на боротьбу проти гніту, ані вигадати для себе нові форми самовияву, ані навіть примиритись з непереможною поліцією:
– Я гину, в’яну, жити так не можу!
Вона порівнює долі Степана і свою із заіржавілими шаблями, зброєю, яка не знайшла ужитку:
а нас важка, страшна душила змора,
і нам не вділено було снаги
ту змору подолати…
Під першим дном звинувачень на адресу Москви, яка гнобить Україну, ховається друге дно – зображення долі українців, які змушені жити під чуждою і навіть ворожою їм владою. Залишається неясним – що то за скарб ховається на другому дні, для укривання якого довелось перше дно вимостити такими гострими і дражливими епізодами, котрими рясніє «Бояриня» ?
Леся Українка поставила собі цікаве завдання – проникнути в душу українця, щиро відданого московській службі – але вибрала для цього невідповідну фабулу. Тому поема вийшла непереконливою. Метод подвійного дна не приніс на цей раз творчого успіху.
Написавши оцей коментар, я все ж таки не вмію відповісти на запитання: навіщо Леся Українка написала «Бояриню» ? Була ж якась пекуча потреба, щоб отак залпом, за три дні написати велику поему, але я не можу її назвати. Можна хіба що припустити, що під другим дном, яке тут проаналізовано, ховається ще якесь третє дно, якийсь третій зміст, але який саме – не можу нічого припустити. Читаючи цю поему, ми опиняємось у стані гоголівського Петрушки, для якого читання зводилось до уміння розбирати слова, які бог вість що значать. Отак і тут: нібито по-українськи все написано, всі слова і речення зрозумілі, а що воно й до чого – неясно. Леся Українка цією поемою розкривала ще якийсь куточок свого внутрішнього світу, але мені не вистачає кмітливості туди зазирнути. Тому до висновку «поема здається невдалою» варто, мабуть, додати застереження: «через те, що ніхто ще не зміг її прочитати».
Загадка поеми залишається…
Перший драматичний твір з української історії – драматичну поему
"Бояриня" Леся Українка написала незадовго до смерті, у 1910 році.
Очевидно, тут крилася одна з причин літературознавчого інтересу М. Драй-
Хмари: дослідити світогляд зрілої письменниці в його художній проекції. Ще
одну причину своєї зацікавленості твором М. Драй-Хмара обґрунтовує у
вступній статті до драматичної поеми Лесі Українки "Бояриня" у збірці: Леся
Українка. Твори. – К., в-во "Книгоспілка", 1929. – Т. УІІІ: "До останніх часів
широке коло читачів мало знало "Бояриню". Критика відгукувалась на неї
мляво [1, с. 220]".
Зокрема, серед таких відгуків автор статті називає рецензію
В. Страшкевича на катеринославське видання твору 1918 р., у якій рецензент
відзначає сильну літературну сторону п‘єси та складність її постановки на
сцені через "брак сценічного руху [1, с. 220]". Згадує М. Драй-Хмара і відгуки
О. Дорошкевича (1924 р.), М. Зерова (1924 р.) та А. Музички (1925 р.). І у
праці останнього віднаходить підкреслення моменту "ностальгії, туги за
рідним краєм, що становить одну з головних пружин драматичної поеми [1,
с. 220]", а також утвердження значної ролі автобіографізму у творі. Також
згадується думка Б. Якубського (1927 р.) про окремішність драми "Бояриня"
від інших драматичних творів Лесі Українки з огляду на її українську
Серія «Філологічні науки», 2009
55
тематику, а також його пояснення відсутності українських сюжетів у
творчості письменниці "відсутністю в неї доброго знайомства з побутовим
оточенням України, певним віддаленням її від українського життя з причини
хвороби, що або не дозволяла в цьому житті брати участи, або примушувала
рвати з рідним оточенням та їхати на далекі курорти [1, с. 221]". Зі статті В.
Василенка "Мотиви творчості Лесі Українки (1918 р.) М. Драй-Хмара
наводить порівняння п‘єси "Бояриня" з іншими Лесиними драматичним
творами, де відтворюються "мотиви в сюжетах екзотичних [1, с. 221]", не на
користь "Боярині".
"Оце, здається, й усе, що написано про "Бояриню", – так констатує
М. Драй-Хмара брак літературознавчого інтересу до драматичної поеми Лесі
Українки. Нашою ж метою є здійснити аналіз концепції дослідника,
визначити її основні положення та відмінність від попередніх потрактувань
Лесиної “Боярині”.
Автор статті стверджує, що доба Руїни й Петра Дорошенка, яка є
історичним тлом для розгортання дії у драмі "Бояриня", "заімпонувала,
очевидячки, українській національній інтелігенції новітніх часів [1, с. 221]",
про що свідчить ціла низка творів в українській літературі, присвячених
цьому періодові нашої історії. За способом відтворення історичних обставин
М. Драй-Хмара поділяє ці твори на дві категорії: твори, що мають історичний
та психологічний характер, останні характеризуючи так: "У творах з
психологічним ухилом історичні особи та події відходять на другий плян, або
становлять історичне тло, що на ньому автор розв‘язує ті чи ті психологічні
проблеми, які продиктувала йому сучасність [1, с. 221]". До таких творів,
побудованих на психологічному матеріалі, взятому з доби Руїни, дослідник
відносить драму І. Карпенка-Карого "Ґандзя" (1902 р.), "Бояриню" Лесі
Українки (1910 р.) і трагедію С. Черкасенка "Про що тирса шелестіла"
(1916 р.). Зазначаючи, що з творами історичного характеру (роман "Чорна
рада" П. Куліша, повість "Чернігівка" М. Костомарова, історична драма
Л. Старицької-Черняхівської "Гетьман Дорошенко", п‘єса "Сонце Руїни"
В. Пачовського) драма Лесі Українки "не може мати багато спільного, бо ті
твори мають на меті насамперед відтворити історичне минуле України
[1, с. 224]", М. Драй-Хмара все ж таки віднаходить "деякі спільні моменти":
"1. доба Петра Дорошенка; 2. українська національна ідея; 3. українська
народна пісня; 4. історична термінологія, переважно московська; 5. історичне
джерело – Костомаров; 6. мотив носталгії; 7. подібність між головними
героями; 8. московське оточення й московські звичаї; 9. легенда про Каїна та
Авеля [1, с. 224]", а також майже одночасне написання творів "Бояриня"
(1910 р.), "Гетьман Дорошенко" (1911 р.) та "Сонце Руїни" (1911 р.).
Проте між "Бояринею" та творами психологічного характеру М. Драй-
Хмара віднаходить значно менше спільних рис: "1. доба Петра Дорошенка
Вісник Черкаського університету. Випуск 167
56
(у всіх творах); 2. українська національна ідея (у всіх творах, але в
Черкасенковій трагедії вона не головна); 3. історичне джерело – Костомаров
(у всіх творах)[1, с. 224]", а також мотив національної зради у "Боярині" та
драмі І. Карпенка-Карого "Ґандзя". На підставі такого зіставлення дослідник
приходить до важливого висновку про відносну самостійність, незалежність
драматичної поеми Лесі Українки та про її зв‘язок з іншими аналізованими
літературними пам'ятками, що відтворюють добу Руїни, лише в ідеології та
поодиноких рисах історичного або психологічного характеру.
Свої міркування про причини звернення Лесі Українки до українських
сюжетів, у тім числі і в "Боярині", М. Драй-Хмара розпочинає від
спростування згаданої вище думки Б. Якубського про необізнаність
письменниці з українським побутом через вимушене віддалення від
українського життя. Автор наводить численні спогади людей з найближчого
Лесиного оточення, які засвідчують великий інтерес письменниці до
української тематики і масштабні творчі задуми щодо поширення "україніки"
[1, с. 225]. Найдієвішим же "стимулом, що скерував думку поетки на
українські національні теми [1, с. 225]", дослідник вважає "її постійне
перебування поза межами України [1, с. 225]", беручи як аргумент
самопояснення самої письменниці. "Мені здається, що я просто згадала наші
ліси та затужила за ними [1, с. 225]", – писала Леся у листі до матері з
приводу появи "Лісової пісні", написаної в Кутаїсі; такі ж настрої М. Драй-
Хмара віднаходить і в Лесиних листах, писаних з Єгипту того року, коли вона
творила "Бояриню". "Отже, відірваність від українського оточення
породжувала носталгію, а ця вже диктувала їй українські теми [1, с. 226]", –
висновує М. Драй-Хмара, заручившись і твердженням Л. Старицької-
Черняхівської про те, що "тему "Боярині" навіяно чужим краєм [1, с. 226]".
М. Драй-Хмара вважає, що Леся Українка звернулася в "Боярині" до
історичної тематики не лише, а точніше, зовсім не тому, що "не знала гаразд
українського побуту [1, с. 226]", і віднаходить інші чинники зацікавлення
історичним сюжетом: "Трактуючи такі поняття, як "поневолення народу",
"любов до рідного краю" тощо, Леся Українка свідомо шукала паралель до
цих понять в історичному минулому, бо загальне становище було тоді таке,
що не завсіди дозволяло речі звати своїми іменами [1, с. 226]".
Чому з усіх епох української історії Леся Українка обрала саме добу
Руїни? На це запитання М. Драй-Хмара дає таку відповідь: "Бо вона взагалі
брала для своїх творів не епохи розквіту й слави, а епохи революцій,
кривавих переворотів, страшних катаклізмів неволі, полону тощо [1, с. 226]".
Щоправда, у творі відсутнє змалювання кривавої боротьби, яка в той час була
осердям українського життя. Натомість авторка глибоко досліджує
психологію людей, "що жили після розгрому, "на руїнах [1, с. 227]" – стан
непевності, розгубленості, внутрішньої розбалансованості, спричинених
Серія «Філологічні науки», 2009
57
суспільними катаклізмами. По суті, письменниця "змалювала те, що бачила й
чула [1, с. 227], відтворила світовідчуття своїх сучасників, котрі на межі
ХІХ – ХХ ст. так само опинилися "на руїнах" колишнього гармонійного,
звичного світоустрою.
М. Драй-Хмара визначає у "Боярині" два основні мотиви, наголошуючи
на їхній нерозривності: "мотив національної пасивности-зради і мотив
носталгії [1, с. 229]. Аналізуючи інші твори української літератури, що
відбивають добу Руїни, дослідник віднаходить перший мотив лише у "Ґандзі"
І. Карпенка-Карого, другий – лише у "Чернігівці" М. Костомарова.
Аналізуючи ж творчість самої Лесі Українки на предмет наявності в ній цих
мотивів, приходить до висновку: "…як мотив національної пасивности-зради,
так і мотив носталгії не становлять у творчості Лесі Українки чогось
окремішнього, виняткового, неорганічного. Навпаки, вони якнайщільніше
пов‘язані з усім комплексом ідей, мотивів і настроїв, властивих нашій
письменниці. Обидва ці мотиви розробляла вона на протязі всього свого
життя, починаючи від дитячого віршика "Надія" й кінчаючи драматичною
поемою "Оргія" [1, с. 231].
Стверджуючи, що "психологічний елемент у поемі покриває історичний
[1, с. 231]" М. Драй-Хмара все ж таки віднаходить у ній історичні риси,
називає імовірні джерела Лесиної обізнаності з українською історією –
монографії і статті М. Костомарова, присвячені добі Руїни, літопис Величка,
"Історія русів". Попри те, що герої твору є вигаданими, а не історичними,
дослідник віднаходить певні риси, які роблять їх схожими на історичних осіб
(наприклад, в особі гостя-козака Яхненка вбачає Дорошенкового тестя
Яненка); знаходить відбиток історичних явищ: "насамперед церковні
братства, в яких брали участь і жінки [1, с. 232]", деякі відомі факти з історії
московсько-українських взаємин, відтворення тодішнього суспільно-
політичного ладу на Московщині, "що базувався на доносах, шпигунстві й
катуванні людей [1, с. 233]", а також морального образу московського
боярина, "…що, роблячи службову кар‘єру, допускався якнайогидніших
вчинків. Він – нещирий, лукавий, хитрий, улесливий і жорстокий. Цареві він,
власне, не служить, а догоджає як раб [1, с. 234]". М. Драй-Хмара спостерігає,
як деякі риси цього психологічного типу починають проявлятися і в образі
Степана, котрий прагне інтегруватися у московську владну ієрархію. З
історичного колориту достовірно відтвореним вважає дослідник і побут
московських жінок ХУІІ ст., зображений через сприйняття Оксани, та
протиставлення української жінки московській, також пов‘язане з образом
Оксани. Говорячи про історично-побутові риси в "Боярині", М. Драй-Хмара
наводить і цілком багату термінологію, переважно московську, зображуваної
доби, поділяючи її відповідно на історичну (боярин, воєвода, вотчина, дума,
казна тощо) та побутову (літник, мамка, терем, хохлуша, сарафан тощо).
Вісник Черкаського університету. Випуск 167
58
З української історичної термінології автор віднаходить у творі кілька слів:
кармазиновий жупан, кораблик, кунтуш, намітка, шнурівка.
З концепції М. Костомарова, вважає М. Драй-Хмара, Леся Українка
перейняла ідеологічну основу – "отой войовничий націоналізм, що
характеризує майже всі твори українських письменників, що писали про добу
Руїни [1, с. 236]", а також "те історично-побутове тло, на якому виткала вона
узори своєї поеми [1, с. 236]".
Окрім історичних, у п‘єсі використано джерела літературні, зокрема
Біблія. М. Драй-Хмара знаходить багато біблійних мотивів у творчості Лесі
Українки. У "Боярині" використано біблійну легенду про Каїна та Авеля, яку
в першій дії п‘єси Степан розповідає у родинному колі своєї майбутньої
дружини. Дослідник припускає, що письменниця використовувала
безпосередньо Біблію, аргументуючи це припущення спогадами К. Квітки
про те, що Леся "майже ніколи не розлучалася з Біблією [1, с. 236]", – себто,
була добре обізнаною з цією літературною пам‘яткою, проте, як видно,
більше схиляється до думки, що любов до біблійних сюжетів Леся перейняла
від П. Куліша, котрого "мала…за свого учителя [1, с. 236].
М. Драй-Хмара віднаходить у "Боярині" ще один мотив, який вважає
поширеним в українській літературі: "подорожування до Києва з метою
відвідати печери й поклонитися угодникам [1, с. 236]". Цей мотив дослідник
віднаходить також у поемі Т. Шевченка "Наймичка", у романі П. Куліша
"Чорна рада", а також у російській літературі, зокрема в оповіданні
Шаховського "Маруся малороссийская Сафо". Стосовно ж цього мотиву у
"Боярині", то М. Драй-Хмара припускає, що Леся Українка "використала
якесь одне із українських літературних джерел [1, с. 237]".
Окрім історичних та літературних, Леся Українка використала у
"Боярині" ще й етнографічні джерела. М. Драй-Хмара віднаходить у творі
чотири народні пісні: 1. "Ой, як було хорошенько, як рід з родом п‘є";
2. "Бодай мені такий вік довгий, як у мене чоловік добрий"; 3. "Не бійся
матусю, не бійся, в червоні чобітки обуйся"; 4. "Гуляй, гуляй, господине,
нехай наша журба згине". Дослідник стверджує, що яскраво вираженими
фольклорними впливами твір цілком перебуває у річищі літературної традиції
– минулої й сучасної, адже "народні пісні трапляються майже у всіх
літературних творах, що відбивають добу Руїни [1, с. 238]": наприклад, у
"Чорній раді" їх аж сім, без урахування народних пісень-епіграфів; чимало
народних пісень використав М. Костомаров у "Чернігівці", залучають народні
пісні до своїх творів про Руїну і митці – сучасники Лесі Українки.
Звернувшись до вивчення творчості Лесі Українки та, зокрема,
проявивши дослідницький інтерес до її драматичної поеми "Бояриня",
М. Драй-Хмара чи не вперше в українському літературознавстві спробував
наблизити письменницю до сучасників, врятувати від "культурної
самотності", яку Леся Українка болісно переживала ще за життя, визначаючи
її як "почитаемость, но не читаемость [2, с. 8]", і про яку заговорять
літературознавці вже після смерти письменниці – проте, на жаль, про її
культурну самотність, непрочитаність вже серед нащадків. Драматична поема Лесі Українки «Бояриня» належить до тих творів, які ще донедавна були не відомі читачеві. Вперше поема побачила світ 1914 року, вже після смерті письменниці. «Бояриню» було видано окремими виданнями 1918 і 1923 року, а вже до 1989 року вона не тільки не друкувалася, але ніде про неї навіть не згадувалося. Лише в 20-30-ті роки, у часи другої хвилі національного відродження, з'явилися поодинокі статті стосовно поеми, а потім — знов мовчанка навколо твору, бо твір цей присвячено драматичним подіям історії України.
В епоху «розквіту» соціалізму будь-яка згадка про національну своєрідність розцінювалась як крамольна і каралась якнайжор-стокіше.
З усіх національних проблем Леся Українка обирає найгостріші, найдраматичніші проблеми національної зради і національної туги, осмислюючи їх на матеріалі української історії XVII ст., точніше — доби Руїни. Ця епоха належить до найтрагічніших в історії України.
Згаданим проблемам Леся Українка приділяє постійну увагу. Навіть тоді, коли вона тяжко хворіла і перебувала далеко від Батьківщини, її цікавили громадсько-політичні питання.
Лікуючись у Єгипті, письменниця впродовж трьох днів (27-29 квітня 1910 р.) створила драматичну поему «Бояриня».
При написанні цього твору Леся, добре обізнана з історією України, використала відомі їй роботи українських істориків, передусім Костомарова: монографію «Руїна», статті «Дві руські народності», «Нарис домашнього життя...», повість «Чернігівка», атакож праці Єфименкової «Южнорусские братства», «Історія русів», художні та наукові праці Пантелеймона Куліша.
Крім цих матеріалів, письменниця ознайомилася із листами Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, де йшлося про порушення царськими воєводами Переяславських угод.
«Бояриня» — це перша поема поетеси про історичні події в Україні.
Дія відбувається у другій половині XVII століття, коли Росія порушила угоди, укладені на Переяславській раді. Україна, яка за умовами договору мала бути лише у військовому союзі з Росією, через войовничу політику царизму та розбрат між окремими представниками козацької старшини, які вели між собою братовбивчу боротьбу за владу, перетворилася на руїну. Нещаслива доля, що спіткала волелюбний український народ, визначала його подальше політичне та громадське життя впродовж кількох століть — майже до нашого часу.
Переяславська рада була важливим історичним актом. Столітньою боротьбою з Польщею Україна виборола собі незалежність, але польська шляхта, кримське ханство і султанська Туреччина продовжували свою загарбницьку політику.
Як зазначає історик Микола Аркас, Богдан Хмельницький глибоко вивчав ситуацію, виважував своє рішення, перш ніж прийняти його остаточно. «Лихоліття, безсилість, безправність і лукавство Польського уряду; безперестанні війни і колотнечі, а через них занехаяні і пожовані ниви та хазяйство; недорід кілька год, сподіванки народні на кращі часи, надія на гетьмана, що він виборе Україні кращу долю, — все це не раз заставляло Хмельницького оглядатися навкруги і шукати такого захисту, що справді дав би сердешній Україні легко дихнути. Але що бачив він навколо? Польща ледве сама справлялася з безладдям у себе вдома, та останніми часами зі своєю католицькою вірою надто далася у знаки Україні; боротьба безперестанна з нею зробила з неї ще клятішого ворога України».
Основною перепоною до єднання було те, що Російська держава перебувала під необмеженою самодержавною владою.
«А тим часом українці з давніх-давен були народ суто демократичний (простолюдний) і взагалі такий, що рівні права для усіх вважав за найголовніше для свого життя, за святощі, за які він так довго і уперто боровся стільки віків. У ті давні часи ні один ще народ не мав такої «демократичної» республіки (держави з виборним державцем), якою була Україна, не мав такого рівноправного і міцного військового устрою в себе, який мала Січ Запорожська, — це був український лицарський орден, що не мав собі рівні у Європі й до наших часів».
Російський цар також вагався щодо доцільності возз'єднання з Україною. Попри всі ці вагання український народ сподівався на допомогу могутньої Російської держави. Пишне і велике російське посольство, яке приїздило до Хмельницького, люди зустрічали з радістю. Цар Олексій Михайлович розумів усю важливість справи і тому послав в Україну високоосвічених і знатних людей.
Одним із послів був мудрий і хитрий боярин Василь Васильович Бутурлін. Отже, посольство в такому складі могло якнайкраще відстоювати інтереси своєї держави.
Переяславська рада відбулася 8 січня 1654 року. Присяга на вірність виявилась односторонньою. Коли Хмельницький зажадав від Бутурліна та інших членів посольства, щоб вони присягнули від імені царя, то Бутурлін відповів, що в Московській державі піддані складають присягу цареві. Під час останніх переговорів гетьман і старшина намагалися отримати від послів писане запевнення, що всі козацькі вимоги будуть виконані. Але посли і від цього відмовились.
Після Переяславської ради російські посли вирішили привести до присяги всю Україну. Однак, як свідчать і Аркас, і Крип'якевич, частина козацької старшини, а також київське духовенство відмовилися від складання присяги.
І. Крип'якевич наводить деякі цікаві факти щодо цього: «Польсько-шляхетські агенти поширювали чутки, ніби об'єднання України з Російською державою викликало в деяких полках опозицію, що Уманський, Брацлавський, Кропивенський і Полтавський полки відмовилися від присяги, що Іван Богун не хотів присягати та що половина України відірвалася».
Насправді такі чутки не відповідали дійсності.
Хмельницький незабаром відчув увесь тягар своєї залежності від Москви. Після його смерті Україна стала ареною міжусобних воєн за гетьманську булаву, які ослаблювали країну. Сподвижники Хмельницького вважали за необхідне створити автономну українську державу на чолі з гетьманом, влада якого поширювалась би на весь народ, а не тільки на козацьке військо.
Шануючи пам'ять Хмельницького, козаки довірили гетьманську булаву його синові Юрасю, але той відмовився, бо був ще дуже юний. Тоді вирішили дати йому змогу закінчити навчання в Київській Академії, а поки що вибрати гетьманом військового писаря при Б. Хмельницькім — Івана Виговського. Із цим не погодився полтавський полковник Мартин Пушкар, який сам хотів стати гетьманом. Він послав у Москву донос на Виговського. Почалася боротьба між прихильниками Пушкаря і Виговського. Виговський розбив Пушкаря. Козацька старшина стала схилятися до союзу з Польщею. Виговський зібрав Гадяцьку раду, за рішенням якої Україна ставала союзницею Польщі. Однак український народ був незадоволений присутністю на території країни татарського та польського військ. Що стосується Виговського, то він дбав передусім про інтереси козацької старшини, а не рядових козаків. Пішли чутки, що гетьман — зрадник, хоча вони були безпідставні. Виговський змушений був зректися булави.
Козаки знов-таки вибрали Юрія Хмельницького. Але, прогетьма-нувавши п'ять років, він постригся в ченці. Владу хитрістю захопив зять Богдана Хмельницького Павло Тетеря, який почав розправлятися з можливими претендентами на булаву. Так почався період Руїни.
Тетеря також недовго втримався при владі і втік до Польщі. На Правобережжі козаки вибрали гетьманом Івана Брюховецького, дії якого викликали невдоволення народу. Обурені поведінкою гетьмана, козаки вбили його.
Гетьманом Правобережної України в 1665 році став Петро Дорошенко. Це була розумна і талановита людина, яку народ назвав «Сонцем Руїни».
30 січня 1667 року Польща і Росія підписали Андрусівське перемир'я, за яким Лівобережна Україна з Києвом залишилася за Росією, а Правобережжя знов підпало під владу Польщі. Тоді Дорошенко попросив допомоги у Туреччини і за короткий час звільнив Правобережжя від поляків. 1672 року Польща визнала Україну незалежною козацькою державою. Але тут проти Дорошенка виступив Іван Сірко, запорозький кошовий отаман, котрий вважав турків найнебезпечнішими ворогами України. Отримавши із дому тривожну звістку, Дорошенко змушений був на час покинути військо, залишивши на чолі його Дем'яна (Демка) Многогрішного. Скориставшись нагодою, Многогрішний за допомогою російського уряду став гетьманом усієї України. Це була нервова запальна людина, «бездарний політик». Незабаром Многогрішного привезли в Москву, піддали тортурам і приговорили до страти, але цар помилував його і заслав разом із сім'єю в Сибір.
Тим часом на Правобережжі гетьманом став уманський полковник Михайло Ханенко. Він умовляв Дорошенка скласти булаву, але той не пристав на цю пропозицію — спалахнула братовбивча війна. Ця безперестанна боротьба призвела до руйнації і спустошення всієї Правобережної України.
Трохи пізніше Дорошенка з сім'єю викликали до Москви, дали непоганий маєток, а згодом призначили в'ятським воєводою. Упродовж усього цього періоду московський уряд задобрював старшину подарунками і роздавав їй землі, дворянські титули, пропонував посади при російському дворі.
Саме на такому історичному тлі розгортаються події в драмі Лесі Українки «Бояриня».
