Ранній український модернізм: Стефаник і Кобилянська

12. Тема емансипації у Кобилянскої.

Соломія Павличко окреслює явище появи емансипованої жінки в українській літературі ХХ століття таким чином: "Літературний образ жінки XIX століття - "покритки", "бурлачки", "повії", що були квінтесенцією горя, нещастя й немочі, відступив перед "царівною" і "одержимою духом". В українській літературі вперше прозвучав інтелігентний жіночий голос, а разом з ним і феміністична ідея".

Тут не виникає жодних заперечень, адже феміністична ідея, котра прийшла із заходу в Україну із деяким запізненням, кардинально змінила погляд на жінку, а відтак і художнє втілення жіночого образу вцілому. Ідея емансипації жінки стала ковтком свіжого повітря для жінок, що вже довгий час чекали її, і удавкою для жінок так званого «старого устрою», котрі не хотіли й чути про подібні «нісенітниці». До речі, образ жінки, котра, можна сказати, боялася, як вогню, ідеї рівноправності між жінкою і чоловіком, ми зустрічаємо у повісті «Людина» Ольги Кобилянської, а саме це образ пані Ляуфлер (Олениної матері). Ця ідея видається їй катастрофою, безпросвітним горем, словом, скринькою Пандори. Також ми бачимо тогочасне жіноцтво, котре ще й намагається придушити Оленин потяг до книг феміністично спрямованих. Чоловікам, окрім Олениного коханого, дикі й чужі подібні задуми.

У творах Ольги Кобилянської ідея емансипації звучить чітко й прозоро, без штучності й маски. Авторка заявляє про рівність між чоловіком і жінкою прямо. Вона підносить своїх героїнь Олену Ляуфлер і Наталку Веркович не на рівень чоловіка, а на рівень, якщо можна так різко говорити, людини. Вони у своїх переконаннях стійкіші, вищі за чоловіків, часто нерозумних, недолугих і поверхових. Кобилянська виписує образ, що є для неї ідеалом. Героїні її інтелігентні, освічені, з високими духовними запитами і прогресивними поглядами, позбавлені романтичної імперсональності, спроможні на одинокий виклик суспільству. Саме цих рис бракувало жіночим образам у чоловічій літературі, «дофеміністичного» періоду.

Так, Олена жертвує особистим щастям заради своєї родини - виходить заміж за нелюба, та
ще й при тому поверхового й нерозумного. Я не говорю, що він у мене викликає відразу.
просто вважаю його негідним Олениної руки та її серця. І своїми запитами, і своїм
розумом, і свідомістю своєю йому ніколи не дорівнятися до неї, такоїе вольової і
відчайдушної. Цей контраст між чоловіком і жінкою ми знаходимо також у Лесі Українки.
ЇЇ Мавка, сповнена волі до кінчиків нігтів, протиставляється матусиному синочку, що
керується холодним розрахунком, одружуючись із Килиною. Це свідчить про те, що він
занадто земний, навіть приземлений, і далекий від Мавки, такої загадкової, ніжної,
повітряної й небесної. Так, як землі ніколи не сягнути до неба, так і Лукашеві ніколи не
стати одним цілим із Мавкою. Хоч, на відміну від Ольги Кобилянської, Леся Українка н
вкладає в уста своєї героїні ідеї емансипації, та з підтексту виринає і ясно постає концеп		т

емансипації. Її Мавка сильна у своїй любові до волі, до свободи, а особливо до внутрішнього її відчуття.

Навіть нарікання Лукашевої матері, його поведінка і зрада, не в силі зламати силу духу Мавки. Вона стає вербою, щоб навесні знову прокинутися тією таки вільною і духовно сильною особистістю.

Кривда й упереджене ставлення не в змозі зламати духовну міць Наталки, бо в ній переплелись рішучість з терпеливістю, сила розуму з ніжністю серця. Хоча Наталка ще не бачить виразно свого місця на громадській дорозі, але вона прагне знайти собі справу, корисну для людей і батьківщини: "Я вірю в це, як вірю в силу волі, і я несказанно горда за тих, що ступили на дорогу, котра веде до сього полудня..." - говорить Наталка, вбачаючи у тому «полудні» вільне майбутнє.

Але попри все жіночі образи у цих творах, можна сказати, трагічні. Такі Жінки, а руки (на
перший погляд) опускають. Якщо заглибитись у суть їх вчинків, то можна збагнути, що		і
вони жертвують своїм щастям заради когось. Наприклад, Олена виходить заміж заради
родини. Цей вчинок куди голосніше говорить про її внутрішній стержень. Чи кожна зможе
так пожертвувати собою?

Дослідники схильні вважати, що трагізм цей зумовлений тим, що письменниці ще не бачили інших варіантів розвитку події, розв'язки подібних конфліктів, адже вони (конфлікти й сама тема) були новими в літературі. Я схиляюся до думки, що в ті часи інших виходів не могло бути, що щасливий кінець був би подібним до казки.

Отже, у творах Ольги Кобилянської і Лесі Українки ми знаходимо абсолютно новий тип жінки, а саме це жінка, що суспільним статусом прагне зрівнятися з чоловіком в той час, коли духовно вона давно його перевершила, та вона на досягнутому не зупиняється, прагне постійного вдосконалення.

Хоч ці твори є вимогою часу, та образи, розкриті у них, важко назвати типовими. Вони дуже індивідуалізовані. Жінок, котрі боролися за рівність між чоловіком і жінкою, на той час (а ми знаємо, що це тільки зародження феміністичних ідей в Україні) було надто мало.

13. Ольга Юліанівна Кобилянська називала себе просто і скромно - "робітницею свого народу", але для української літератури вона стала окрасою, бо

твори її, пройняті глибоким ліризмом, драматизмом та життєвою правдою, є

справжнім літературним скарбом.

Кожен такий твір письменниці вражає поетичністю і глибиною зображення характерів, зокрема жіночих. Недарма їх називають енциклопедією жіночої

душі. Коли читаєш цю поезію в прозі, починаєш разом з письменницею перейматися внутрішнім життям героїнь: захоплюєшся ними, співчуваєш, сумуєш, радієш... Але ніколи не залишаєшся байдужим! Чи не в цьому сила таланту Кобилянської?

Ідеал О. Кобилянської - жінка освічена, інтелігентна, з високими духовними запитами і прогресивними поглядами. Зачаровує її серце: воно у героїнь Кобилянської - любляче і ніжне, здатне на великі почуття.

Саме таких, відважних і прекрасних жінок, які борються за свою гідність і незалежність, змальовує письменниця у повістях "Людина" (1892) і "Царівна" (1895). Коли я читала ці повісті, мені здавалося, що і в Олені Ляуфлер, і в Наталці Веркович Ольга Кобилянська відкриває переді мною куточки своєї власної душі, часточку самої себе.

Олена Ляуфлер, головна героїня повісті "Людина", - особистість сильна, горда, цільна. У неї тонке розуміння мистецтва, інтереси її різнобічні. Її не влаштовує буденне жіноче щастя, і вона прагне стати поряд з чоловіками у суспільному поступі, захоплюючись новими ідеями. Щоб врятувати родину від важких бідувань, дівчина повинна вийти заміж за лісника. Та вона з гідністю ставиться до цього насильства над собою, зберігаючи внутрішню волю. Оленину душу розривають почуття, які вона ховає за гіркою іронією, їхнє протиборство. Впевнена, що жодного читача образ цієї героїні не залишить байдужим. Недарма Кобилянська змінила першу назву твору "Вона вийшла заміж" на більш влучну - "Людина".

На відміну від Олени Ляуфлер, Наталка Веркович з повісті "Царівна" дійсно стала царівною своєї долі. Мене захопив її внутрішній світ, що

розкривається через роздуми героїні, своїми світлими мріями, романтичністю і чистими сподіваннями: "В моїй душі повно мрій, багато образів, барв..." - зізнається вона. Кривда й упереджене ставлення не в змозі зламати духовну міць Наталки, бо в ній переплелись рішучість з терплячістю, сила розуму з ніжністю серця. І нехай Наталка ще не бачить виразно свого місця на громадській дорозі, але вона прагне знайти собі справу, корисну для людей і батьківщини: "Я вірю в це, як вірю в силу волі, і я несказанно горда за тих, що ступили на дорогу, котра веде до сього полудня..." - говорить Наталка. "Полуднє" - так вона назвала своє особисте щастя, що настало в житті дівчини, - "воно настане і для нашого народу, правда ж?" - неначе до мене звертається Царівна.

І я не можу не підтримати Наталку, бо разом із нею вірю в це.

14. <^аІ8Є теїапсо^ие» О.Кобилянської

14. Ольга Кобилянська любила музику і тонко відчувала її. Вона не вчилася музики систематично, але мала виразне музичне покликання і прагнула реалізувати його.

У творі з музичною тематикою - "Меланхолійному вальсі" -Ольга Кобилянська змальовує долю жінки-музики, сильної і глибокої особистості. ЇЇ почування, особисту драму, письменниця зображує через музичний твір, автором якого є персонаж. Твір цей вона описує так, що музикант може навіть уявити його звучання: ця композиція двочастинна контрастна, перша з частин вальсова, граційна, побудована на танцювальних мотивах, а друга — схвильована, уривчаста, з переходами у низький регістр, можливо, навіть з дисонансами і складною, напруженою гармонією. Цей твір відігрався в душі Софії Дорошенко, він — історія її взаємин зі світом, в якому вона не вміла "любити помірно". Він є проявом її непростої душевної організації, гостроти пошуку, неспроможності вписатися в звичайні сірі будні. Любов до музики, на думку оповідачки, вбиває Софію, бо вона не має можливості реалізувати себе як митець, а це найстрашніше для людини, наділеної талантом, який вимагає служіння мистецтву. Софія споріднена з музикою, зростається навіть зі своїм інструментом, її серце не витримує необережних слів Ганни про те, що "резонатор тріс".

Софія Дорошенко, героїня твору «Уаїзе теїапко^ие»,- творчо обдарована особистість, заповітна мрія якої - закінчити консерваторію і стати піаністкою. Подруги так і називали її - музика. На жаль, життєві обставини часом сильніші за прагнення людини. Дівчина через брак коштів не може продовжувати навчання. Найзаповітнішій мрії не судилося збутися. Безрадісне життя і чарівна музика - контрасти, які спричиняють драму душі талановитого митця та «загадкова сила музики» допомагає вистояти. Душевний неспокій, переживання, нервозність передає музика, яка відтворює стан душі.

Знову неприємності у житті Софії: дядько, єдина надія, відмовився її утримувати у Відні. Зі сльозами на очах, прибита горем, із відчаєм у душі вона сідає за фортепіано і у темній кімнаті починає грати. Та музика - стан душі.

Через весь твір проходить мотив меланхолійного вальсу, який повторюється так символічно - тричі. Сильний стресовий стан дівчини доводить її до відчаю, фізичного та душевного болю. Символічно, що з останніми акордами зіграної мелодії, обірвалася струна, як і струна життя талановитої піаністки, яку «музика позбавила життя».

Є в "Меланхолійному вальсі" і зорові образи, ефекти, характерні для мистецтва живопису. Ганна, яка займається малярством, звертає увагу на зовнішній вигляд Софії, надає тому, "як вона убрана" великого значення, бо у цьому, на її думку, проявляється внутрішня організація людини, її здатність сприймати красу. Характеристики "античний тип", руки "як білі листки", портрети допомагають створити зримі образи персонажів і схарактеризувати їх психологічно.

15"Ішргошрїи рЬапІазіе

Початковий художньо-етичний ідеал письменниці представлений своєрідним мистецьким типом особистості, який вповні розкривається в новелі "Ішргошріи рЬапїа8Іе"«Захоплення динамічною красою сполучується з надзвичайною ніжністю, субтильністю, такою характеристичною для жіночих типів Кобилянської. Такою є дівчинка, героїня нарису "Ішргошрїи РЬапІазіе"

Тема змагання жінки за можливість реалізувати свій духовний потенціал відповідно до своїх здібностей і уподобань, чітко виявившись ще в ранній німецькомовній прозі беле- тристки, розвивається в її новелах "Ішргошрїи рЬапїазіе'Тероїня цього твору — талановита, непересічна особистість, горда і пристрасна, що завжди шукає у житті, у людських відносинах гармонію і красу, яка для неї невіддільна від добра, правди і любові, прагне до вищої духовності та індивідуальної свободи. На ранньому етапі творчості Кобилянської її етичний ідеал мав абстрактно-гуманістичний характер. Інтереси персонажів обертаються поки що тільки в артистично-особистісній сфері. Питомий грунт духовного життя героїні Кобилянської — стихія природи і мистецтва, яка захоплює і є її "віддушиною" серед банального і дріб'язкового оточення. Саме ця стихія вповні віддзеркалює вдачу героїні — високу, горду й сильну, а водночас — ніжну і вразливу на всі "грубі" сторони життя. Така беззахисність перед суворою "прозою" життя і зумовлює притаманну цьому образу трагічність, що є ще однією визначальною рисою цього артистично-індивідуалістичного типу характеру, який і представляє початковий художньо-етичний ідеал письменниці. Торкнулась морально-етичних проблем життя інтелігенції у новелі,, "ІтрготрШ рЬапїазіе" Героїня твору «ІтрготрШ рЬапїазіе» ще з десяти років закохана у музику, відколи почула вперше ніжні акорди «настройника фортеп'ян». «Кождий його удар по клавішах і кождий живий рух його електризували її і виводили з рівноваги... Те, що грав, була пристрасть, а як грав -зраджувало його яко людину. » Так трапилося у житті, що героїня не вчилася музики, але ті далекі дитячі спогади дали якийсь поштовх - вона не уявляла життя без музики, яка дивним чином впливала на неї. «Я не вчилася музики ніколи. Я ніколи не могла «ІтрготрШ рЬапїазіе» сама грати! Але коли чую її, як другі грають, то душа моя наповняється слізьми. Що се такого?... Коли чую музику - готова вмирати. Стаю тоді божевільно-відважна; стаю велика, погорджуюча, любляча... Що й залежить на мені, коли лиш музику чую!..»

Слід зауважити,що Музичний твір «ІтрготрШ рЬапїазіе»... Ф.Шопена мав неабиякий вплив на душевний стан Олени Ляуфлер, героїні повісті «Людина», прототипом якої є сама письменниця.

Музика в житті Кобил. відігравала чи не найважливішу роль: допомагала у хвилини розпачу та зневіри, підбадьорювала, надихала, не давала замкнутися в собі. Музика, якою

була оповита душа письменниці, має великий вплив і на її світовідчуття. Ліричними акордами пройняті багато її творів, у яких чітко відчутно автобіографічні нотки і в яких саме музика допомагає розкрити образи героїв.

Музика - невід'ємний атрибут духовного світу письменниці як митця, як особистості. Її герої, які відчувають музику, висловлюють свої емоції через неї, - натури творчі, неординарні, емоційні, духовно багаті. Вони не терплять фальші, зради, обману. Творча манера письма Ольги Кобилянської, при якому вона висловлює думки про філософський вплив музики на особистість, за словами Лесі Українки, зумовила появу нового «симфонічного жанру» в українській літературі.

«Битва» О. Кобилянської

У всіх творах Коилянської подані чудові картини буковинської природи, дуже дорогої серцю письменниці. Вона проходить через душі героїв, стає співучасником їхніх радощів і смутку. Людина, яка не любить своєї землі, не відчуває ніжного дотику природи, що є уособленням самого життя, — то не людина у вищому розумінні цього слова. Саме цією думкою пройнята новела «Битва» (1895), в якій письменниця виступає проти грабіжницького ставлення до своєї землі тих, хто продає її, нищить, живе заради грошей, і тих, хто спокійно спостерігає за цим.

«Нищать чужі антихристи наші прекрасні ліси, що становлять маєток нашого краю... Тепер мається сей прекрасний матеріал вивозити, мабуть, аж за море! І що має наш край з того?» — говорить робітник Клевета, гнівно обурюючись тим, що іноземцям дозволяють грабувати нашу природу. Та його слова не були підтримані: «відповідь укараного згубилась в оглушаючім гуку». Мешканці цього благословенного краю чомусь не усвідомлюють всієї трагедії, що відбувається навколо, пасивно спостерігаючи за варварським знищенням природи. Ці люди «жили з дня на день, не дбаючи о будучність і її безнадійність; їх бажання були прості й прозорі, а умови їх щастя — блиск сонця і синє небо». У новелі «Битва» О. Кобилянська зробила природу головним персонажем твору. В українській прозі це було вперше.

Повість О. Кобилянської «Земля».

«Земля» — це соціально-психологічна повість Ольги Кобилянської, один із кращих творів про селянство не лише в українській, а й у світовій літературі. Поклавши в основу твору дійсні факти, письменниця створила глибоко індивідуалізовані образи селян, усім своїм єством пов'язаних із землею-годувальницею, засвідчила проникливе розуміння їхньої психології.

Повість написана у 1901 році, вона стала символічним утілення погляду авторки на стан українського суспільства на межі ХІХ-ХХ століть. Тема землі на час написання Кобилянською своєї повісті новою не була. Письменники цілого XIX століття вели мову про землю як головний спосіб життя людини, уособлення її мрій та надій. Земля заповнює собою душу людини, стає верхньою межею її існування, зором, голосом, цілим світовідчуттям. У повісті переважає темний, як сама земля, настрій. Пейзажі створені так, щоб показати присутність у землі сильного притягального начала, одночасно темного й просвітленого, не залежного від волі людини, навпаки, такого, що підкорює собі людину, лякає її нерозгаданими таємницями та містикою буття. Земля реагує на людину спонтанними емоціями, тому й логічного пояснення всього, що відбувається в Димках, письменниця уникає. Інтуїтивне відчуття й символічні знаки майбутнього заповнюють собою простір повісті. Анна бачить страхітливе видиво, що мчить на них із Михайлом із боку сусіднього лісу. Івоніка керується віщим сном у своєму раптовому рішенні йти до міста. Сава інстинктивно кидається на тварин, що не мають для нього жодного практичного інтересу. Опис сусіднього лісу відлунює неясною загрозою для персонажів твору тощо. Роль цих композиційних прийомів (візії, сну, пейзажу) умотивована художнім задумом - показати містичну владу, що має над селянами земля, безроздільно пануючи в їхніх умах, душах, вчинках і сокровенних бажаннях. У повісті змальоване життя родин Федорчуків, які тяжкою працею заробляли гроші, щоб купити землю. Кров'ю і потом дісталася їм земля. Вони продовжують на ній працювати і земля віддає їм належне. Земля посідає важливе місце в їхньому житті, і вони не уявляють себе без неї. Земля стає і джерелом конфлікту в творі. Сава хоче убити свого брата Михайла, щоб вся земля дісталась йому. Він вбиває свого брата, а його батько після смерті сина починає ненавидіти землю. На якій працював. Йому здається, що земля сміється з нього, він її проклинає. Таким чином ми бачимо, що земля відіграє дуже важливу роль в житті селянина, без неї він не він, земля керує життям людини.

В основі твору - морально-етична проблематика, заглиблення у філософську й навіть містичну царину. Наголошується, що хоч проблема власності на землю соціальна, авторка акцентує на морально-етичних проблемах, і для неї важливо пояснити причини того, що сталося, дослідити психологію кожного персонажа. Письменниця порушує проблеми:

сакрально-містичний зв'язок людини і землі
влада землі над людиною
фатум, влада долі над людиною
життя і смерть
гріх і святість
злочин і спокута
любов і ненависть
сумлінна праця на землі як священний моральний обов'язок, єдиний засіб і виправдання буття селянина

Головна ідея повісті сформульована у словах: «земля повинна бути для людини, а не людина для землі». Твір проймає життєдайна віра в духовне розкріпачення людини, в перемогу світлих начал життя.

18. Місце Ольги Кобилянської в розвитку модернізму української літератури.

Модернізм (від фр. тогїегпе - сучасний, новітній) - складний і суперечливий комплекс художніх явищ, що визначив магістральні напрямки в мистецтві XX ст., позначений прагненням до оновлення існуючих форм та канонів, динамізмом, бажанням відповідати рівню розвитку сучасного світу, досягненням природничих наук, філософії, психології, техніки, комунікацій XX ст.

В українській літературі модернізм не проявився у повному й концептуальному виді, однак засвідчив себе рядом формальних особливостей поетики та зразками нетрадиційно суб'єктивно-індивідуалістичного розуміння людини й дійсності.

Водночас на кінець 19 ст. склалися передумови для суб'єктивного поглиблення такого бачення та для корелятивного з ним, близького до модернізму, трактування особистості, що виходить позасвідомої людини, непереборної відчуженості внутрішнього - інтимного світу індивіда, його нерозв'язного конфлікту з дійсністю, а у царині форми - з неможливості передати у загальних. масово зрозумілих висловах внутрішнього осяяння особистості.

На рубежі століть стають зримими риси нового художнього мислення в поезії (Р. Сембратович, В. Бирчак, В. Стефаник, М. Коцюбинський, О. Кобилянська).

З іменем О. Кобилянської в українській прозі пов'язане опрацювання нової теми — долі освіченої дівчини, яка не може змиритися з бездуховністю міщанського середовища. Кожен твір письменниці вражав поетичністю, витонченістю й глибиною зображення характерів, особливо жіночих. За це дослідники літератури називають її твори енциклопедією жіночої душі.

В українській літературі першими модерністами були жінки. Їхня спроба модернізувати культуру мала глибокі підстави. Вона ґрунтувалася на феміністичних переконанням, які були частиною ширших - політичних - переконань, розширення художнього матеріалу. В контексті української літератури зламу віків феміністичне стало синонімом модерного. Жінки-письменниці цього переломного часу не тільки відкинули, зруйнували патріархальні образи імперсональних жінок, які домінували і національній культурі ХІХ століття, але й зруйнували міф про жіночу пасивність, слабкість та про одвічну чоловічу активність.