Сучасні дослідники історії української літератури схильні вважати цей лист М. Вороного початком українського модернізму та протистояння між ним і реалізмом в українській літературі, оскільки між М. Вороним та І. Франком відбулася полеміка в поетичній формі про мету і призначення літератури. І. Франко у вступі до поеми "Лісова ідилія" заперечував своєму "друзяці давньому", що не пісень "без тенденційної прикмети" потрібно сьогодні читачеві, а творів, де - "вогонь в одежі слова", де це слово - "правдива іскра Прометея"2, на що М. Вороний відповів, що як громадянин він готовий іти в бій за ідею3, але як поет він понад усе ставить "творчості закони", бо "коли повсякчас битись, то серце може озлобитись", і він прагне "йти за віком і бути цілим чоловіком"4.
Це був пролог до українського модернізму. Справжня його сторінка почалася у Львові через кілька років, а саме в 1906-му, коли група молодих письменників заснувала журнал "Світ", а рік по тому створила літературне угруповання "Молода Муза", яке проіснувало до 1909 року. "Молода Муза" була однією з ланок у ланцюзі літературних організацій багатьох країн Європи - "Молода Бельгія", "Молода Німеччина", "Молода Польща" та ін., що проголосили своїм гаслом відмову від реалізму та служіння суспільним ідеалам. В одному з номерів журналу "Світ" стверджувалося, що "Молода Муза" репрезентує "відомий в інших напрямок декадентський, символістичний, модерністичний, естетичний - і як там ще всіляко його називають. Мета цього напрямку - служити красі".
Звідки пішла назва - сьогодні сказати важко. Михайло Рудницький твердив, що її придумав Остап Луцький, у спогадах Петра Карманського вона виводиться з новели Михайла Яцкова "Доля молоденької музи", дехто приписує її Богданові Лепкому... А хто ж були ці "молодомузівці", "молодомузці" чи "музаки", як вони самі себе називали, що заблиснули на горизонті української літератури початку нашого століття?
Назвемо їх імена: Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Михайло Яцків, Степан Чарнецький, Володимир Бирчак, Сидір Твердохліб, Остап Луцький... Близьким до цієї групи був юний Михайло Рудницький, який починав свою літературну діяльність.
Кожен з цих письменників залишив свій - більший чи менший - слід в історії української літератури. Петро Карманський увійшов у поезію як співець "позасвітніх гомонів", смутку й розпуки, хоч згодом у його творчості звучали й патетичні та сатиричні нотки. Богдан Лепкий "молодомузівського" періоду утвердився у свідомості читачів як поет осінніх настроїв, туги за гармонією, Василь Пачовський - як співець мінливих настроїв, любовних переживань, а передовсім майстер вірша, попередник тичининського кларнетизму. Всі вони започаткували ранній український модернізм, найбільш виразним представником якого був усе ж Михайло Яцків, поетика якого близька до тогочасного західноєвропейського символізму. Новели М. Яцкова перекладено багатьма мовами, до українського ж читача творчість цього майстра психологічної прози в більш-менш повному обсязі прийшла порівняно недавно ("Муза на чорному коні", Київ, 1989).
Втім, "Молода Муза" не була організацією, яка веде облік своїх членів, має розроблений статут і чітку програму. Це був радше клуб літераторів, до якого тяжіло чимало молоді, що працювала в різних галузях мистецтва: композитор Станіслав Людкевич, скульптор Михайло Парашук, маляр Іван Северин, скрипаль і маляр Іван Косинин, фейлетоніст Осип Шпитко. Були серед них, чи радше біля них, богемісти - "митці життя", талант яких більше розкривався в розмовах, ніж у творах...
Олімпом "Молодої Музи" була кав'ярня "Монополь", де за дрібний гріш на склянку кави можна було просидіти цілий вечір, ще й почитати свіжі газети та журнали. Сюди сходилося багато інтелігенції, точилися цікаві розмови. Пожвавлення приносив приїзд Богдана Лепкого з Кракова, де він мав виклади в Яґеллонському університеті; він розповідав про тамтешні літературні новини - твори С Пшибишевського, С. Жеромського, К. Тетмайєра. Сільський священик з Тернопільщини Михайло Світенький влаштовує конкурс на риму, приміром, до слова "морква", Сидір Твердохліб носиться з планами перекладів, а Володимир Бирчак підраховує фінансові можливості і спускає поетів з містичного неба на реальну землю...
Та найбільше пожвавлення вносив Іван Франко. Як згадував пізніше П. Карманський, він заходив до кав'ярні майже щодня під вечір після цілоденної праці в Науковому Товаристві ім. Шевченка з оберемком рукописів та коректур під пахвою, випивав свою склянку чаю і вступав у дискусію з молодшими колегами. "Ми довідувалися чимало такого, - писав П. Карманський, - чого були б не вичитали ні в одній книжці, ані не вчули від нікого із сучасних... Був невмолимим суддею в мистецьких справах, і прямо дивував нас своєю глибокою аналізою творчості нашої і чужої, хоча розходився у своїх поглядах з нами і не мав виправдання для наших ідеалів модернізму... Не можна сказати, що легковажив нами. Тішився, якщо вдавалося йому найти в наших писаннях щось, що підпадало під вимоги його естетичних канонів, і хоча гнівила його наша сміливість не тюпати слідами, спорив з нами серйозно"5.
І. Франко схвально відгукнувся на вихід поетичних збірок В. Пачовського "Розсипані перли", П. Карманського "Ой люлі, смутку!", новел М. Яцкова, але різко засуджував тези статті О. Луцького "Молода Муза", надрукованої 1907 р. в газеті "Діло", де були викладені філософські та естетичні засади угруповання.
Тодішні критики вбачали у Франковому неприйнятті програми "Молодої Музи" захист основ традиційного реалізму, сьогоднішні ж прочитують у його твердженнях тверезий і багато в чому справедливий погляд на явище раннього модернізму в українській літературі, а саме, вказівку на його еклектичний характер, наслідуваність тощо. Та й проіснувала група недовго, всього два роки, передавши свою естафету київському літературному журналові "Українська хата" (1909-1914), який мав чіткіші теоретичні засади і намагався поєднати модерну манеру письма з рисами національного світосприйняття, переакцентувавши ідею колективної народної душі класичного романтизму на вияв рис етносу в індивідуальній людській психології. На сторінках "Української хати" публікувалися твори майже всіх учорашніх "молодомузівців", а львів'янин Микола Євшан (літературний псевдонім Миколи Федюшки) став одним з найбільш відомих критиків того часу.
На жаль, у роки перед Першою світовою війною українське літературне життя у Львові почало пригасати. В 1907 році почалася важка хвороба І. Франка, яка вибила його з активного творчого стану. Перенесення "Літературно-наукового вісника" до Києва теж неґативно позначилося на культурній атмосфері міста, як і припинення існування "Молодої Музи".
Цю ситуацію ще більше посилила Перша світова війна. Під час окупації Львова російським військом (вересень-червень 1914 - 1915 pp.) громадське та літературно-мистецьке життя тут припинилося. Граф О. Бобринський, призначений генерал-губернатором Галичини, оголосив: "Галиция и Лемковщина - искони коренная часть единой великой Руси... все устройство должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство"6. В цих умовах на посади призначалися представники москвофільської орієнтації, українські культурно-наукові установи, бібліотеки, школи було закрито, почалися арешти та виселення в тюрми Росії тисяч громадсько-політичних діячів, греко-католицьких священиків, зокрема був вивезений до монастирської тюрми в Суздалі митрополит Андрей Шептицький. У Львові загинуло багато фольклорно-етнографічних матеріалів, що готувалися до видання.
Після відступу російського війська літературне життя в нашому місті відновлювалося дуже поволі. Іван Франко був тяжко хворий і в травні 1916 р. помер. Інших письменників воєнна завірюха розкидала по всіх усюдах: деякі - Михайло Яцків, Микола Голубець, Степан Чарнецький - опинилися на фронтах; інші - Петро Карманський, Василь Пачовський, Володимир Бирчак - у таборах для полонених українців російської армії в Австрії та Німеччині. Коли після розпаду Австро-Угорської імперії почалася визвольна боротьба за українську державність, немало українських письменників, зокрема молодшого покоління, воювали в Українській Галицькій Армії, частинах січових стрільців, серед них Олесь Бабій, Роман Купчинський, Лев Лепкий, Микола Матіїв-Мельник, Микола Євшан, Мирослав Ірчан, Василь Бобинський.
На початку XX ст. український модерн почав оформлюватися організаційно як певний літературний рух. Неформальні гуртки однодумців і послідовників утворювалися навколо М.Коцюбинського, Лесі Українки, В.Стефаника. Перше формальне об'єднання українських модерністів - товариство "Молода муза" виникає у Львові в 1906 р., до якого увійшли письменники і поети М.Яцків, В.Пачовський, Б.Лепкий, П.Карманський, композитор СЛюдкевич, критик М.Євшан. Вони свідомо проголошували "нове мистецтво", свої естетичні принципи "нової краси", мистецтва для мистецтва, сповідуючи містицизм, естетизм та натуралізм. "Українська муза" видавала свій журнал "Світ". В 1909 р. товариство "Молода муза" припинило існування.
Символічно, що естафету нового літературного руху підхопили літературні діячі Наддніпрянської України. В 1909 р. в Києві був заснований перший журнал українського модерну "Українська хата", що проіснував до 1914 р. Організаторами його став поет Микита Шаповал.
Українська культура початку XX ст. розвивалася у руслі загальносвітових тенденцій, тяжіючи до авангарду. Так, українські письменники Східної України, об´єднані навколо журналу «Українська хата» (А. Кримський, М. Вороний, М. Філянський, Г. Чупринка тощо), утверджували потребу в творенні нових суспільних і національних форм буття.
Галицькі поети (Б. Лепкий, В. Пачовський, О. Луцький та ін.), що входили до угруповання «Молода Муза» (1906), шукали нові шляхи у мистецтві. Вони намагалися збагатити поетичну мову, шукали нові засоби виразності, орієнтувалися на західноєвропейську літературу.
«Молода муза» - літературне угруповання українських письменників, діяло у Львові протягом 1906-1909 років. Друкованим органом "М.м." був журнал "Світ". Склад (Богдан Лепкий, Петро Карманський, Михайло Яцків, Сидір Твердохліб, Василь Пачовський, Остап Луцький та інші). «Молода муза» орієнтувалася на модернізм. І. Франко назвав статтю О. Луцького маніфестом «Молодої музи».В ній він писав від імені угрупування, писав про тодішню ситуацію в Україні, суспільне життя, панівні літературні напрями, в кінці автор вказав імена письменників та їхні твори.
Худ. принципи:
- Вимагання нових засобів художнього аналізу реальності.
2) Втрата віри в красу, ідеально-духовні первини особистості, матеріалізація туги, поетизація суму, страждання, болю, оповиті традиційними мотивами фольклорно- поетичної тематики набули вселенського звучання.
- «Молодомузівці» заперечували реалізм та народницьку традицію.
- Зверталися до нових тем, насамперед краси, любові, журби, настроїв самогубства тощо.
- Проголошення культу поезії як краси, "мистецтво для мистецтва".
- Повинно домінувати суб'єктивне начало.
- Вони прагнули збагатити поетичну мову, арсенал засобів художнього зображення, позбутися узвичаєних образів-формул, творчо трансформувати здобутки модерних європейських течій.
2.Лірика М.Воронного: тематика, філософічність, основні мотиви, символи, жанри.
Один з перших символісті, написав перший маніфест українського модернізму.
Перші поетичні твори написав ще навчаючись у Харківському реальному училищі. Друкуватися Вороний почав у 1893 р. (вірш «Не журись, дівчино»).
1899 року поет написав свій найвідоміший твір — поему «Євшан-зілля» про необхідність повернення людині історичної пам'яті, усвідомлення своєї національної приналежності.
Перша збірка Вороного «Ліричні поезії» вийшла 1911 р. у Києві. Вірші її були сповнені музикальності, свіжості образів. У наступній збірці «В сяйві мрій» (1913 р.) Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя. Поезія Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»). Він одним з перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»). Орієнтована передусім на читача, вихованого на кращих зразках світової літератури.
Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові). Водночас створює поезії, в яких висміює національну обмеженість, псевдопатріотизм, його антигуманістичну, аморальну сутність («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»).
Поетичні збірки: «Ліричні поезії» (1911) «В сяйві мрій» (1913) «Євшан-зілля» (1917). «За Україну» 1921)
45. Журнал "Українська хата".
«Українська хата» — літературно-критичний і громадсько-публіцистичний місячник національного поступово-демократичного напряму, журнал молодої інтелігенції, виходив з березня 1909 р. до вересня 1914 р. у Києві за ред. П.Богацького і М.Шаповала.
По петербурзькій «Вільній Україні» пробувала формулювати ідейні основи визвольного руху та нац. і соц. світогляду. Підносила ідеал українства, емансипованого від сторонніх впливів, спертого на себе, що зуміло б піднести свою індивідуальність.
«Хатяни» виступали з критикою традицій українофільства з його поміркованим лібералізмом, поверховим демократизмом, угодовством та орієнтацією на чужі суспільні сили. В ділянці літератури обороняли й пропагували нові течії — модернізм та імпресіонізм як манеру творчості.
Між «Українською хатою» і представниками поміркованих напрямів, переважно з газети «Рада», виникла гостра полеміка. С.Єфремов погляди «Української хати» кваліфікував як витвір рафінованого міщанства, декадентство і безпринципність.
В журналі друковано оригінальні твори (О.Олеся, Г.Чупринки, М.Вороного, Галини Журби,О.Кобилянської, М.Жука, В.Винниченка, С.Черкасенката молодих тоді початківців:М.Рильського, П.Тичини, М.Семенка та ін.) і перекладні з західної літератури (Ш.Бодлера,К.Гамсуна, П.Альтенберґа, Є.Якобзена, Г.Манна та ін.) та літературну критику.
Головним мірилом якости мист. твору вважалася вірність «чистій красі» або нац. ідеї (М.Вороний; М.Євшан «Під прапором мистецтва»).
Прихильниками естетичної критики були Б.Лепкий, О.Грицай, М.Могилянський.
Публіцистику репрезентував А. Товкачевський («Література і наші народники», «Компромітація ідей заступництва», «Чорносотенний націоналізм»), він же дав і розвідку про Г.Сковороду.
Рецензії містили Ю.Будяк, М.Сріблянський (М.Шаповал) та ін. Подавано також україніку в чужій пресі і літературну хроніку.
Поява «Української хати» була одним з найцікавіших явищ в укр. літературному житті поч. XX ст., вона змобілізувала молоді літературні таланти, розбудила мистецьку критику, зактивізувала духове життя України.
Журнал заборонено з вибухом Першої світової війни.
