У драмі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882) показано аморальність українських панів, їх жорстоке ставлення до своїх наймитів та бідних селян після формального скасування панщини. Образи поміщика Воронова, його дружини Наталії Семенівни є втіленням антигуманних рис поміщиків.
Уперше на українській сцені з'являється ліберальний інтелігент зі своїми обмеженими культурницькими ідеями та планами. Зрозуміло, що такі люди, як студент-агроном Горнов, який мрів відкрити школу для селянських дітей і організувати майстерні, не можуть розв'язати назрілих проблем пореформеної дійсності.
Безхарактерним, безвольним уявляється син поміщика Воронова Борис, який закохується в селянську дівчину Оксану, але не може захистити своєї коханої від наруги з боку своїх батьків. Образами Горнова і Бориса Воронова письменник розвінчує безплідність культурницьких заходів ліберальної інтелігенції, її відірваність від життя пригнобленого народу.
Колоритними рисами наділив Кропивницький образ Гордія Поваренка. Морально зіпсований умовами капіталістичного міста, він будь-що прагне досягти жалюгідної мети — мати власну шевську майстерню.
Критично змальовані окремі сторони пореформеної дійсності також в одноактівках «Лихо не кожному лихо...» і «По ревізії», де особливо переконливо розкрито нікчемну внутрішню сутність представників тогочасної сільської влади.
З розвитком капіталізму в країні на селі відбувалося швидке розшарування селянства. «Влада грошей не тільки придавила, але й розколола селянство: величезна маса неухильно розорялась і перетворювались у пролетарів, меншість виділяла купки нечисленних, але чіпких куркулів та хазяйновитих мужиків, які прибирали до рук селянське господарство й селянські землі і становили кадри сільської буржуазії, що народжувалась» '.
