Художня еволюція малих форм художньої прози Б. Грінченка, представлених у другому томі "Писань" (1905), ішла від об'єктивації перших нарисових оповідань ("Без хліба", "Екзамен"), ліричного пе-реживання прозових мініатюр ("У церкві", "Квітка") до суб'єктивації новелістичних ("Дзвоник", "Палії"). Якщо оповідання 80 — 90-х років кристалізують художню правду, ідею твору з повноти бачення і сприйняття події, вчинку кількома дійовими особами твору чи з максимально об'єктивованої авторської позиції, то мала проза Б. Грінченка кінця XIX — початку XX ст. надає перевагу висвітленню події через монопереживання, монобачення героя чи автора, а отже, самоцінності суб'єктивного.
У центрі уваги творів Грінченка початку XX ст. — не так подія (як неправдою у бідної удови забирають хату — "Хата", чи як бідна дівчина — сирота, не знайшовши роботи, позбавляє себе життя — "Сама, зовсім сама"), як почуття, внутрішній стан людини, її реакція на цю подію. Тому подія, ситуація оповідання "Покупка" (син з батьком у крамниці купують обладунки на похорон сина) — лише привід розкрити, передати горе, душевний стан батька, у якого в розквіті літ помирає любимий син, і трагедію душі приреченого сина — закоханої в красу життя людини.
Оповідання раннього періоду творчості багато в чому позначені наслідуванням творчої манери Марка Вовчка ("Без хліба", "Нелюб"), І. Нечуя-Левицького ("Хата", "Катерина"), мотивів малої прози І. Франка ("Серед чужих людей"), однак і вони містять цілком самостійні, оригінальні художні рішення. Це стосується насамперед розкриття духовного світу персонажів, що зачіпав рух думки, почуття ("Сама, зовсім сама" — марення хворої Маринки, "Хата" — спогади Параски). Тут і надалі Грінченка-прозаїка приваблюють психологія доленосного вчинку, перебіг людських почувань у кризових морально-етичних ситуаціях.
Основний конфлікт оповідань — конфлікт людини зі своєю совістю. Позитивний герой малої прози утверджує християнські заповіді в конкретиці народнопоетичного ціннісного кодексу: любов до землі ("Батько і дочка"), любов до ближнього ("Панько", "Павло Хлібороб"), до всього живого ("Пан Коцький"), не убий ("Хатка в балці"), не вкрадь ("Без хліба"), не зрадь ("Зустріч"). Елегійний, скорботний мотив забуття, швидкоплинності людського життя багатьох оповідань Б. Грінченка (як і деяких поетичних, драматургічних творів) осяває надія на людське добродіяння, любов до ближнього, покаяння як новонародження душі. Впадає в око також притчевість малої прози й Б. Грінченка — наслідування сюжету й основного структурного контуру, дидактизм ("Павло Хлібороб").
Сатиричні оповідання Грінченка 900-х років ("Як я вмер", "Історія одного протесту", "З заздрощів") є певним продовженням іронічного пафосу оповідань 80-х років ("Зустріч"). Суть їх — в інвективі, осміянні українського псевдопатріотизму, духовного рабства, ницості графоманства тощо.
Окрему групу складають оповідання для дітей ("Олеся", "Грицько", "Кавуни", "Украла"), де в строгій орієнтованості на вікове сприйняття читача викладено ту чи ту повчальну історію. Кращим серед них є оповідання "Кавуни" — переконливістю ситуації, психології вчинку, характеротворення дітей і дорослих. Тема дитинства порушується і в оповіданнях автобіографічного плану ("Чудова дівчина", "Ксеня", "Дядько Тимоха"). Крім оповідань для дітей, письменник адаптував для дитячого сприймання десятки казкових сюжетів (збірки "Колоски", "Казки й оповідання", "Книга казок віршом", "Народні українські казки для дітей"), повчальних історій ("Чия робота важча?", "Смілива дівчина"), що суттєво доповнювало роздуми Грінченка-просвітника про потребу свідомого виховання дитини.
Відчуття конфліктного моменту ситуації, рушійних сил даного психологічного переживання, вміння деталлю означити сутнісне, щирість почуття забезпечили багатьом оповіданням Б. Грінченка й до сьогодні художню вартість ("Хата", "Підпал", "Нелюб", "Покупка", "Кавуни", "Украла").
Велика проза Грінченка — це насамперед простір для роздумів про пошуки українською інтелігенцією шляхів суспільного прогресу, романне втілення її життя і діянь. Перша повість Б. Грінченка "Сонячний промінь" (1890), попри очевидні її художні прорахунки (мозаїчність, певний схематизм характерів і сюжетів), витримала кілька видань. У ній на гостроконфліктному подієвому й ситуативному матеріалі поставлене актуальне питання часу — що має робити українська інтелігенція як носій соціального прогресу за умови духовної, економічної та політичної несвободи народу.
Повість постала на ґрунті національних проблем життя української інтелігенції. Тематично вона об'єднана багатозначністю символу сонячного проміння — незнищенної енергії життя, яку живить почуття великої, істинної любові. Сонячний промінь знань, просвіти в безвиході існуючої темноти життя фокусує глибока, жертовна любов Марка та його однодумців до народу. Сонячний промінь у житті Марка запалює велике кохання, любов Катерини, духовність якої він свого часу пробуджує і яка є земним втіленням світла ідеальних (у повісті як синонім ідейних) змагань людини на шляхах поступу. Через утвердження духовності як рушія поступу й емоційно-енергетичного джерела життя Грінченко порушує філософські проблеми ідеалу, мети й змісту життя. Як і в поетичній спадщині письменника, почуття любові, кохання є визначальними в ідеальних змаганнях людини, мірилом її духовності, самоцінності особистості.
За всієї художньої недосконалості першої повісті Б. Грінченка (про це писав у рецензії М. Драгоманов: слабке мотивування вчинків Катерини, штучність і не типовість образу Марка, розтягнута кінцівка [15, 387—392]) вона визначила особливості творчої манери прозаїка: гостроту конфлікту, реалістичне відтворення життя певних груп населення в їх соціальній детермінованості, увагу до питань духовності, психології морального вчинку, висвітлених з точки зору романтичної пафосності душевних переживань особистості, об'єктивації зображуваного.
Сюжетні лінії повісті "На розпутті", як і в "Сонячному промені", теж об'єднані символікою образної назви — українська інтелігенція на роздоріжжі вибору шляхів до народу, місця в житті ("Всі ми на розпутті!" — говорить головний герой повісті Демид Гайденко). Представленням різних світоглядних переконань, учень, уявлень (Квітковський, Пачинський) означувалися в творі ймовірні шляхи вибору. Два з таких шляхів — це життя головних героїв повісті (медика Демида Гайденка та юриста Гордія Раденка) у намаганні зблизитися з народом, просвітити його.
Раденко від природи не лихий, але натура палка, нетерпляча, до певної міри самозакохана. Заглибившись у пошуки особистого щастя як задоволення естетичних смаків зовнішністю, жіночою вродою, прагнучи необмеженої свободи без мети й змісту, він гине як індивідуальність, заплутавшись сам і мимохіть сіючи зло навколо себе (конфлікт із селянами, скалічене життя Орисі, горе Ганни). Зрештою герой накладає на себе руки. Автор осуджує індивідуалізм як трагедію самодостатньої свободи, безцільності існування. Грінченко підкреслює, що деградація особистості Гордія йде паралельно зі зростанням його добробуту, соціальних привілеїв. Пізніше українська проза окреслить тип "інтелігента — пана" на новому етапі його розвитку — поміщик Малина в оповіданні "Коні не винні" М. Коцюбинського, Коростенко в оповіданні "Малорос — європеєць" В. Винниченка.
Університетський товариш Раденка Гайденко — натура, міцна фізично й духовно, характер цілісний і наполегливий — проходить нелегкий, але плідний шлях зближення з народом через "повсякчасні близькі зносини" з ним: працює нарівні з селянином, навчає його, лікує, захищає його права. Все це дає Демидові відчуття змісту мети життя, а по одруженні з Ганною — його повноти, сили, за словами Франка, до діяльності як радикального демократа й водночас переконаного українського націонала.
Серед інших менш детально, але не менш виразно окреслених постатей — Ганна Квітковська, Андрій Кодоленко, друзі й знайомі Гайденка й Раденка. Повість засвідчила також спробу Грінченка окреслити характери в народу. Вданим є образ Андрія Кодоленка. Орися, що діє в межах традиційної літературної ситуації (обдурена паном бідна красива дівчина — селянка), — образ, художньо непереконливий через надмір екзальтації характеру й штучність поведінки.
Художній поступ повісті — в поглибленні механізму розкриття психології морального вчинку з ширшою орієнтацією на конкретику життєвих ситуацій, а не лише на саморух душевних змагань особистості за сценарієм постульованої ідеї ("Сонячний промінь"). Значну увагу приділено нюансам перебігу психічних процесів у свідомості особистості, розширенню діапазону конфліктних ситуацій на різні соціальні групи, а також ясності, прозорості викладу, продуктивному використанню образотворчих та індивідуалізаційних засобів української мови. У статті "Южнорусская литература" І. Франко назве цікавою спробу Б. Грінченка в повістях "Сонячний промінь" і "На розпутті" "представить зарождение нового толка радикального демократа и вместе с тем убежденного национала" [4, 154].
Дилогія "Серед темної ночі" (1900) і "Під тихими вербами" (1901) — результат майже десятилітнього художнього досвіду Грінченка як поета, прозаїка й драматурга, а також етап його світоглядного поступу як просвітника, народника. Письменник показує, як серед темної ночі селянської неосвіченості, тяжкої праці задля шматка хліба й породженої цим озлобленості, жадібності, черствості, а також розтлінного впливу солдатчини й міста, відбувається на селі процес духовного звиродніння людини, деградація особистості. Руйнуються патріархальні основи, взаєморозуміння батьків і дітей, калічиться людська доля. Ці реалії життя тогочасного села роблять неможливим й особисте, родинне щастя людини. І під тихими вербами вірної любові чи краси товариських взаємин проростає зло неуцтва, темряви й забобонності, примножене громадянською та економічною безправністю селянина, владою грошей.
Фінал повістей трагічний. "Пропащою силою" (злодієм) стає селянин Роман Сиваш (від природи допитливий, енергійний, гарний парубок). Назавжди скалічене життя красуні — наймички Левантини. Головний герой повісті "Під тихими вербами" Зінько Сиваш (поетична, романтична натура), котрий, як і Марко Кравченко з "Сонячного променя" та Демид Гайденко з повісті "На розпутті", є речником авторських поглядів, гине, переможений обставинами нерозумно влаштованого суспільства, темрявою неуцтва й забобонності селян (ненавмисне отруєний найближчими людьми). Справа, за яку Зінько поклав своє життя й хист (протистояти соціальній несправедливості, просвіщати, обороняти селян, згуртувати їх на боротьбу за громадянські права), зі смертю героя зупиняється на півдорозі.
У протиборстві влади грошей, зла, насильства, підступності й жорстокості духовно сліпих людей гуманістичні ідеї справедливості, розуму, людяності, доброти, культури й просвіти не перемогли. Таким побачив українське село початку XX ст. Борис Грінченко як суспільний діяч, таким показала його логіка художнього осмислення подій. Загалом дилогія сприймається як картина жорстокої боротьби за виживання людини, пригніченої непосильною працею, економічною й політичною безправністю, культурною відсталістю у її застиглості, непідвладності гуманістичному поступові. Й це дає підставу до висновку про розчарування Грінченка в ідеях просвітництва, народницьких ідеалах.
Безсумнівними є художні здобутки твору. Дилогія збагатила українську прозу тематично, розвинула й поглибила мотиви соціальних повістей І. Нечуя-Левицького, романів Панаса Мирного й Івана Білика, М. Старицького, доповнила образний ряд колоритними образами селян (Денис і Роман Сиваші, брати Момоти, Сучок, Рябченко), людей "міського дна" — конокрадів (Ярош, Лукаш, Хвигуровський), поетичними жіночими постатями (Левантина, Гаїнка). Зінько Сиваш — образ, дещо ідеалізований в умовах з тогочасного села. Це швидше український інтелігент — народолюбець у селянському одязі. Непереконливості постаті сприяла очевидна несвобода характеру як носія обов'язкової постульованої моральної ідеї в умовах багатозначності життєвих ситуацій [16, 57].
Принцип поглибленого психологічного аналізу почуттів, мотивів поведінки персонажів, настанова на широку об'єктивацію зображуваного сприяли реалістичній точності конкретно-історичних характеристик у їх детермінованості часом, місцем і соціальним середовищем. Широко використовувано засоби самохарактеристики і взаємохарактеристики героїв, діалоги, внутрішні монологи, у яких здійснюється плавний перехід від авторської розповіді до невласне прямої мови героя.
Здобутки реалістичного характеротворення акумулювала повість "Серед темної ночі", в якій Грінченкові до певної міри вдалося уникнути автономності, застиглості характеру як ілюстрації наперед заданої моральної тези. У дилогії подолана властива повістям 80-х років млявість дії, зайва публіцистичність, невмотивованість окремих сюжетних частин. Твір має чимало елементів добротної пригодницької повісті (гострота сюжетних ситуацій, стрімкий розвиток дії, напруга пристрастей, мотиви переслідування, змови, вбивства та ін.), що належать до здобутків романтичного художнього відтворення дійсності. Дилогія позначена також поглибленим психологізмом характеротворення, драматизацією вислову, увагою до життєвої достовірності (вірніше, натуралізму) художньої деталі (сміх: "П'яні червоні обличчя, блискучі від поту й смальцю, що на їх широко зяли ямки червоних пащ — ротів з жовтими великими зубами, вискаленими з-під щетинястих усів").
Заключною в ряду великої прози Грінченка є повість "Брат на брага". Вона продовжує тему стосунків інтелігенції й народу в умовах революційних подій 1907 р. Ідею твору відбито в символічній назві. Братом був для вчителя Корецького народ (тут — односельці), якого він лікував, обороняв, навчав, жив його радощами й горем. Братом мав стати народові й учитель — втілення людяності й доброти, з його безкорисливою любов'ю й прагненням допомогти "словом і ділом". Трагізм ситуації в потоптанні, зневаженні цього братерського, родового зв'язку. Ті, кого Корецький мав за брата, одурені можновладцями, залякані думкою про втрату землі, засліплені злобою й горілкою, хочуть його вбити. Значить, вони його мали не за брата, а за пана? Ця думка б'є Корецького болючіше за палицю, яку тримає у вилікуваній Корецьким руці селянин Демид, розбиваючи надію вчителя на "сонце волі й щасливого людського життя".
Але вона, надія на таке братство, бринить у символі спільних пекучих сліз учителя і його учня Якова над погромленою школою, потоптаними ідеалами, що їх символізує розбите погруддя Шевченка, пошматована "Історія культури", чоботом розчавлена голова малюка Христа й Мадонни на репродукції з картини Рафаеля, варварськи знівечений молодий сад. І, побитий до напів притомності, морально розтерзаний, Корецький все-таки вірить, що потяг життя, промчавши крізь моторошну пітьму цих кривавих днів, винесе його "на ясний день здійснених надій".
Головний герой твору не відмежований від народу глухою стіною месіанства як учитель і проводир. Позиція Корецького (власне, авторська) наводить на думку, що успіх роботи інтелігенції в боротьбі за духовне відродження народу (тут — братерство людей, рівновеликих за духовним розвитком, інтелектом, що є запорукою справедливого суспільного ладу) можливий лише за умови становища інтелігенції як брата серед братів, а не елітарного прошарку. Отже, проблема, винесена в заголовок твору, продовжує осмислення головного запитання великої прози Б. Грінченка, — місця й ролі інтелігенції в духовному розкріпаченні народу, її шлях до народу.
Чи не вперше для прози Грінченка характер позитивного героя не лише розкривається, а й розвивається, "гартується" в отому болючому моменті — "брат на брата". Духовний світ учителя постає не лише в самоцінності його високоморальних критеріїв як власне романтичного героя, а й у суспільній цінності самоусвідомлення Корецьким себе як українського інтелігента часів революційної ситуації. Так долається властива творам письменника 80—90-х років автономізація, замкненість характеру від обставин, взаємовпливу суспільних процесів.
Повість цікава не лише в плані творення художнього образу, а й стилістично — як твір початку XX ст., орієнтований на художні досягнення "нової школи" української прози, коли центр уваги переноситься з навколишнього середовища на процеси внутрішнього, духовного стану особистості. Події повісті показано очима Корецького, в центрі уваги його почуття, звідси суб'єктивація авторської оповіді, її ліризм. Як і в попередніх повістях, через прийом не власне прямої мови відбувається плавний перехід авторської розповіді до внутрішнього монологу ліричного героя. Виразною є тенденція до граничної форми внутрішнього монологу — потоку свідомості (мрії Корецького в камері).
Проза Грінченка — найбільш відомий читачеві доробок: десятки перевидань, перекладів російською, польською, німецькою мовами. Менш відомі його драматичні твори. "Талановитий поет і повістяр, він покинув епіку задля драми, силкуючись дати нашій літературі історико-патріотичну драму вищого стилю", — зазначав І. Франко в огляді "З останніх десятиліть XIX віку", маючи на увазі передусім історичні романтичні драми ідей — "Ясні зорі", "Степовий гість", "Серед бурі".
І формою, й змістом ці п'єси свого часу були новаторським явищем. Вони інтелектуалізовано, тобто позбавлені комізму видовищно-розважального плину. На думку Грінченка, драма, театр мали слугувати справі національного, духовного відродження українського народу, підносити його освітній рівень, розвивати естетичні смаки. Шлях до цього він убачав у прилученні широких народних мас до кращих зразків вітчизняного та європейського драматичного мистецтва (твори Софокла, Мольєра, Шекспіра, Шиллера, Лессінга, Ібсена) й створенні відповідного українського репертуару.
Перший драматичний твір Грінченка "Ясні зорі" (п'єса відзначена премією журналу "Зоря" й прихильно зустрінута І. Франком) за моральними й філософськими ідеями є спробою художньої реалізації теоретичного бачення такого репертуару. Поряд із верховенством органічних для творчої спадщини Грінченка ідей обов'язку й патріотизму, які багато в чому зумовили напрям характеротворення в драмі, всебічно осмислюється ідея краси як основної підвалини світобудови, як втілення божественного, духовного первня на землі, ідеї кохання як пристрасті й кохання "вищого взірця" — гармонійного поєднання пристрасті й духовного почуття, джерелом якого є всепереможна сила любові в її божественній суті.
Для розгортання таких складних ідей авторові довелося ставити персонажів п'єси (українських селян часів турецької неволі) в доволі неприродне для них становище високоосвічених людей часів італійського Відродження, які вільно розмірковують про античність, високі естетичні ідеали тощо (до речі, Квінквіченто й події турецької неволі — в одній часовій площині). Провідні ідеї "Ясних зір" (за жанром історико-патріотичної драми) у їх патріотичній пафосності мали за задумом твору утверджуватися через лірику інтимних почувань особистості.
Драматург робить спробу вирішити таке нелегке завдання через образ позитивного героя — речника авторської позиції. У драмі це дружина полоненого Дмитра — Олена. Вустами цієї національно свідомої й соціально активної патріотки, духовно багатої, красивої, освіченої жінки, що над усе кохає Дмитра, автор проголошує найвищі ідеї твору. Тому всі сюжетні перипетії п'єси покликані, власне, створити найсприятливіші умови для виголошення цих ідей, найпершою з яких має бути патріотична. Однак саме вона в устах Олени найбільш силувана для художнього єства твору. Коли жінка, майже непритомна від убивчої звістки, що коханий чоловік, якого вона прийшла визволяти з турецької неволі, її зрадив (у п'єсі хапається за голову й притуляється до дерева, щоб не впасти), по-чинає енергійно перелічувати Дмитру всі ті біди, які його чекають як зрадника "рідної країни і волі", то це звучить непереконливо. Як і слова Дмитра, який хвилину тому згоден був заради любові до красуні Аміни забути родину й батьківщину, а тепер негайно "виправляється" й кличе всіх українців до втечі, "до вищих діл".
Що ж до ситуації, де в центрі уваги складний світ внутрішніх переживань героїні (наприклад, боротьба Олени з самою собою; не хоче ні втратити коханого, ні бути причиною його страждань, оскільки він покохав іншу), то слова та вчинки Олени доносять до читача глибину душевної драми героїні, ідею краси духовного почуття, перевагу такого почуття над швидкоплинними пристрастями й у кінцевому підсумку утверджують авторську ідею "ясних зір" — духовних поривань людини.
Епізоди, в яких конфлікт переноситься у внутрішній, психологічний план, сферу почуттів, докорів сумління, незгоди з самим собою, душевного неспокою й вагання волі |17, 409], належать до найкращих і в інших історико-патріотичних драмах; наприклад, діалог Оксани Коваленко та її батька, що запродався ворогові, передає гаму протиборства почуттів Оксани як дочки і як громадянки ("Серед бурі").
До набутку автора історичних драм "Серед бурі", "Степовий гість" слід віднести також глибоку соціальну детермінованість зображуваних подій загалом і людських характерів зокрема. І. Франко у статті "Старе і нове в сучасній українській літературі" назвав ці твори "немаловажним здобутком для української сцени", а драму "Серед бурі" з огляду "на композицію", на ясний малюнок характерів та на ідейний підклад" |18, 106] вважав рівноцінною драмі І. Тобілевича (І. Карпенка-Карого) "Сава Чалий". Хоча, звичайно, як твори перехідного періоду п'єси Грінченка ще багато в чому користуються атрибутикою старої драми з її зовнішньою інтригою (перевдягання, підслуховування), надмірною афектацією (сцени вбивств, патетичні промови) тощо.
Розбудову соціальної драми Грінченко продовжує п'єсою "На громадській роботі", темою якої (як, до речі, й комедії "Нахмарило") є служіння інтелігенції народу. Ця тема не нова для української драматургії другої половини XIX ст. (твори І. Тобілевича (Карпенка-Карого), М. Кропивницького), однак цінна галереєю чітко різьблених соціально детермінованих характерів: відданий справі безкорисливого служіння народу інтелігент Арсен Яворенко, легковажна пані Ольга — його дружина, нахлібниця Меланія Семенівна, загрозливий своєю войовничою тупістю графоман Назар Підкова, нікчемний ловелас Крашевич, підступний здирник крамар Лапченко та ін. У найкращих традиціях реалістичного письма другої половини XIX ст. означені й характери комедії "Нахмарило": інтелігент — народолюбець Гарас Вільхівський, збіднілий, однак бундючний його дядько — дворянин Матвій Шевцов, спритний крамар Вишкварка, покруч від уявної "образованості" колишній солдат Халимон.
В іншій тональності, ближчій до пошуків новітньої драми почуттів, написано жарт — одноактівка "Миротворці" та драма "Неймовірний". Сюжет обох творів зумовлений не так зовнішніми подіями, скільки динамікою почуття, настроїв дійових осіб. Відповідно до жанру проблема п'єс (ревнощі в подружньому житті) осмислюється більш чи менш локально, поверховіше чи глибше, однак мотивація поведінки, психічний стан героїв ("Неймовірний") чи нюанси перебігу їх настроїв ("Миротворці") окреслені у п'єсах досить точно.
Ще більшою є заглибленість авторського погляду у внутрішній стан, психологію вчинку персонажів драми "На новий шлях" (1906), тема якої — визволення жінки з тенет лицемірства, обману, вдаваної благопристойності та виходу на шлях високих морально-етичних норм життя. Значну увагу приділяє драматург художньому осмисленню філософії компромісу (пов'язане з відмовою від особистих переконань пристосування до обставин — шлях до зради). Ця проблема не випадкова у творчості Грінченка (поема "З папороті квіт", оповідання "Байда", "Зустріч") і особливо актуальна стосовно злободенного питання початку століття — відповідальності кожного за результат спільної справи, особистості перед історією. Громадянські мотиви є визначальними в, здавалося б, по-бутовому (сімейному) конфлікті між подружжям Карбовських. "Скільки підлоти, гидоти, скільки грязі й злочинства ховається під цією прилизаною благопристойністю!.. Зрікаюся цього громадянства лицемірного, зледащілого!.. Піду до інших людей, що хочуть іншого — здорового і чесного громадянства, іншої — здоровішої і чесної — сім'ї! Справжньої сім'ї, а не про людське око тільки!.. От що на тій дорозі, якою я пішла, і я з неї не вернусь!" — говорить Лідія Карбовська.
За принципами й формами художнього зображення дійсності психологічна драма "На новий шлях" близька п'єсам Г. Ібсена ("Нора", "Основи суспільності") — інтелектуальним осмисленням героями твору подій і всього свого життя, увагою не так до проблем, ідей, як до долі персонажів загалом: розкриттям точок зору в процесі дискусії, свідомим вибором героями життєвої позиції (й у цьому виявилась інтелектуально-аналітична розв'язка п'єси). Твори норвезького драматурга Грінченко не лише знав, а й усіляко сприяв їхній популяризації, перекладу українською мовою. Лише в 1907—1908 роках заходами родини Грінченків було перекладено й надруковано сім п'єс Г. Ібсена.
Драматургія Грінченка при збереженні найкращих традицій української реалістичної драми другої половини XIX ст. є кроком до нової драми початку нового століття з найширшою орієнтацією на школу й досвід відомих європейських драматургів.
Дбаючи про зростання, розквіт національного театру і появу його на міжнародній арені, Грінченко неодноразово підкреслював, що "нашому театрові треба дати якомога швидше світовий репертуар, щоб театр цей, ставши нарешті на той грунт, на якому стоять театри інших народів, міг розвиватися в повній мірі і зробитися рівноправним членом у великій сім'ї національних театрів світу" [19].
З цією метою Б. Грінченко в гранично стислий строк разом із дружиною та донькою переклав, зредагував й видав "Вільгельма Телля", "Марію Стюарт" Ф. Шиллера, "Перед сходом сонця", "Візника Геншеля" Г. Гауптмана, "У золотих кайданах" О. Мірбо, "Забавки" А. Шніцлера, "Рідний край" В. Сарду, "Огні Іванової ночі", "У рідній сім'ї", "Кінець Содомові" Г. Зудермана, "Монну Ванну" М. Метерлінка та інші твори світової драматургії.
Якщо взяти до уваги, що протягом 1906 — 1909 років побачили світ сім драм Г. Ібсена, твори 3. Топеліуса, Г. К. Андерсена, Є. Амічіса, М. Твена, А. Франса, О. Шрейнер, Г. Брандеса, то перекладацько-видавнича діяльність Б. Грінченка просто вражає. Причому, як і переклади 80—90-х (лірика О. Кольцова, Ол. Плещеева, А. Майкова, Г. Гейне, неперевершений і до сьогодні переклад "Лісового царя" Й. В. Гете), переклади останнього періоду життя й творчості письменника позначено високою художньою майстерністю, тонким відчуттям духу епохи, стилю оригіналу й було орієнтовано на потреби розвитку художньої свідомості.
Неймовірно напружена праця разом із тяжким особистим горем, що спіткало Б. Грінченка (майже одночасна смерть єдиної доньки, внука й матері письменника), загострили набуту у в'язниці хворобу легень. На позичені гроші Грінченко у вересні 1909 р. їде лікуватися до Італії, де тяжко переживає розлуку з Україною, звістку про закриття "Просвіти", утиски демократії.
Помер Борис Дмитрович Грінченко 6 травня 1910 року в м. Оспедалетті. Тіло його перевезено до Києва й поховано на Байковому кладовищі. Похорон письменника перетворився на багатотисячну демонстрацію протесту проти самодержавства та уславлення "робітника без одпочину" на благо України.
В історію української культури Б. Грінченко увійшов як інтелігент — народник, який найперше дбав про практичну реалізацію широкої культурно-освітньої програми. У вірші Олександра Олеся "Б. Грінченкові" життя й діяльність митця асоціюється з вільною і ясною морською хвилею, що відкривала спраглим простір і красу духовного відродження.
У творчій спадщині Б. Грінченка відображено визначальні явища розвитку художньої думки другої половини XIX ст., зокрема і трансформація й переосмислення образно-тематичного матеріалу фольклору, інтелектуалізація поетичної думки, поглиблення демо-кратичних засад літератури. Водночас твори Грінченка виявляють нові тенденції розвитку художньої літератури наприкінці XIX — на початку XX ст. — модерністська означеність стилю, філософська заглибленість у душевне життя, притчовий первень творів, що певною мірою зумовлено тяжінням письменника до дидактизму й алегоризму та ін. У його творах художньо втілено ідеї свободи, визвольної боротьби, прагнення до національного самоусвідомлення, соціального й національного визволення українського народу.
