«Повія» – один з найвизначніших творів української класичної прози. Панас Мирний вважав його вершинним у своєму доробку. Письменник ма¬лює життя села й міста після реформи 1861 року, правдиво показує класове розшарування селянства й безправне становище трудящих, у гостросатиричному плані зображує дворянство, міську й сільську бур¬жуазію, розкриває їхню антинародну суть.
Роман «Повія» – соціально-психологічний твір. Соціальне дослідження дійсності поєднується тут з психологічним аналізом поведінки персонажів. Щоб глибше розкрити психологію героїв, письменник вво¬дить портрет, пейзаж, ліричний відступ.
Ще з юнацьких років Панаса Мирного цікавила доля жінки в суспільстві. Художника хвилювали на¬родні пісні, в яких ішлося про страдницьке жіноче життя. У щоденнику він писав: «Я часто задумуюсь над жіночою долею: та ж людина, а життя зробило з неї рабу-невільницю...» Панас Мирний обурювався насильством, яке чинилося над жінкою. Тему жіночої долі він зробив головною в своїй творчості.
Тему і план роману «Повія» класик визначив так: «...головна ідея моєї праці – виставити пролетаріатку, в минулому просту селянську дівчину, показати її побут в селі (І ч.), в місті (II ч.), на слизькому шляху (III ч.), попідтинню (IV ч.)». Ми визначимо тему так: моральне падіння і трагічна доля селянської дівчини-наймички в умовах буржуазного суспільства другої половини XIX століття. Панас Мирний своє головне завдання бачить у тому, щоб показати неймовірно тяж¬ку долю жінки, розкрити деградацію суспільної систе-ми, яка постійно глумиться над трудящою людиною і штовхає її на слизький шлях. У першій частині автор розповідає про життя сім'ї Притик, про матір з її вічним горем та злиднями, про долю її дочки Христі, про те, як замерз батько, пішов¬ши на ярмарок.
Дука Грицько Супруненко – збирач податків – че¬рез те, що його син сватався до Христі, зненавидів її і всіляко намагався вижити дівчину із села. Грицькові підступи призводять до того, що Христю змушують іти в місто наймитувати. Залишившись без матері, вона вирішила не повертатися до села. Христя тяжко працювала в наймах, жила надією на краще. Однак обставини складались проти неї, вона змушена була переходити від хазяїна до хазяїна, не маючи постійного прихистку. Христя була працьовита, доб¬ра, гарна, вона любила людей. І тоді, коли була утри¬манкою Колісника, земельного власника, завжди сто¬яла на боці скривджених і бажала їм допомогти.
Христя – обдарована дівчина, мала гарний голос, співала в міському саду, її поетична, вразлива душа дуже тяжко переживала несправедливість. Та знайти себе, своє місце Христя не змогла ні в селі, ні в місті. Віялась від села до міста, від міста до села, віялась, зваблена чоловіками. Закохавшись у панича й зазнав¬ши зради, вона стає на слизький шлях. Раз ступивши на хистку кладку, вона не може втриматися і летить далі – сторч головою. Любовні перипетії в готелі закінчуються жебрацтвом попідтинню. Невиліковно хвора на сифіліс, безноса, вона зимою плентається в село та й замерзає під своєю хатою, яка тепер стала жидівським шинком. У передсмертному сні Христя бачить щасливе життя у справедливому суспільстві.
* * * с.35
Центральне місце в романі займає образ Христі.
Героїня роману наділена інтелектом, красою, вразливою психікою. У першій частині («У селі») ав¬тор малює її образ чарівними фарбами. В описах домінують такі риси: «кругле обличчя», «чорні бро¬ви», «чорні очі», «уста, мов корали, довга коса», «біле чоло», «невисокий зріст», «очі грають, як ті зорі».
Якщо приглянутися до портрета пильніше, то можна помітити й інші барви, риси звабливої жінки: "Невисока, в обличчі і в тілі по-слов'янськи круг-ленька, жвава. Ні тонкого стану, ні лебединої шиї..." Але ж чомусь чарувала вона чоловічу стать? Чарівність Христі, вся магія її привабливості не чорні очі, а іскорки в темній безодні зіниць, що неод¬норазово підкреслюються.
Доля її була типова за тих соціальних умов. Бать¬ки дівчини, в недавньому кріпаки, любили свою єди¬ну дочку – вродливу, добру душею, веселу вдачею. Христю гнітили злидні, але вона не падала духом. У хаті холодно, нужденно та «Христя швидка, має зо¬лоті руки. Ось вона метнулася, не забарилась – уже й витопила, наварила страви й обрадувала матір». Зда-валось би, жити в матері, мати свою хату, город, тру¬дитись як слід і горя не знати. Та долю її перевернув Грицько Супруненко – сільський зборщик податків. Сфабрикувавши злочинний наклеп разом із За¬гнибідою, він змушує Христю йти в найми до міста. З ранку до пізньої ночі, не розгинаючись, працювала Христя у Загнибіди. Тут відчула усю гіркоту життя підневільної людини. «Наймичка, наймичка», – дума¬ла Христя, і коло серця її пекло огнем».
Спостерігаючи п'яне гульбище в Загнибіди, Хрис¬тя проймається ненавистю до тих дуків, які оточують її. А ще глибше ранить її душу звістка, що їх з матір'ю одурено: «Одурили, обпутали, випхали з села, щоб з Федором не була... Послужи задурно півроку в За¬гнибіди. Відроби, відроби»... («У городі». Р. 2).
Почуття ненависті дедалі загострюється, і якось Христя ловить себе на думці про вбивство ненавис¬ного хазяїна. Вона побачила здоровенний кухонний ніж на столі... «Отим би тебе приспати». Загнибіда – п'яниця, розпусник, збагатився за рахунок народу. Він сповнений зневаги до знедолених і навіть до власної дружини. Хазяїн давно задивляється на Хри¬стю, як на нову здобич...
В образі Христі найприкметнішою рисою є добро¬та. По-доброму ставилася вона і до хазяйки. Між ни¬ми був лад, товариські стосунки. «Зате Загнибідиха ходила за Христею, як за своєю молодшою сестрою».
Христя має ясний розум і чутливе, щире серце, їдучи до матері в гості, вона помічає соціальну нерівність, бачить багаті крамниці і злиденних лю¬дей: «...бідноту виперли аж на край міста, в смітни¬ки та пустки...». То сумує Христя, побачивши бідні, обшарпані хатки, то радіє вільному просторові, зе-леній долині. А думки пригнічують, навіюють сум: «Ні, немає щастя й талану бідним на цьому світі і не буде ніколи...» І згадалися своя недоля, і як її випха¬ли з села в найми на глум чужинцям, а безпомічну матір зоставили на плач, на журбу.
А чим порадує матір, коли її запідозрюють у вбивстві дружини Загнибіди? Через велику купюру (50 рублів), що їй дав Загнибіда, Христю заарештову-ють. Мати не може витримати сорому й наруги, з туги за дочкою вона помирає. Христя дуже любила матір, тільки й радості було, поки жила мати, а тепер і ця іскорка радості згасає. «І Христя викрикувала жалібні слова, приливаючи ще жалібнішими сльозами...»
Чи могла Христя залишитися в селі? Мати помер¬ла, землю забрали сільські власті, Карпо Здір при¬власнив хату Притик, а згодом продав її жидові. Тому про село, де панували Супруненки і Здори, Христя говорить так: «Далося мені це село узнаки, прова¬лись воно крізь сиру землю».
Повернувшись до міста, Христя наймається до се¬кретаря думи Рубця. Знову гірке наймитування, важ¬ка праця. Та Христі не звикати, вона пнеться з усіх сил, намагається догодити. У ІІІ частині («Сторч го¬ловою») Христя розкривається новою гранню – до неї прийшло справжнє кохання. Обранцем Христі був панич Проценко, що квартирував у Рубця. Дівчи¬на зачарована його ставленням до неї: увагою, лас¬кою, щирістю. Письменник майстерно підкреслює контраст зовнішньої привабливості панича і його внутрішньої хижацької суті: «Лоб широкий, висо¬кий – з мармуру виточений, і на ньому над очима, не¬наче дві бархатки, чорніло дві брови...» Дівчина й гадки не мала, що перед нею підступна людина, лове¬лас. У солодких розмовах запевняв, що забере її до губернського міста, обіцяв жити разом: «Будемо пити чай укупі. Хоч раз побачу, як ми будемо жити ко¬лись». «Боже, яка вона була щаслива. Уперше зроду чує вона рівною себе з ним, близькою до його. Як навісна, вона кидається до чайника, чи не поспів ще чай, то стакани перемиває. Серце в неї так б'ється, руки тремтять: а він дивиться на неї, сміється» («Сторч головою». Р. 10). Часом сумнів краяв душу Христі, чи добре це, що вона покохала панича? Зга¬дуючи своїх подруг Мар'ю і Марину, яких знеслави¬ли злі люди, Христя здригалась, їй робилося страш¬но. «Вона бачила, що життя випихає її на той самий шлях, по якому пішла Марина».
Долю своєї героїні художник простежує, показую¬чи жорстокість тодішньої дійсності.
І знову Христя на вулиці, вигнана Рубцем. Проми¬нуло п'ять років. І в IV частині («По всіх усюдах») вона з'являється перед читачем у образі співачки. Вона молода, весела, гарна, і ті сумні колізії її життя, хоч і завдали їй страждань, проте не зламали молоде¬чого завзяття: «Співачка Наташа круглолиця, чорня¬ва, наряджена у чорне оксамитове плаття, котре так ішлося до її білого лиця, вона наче лілея, виділялася серед своїх товаришок» («По всіх усюдах». P. l.).
Згодом вона стає коханкою Колісника – члена зем¬ства. Він відвозить Христю до маєтку Веселий Кут, купленого ним за земські гроші. Цей період життя ге¬роїні особливо гнітючий і важкий. Панас Мирний – тонкий психолог, він через сон, роздуми, переживан¬ня показує порухи душі героїні. Христя вся в тривогах і муках. Сум та туга давлять її. То вона заду¬мується: хто вона – утриманка Колісника, яка віється від одного пристановища до іншого; то згадує свою хату, й думки про рідні місця ще більше додають їй болю.
с.36
В образі Христі показано цільну натуру, що, пройшовши крізь важкі життєві випробування, збе¬регла кращі якості людини. Автор особливо наголошує на доброті, щирому серці героїні. «Добра душа, багато добра робить, – говорять про неї селя¬ни. – Не те що другі, як розбагатіють, – забули Бога і людей. А Христя – ні, все для людей. За їх лихо доб¬ром оддячує». Отже, Христя, попри всі удари долі, – сила творча, яка шукає вияву в добрих вчинках, у на¬маганні допомогти людям. Побувавши в Мар'янівці, вона проймається співчуттям до односельців, радить Колісникові, щоб той повернув слобожанам стави і городи. Христя завжди була на боці селян, з якими брутально обходився Колісник. Вона умовляє нена¬ситного глитая зменшити страждання бідняків. Деспотизм і відвертий цинізм Колісника боляче вразили душу: «її така важка туга пройняла, такий жаль увійшов у саме серце, якого вона досі не звідувала». Образ Христі об'ємний. Героїня має тонку душев¬ну організацію, складну гаму почуттів.
Її життя – це ціла низка утрат та горя, ціла вер¬вечка випадків, котрі піднімали її вгору, щоб впус¬тити сторч головою. Крах авантюри Колісника (привласнив 20 тисяч земських грошей), його самогуб¬ство стають початком останнього акту трагедії жінки. Зруйновано останній прихисток Христі. А далі йде стрімкий, неминучий рух униз, до вуличної повії, до безносся, до загибелі. Через Книша вона влаштовується в готель, стає професійною прости¬туткою. Та недовго їй довелося орудувати грошима, пити дорогі вина, носити шовки. Невзабарі безносою від страшної хвороби, загорнутою у ряднину жебрачкою-повією з'являється вона на темних, брудних вулицях.
«Зима. Земля скована морозом, покрилася білим снігом. Сонця не видно. Один вітер гуляє по волі, гу¬де та реве, мов туже посеред того всесвітнього гробовища» («По всіх усюдах». Р. 15).
Христя у дранті, з обмороженими руками й нога¬ми добирається до рідної Мар'янівки. Тільки тепер, у напівбожевільному маренні, визріває у неї тверде рішення: «Моя хата... Батьківська хата, заберу, відсужу». Виснажена, тяжко й безнадійно хвора, вона опу¬скається на призьбу рідної оселі, де вже був шинок, і замерзає... Хто винен? Звичайно, буржуазне суспільство. [?!?] Земці, чиновники, крамарі й інші пани і підпанки, буржуа отруїли, згубили життя людини, яка мала потенційні можливості стати доброю госпо¬динею, дбайливою дочкою, вірною дружиною. [?!?]
У передсмертному сновидінні Христя бачить власний лан: «Лани без міри, без краю. Вітер гойда молодий колос. «Чиє се поле?» – пита вона. – Христи¬не поле», – чує у відповідь».
Автор мріє, щоб володарем землі була людина-хлібороб і щоб ніхто не мав права відібрати у неї зе¬мельного наділу.
А сон колише Христю і навіває іншу картину. І бачить вона себе у статках. І кидає кошти не на що інше, як на навчання грамоти і ремесла дівчат і покриток. «Школу таку відкрила. І диво: зовсім непутяще, що запопаде, а, дивись, год-другий побула – такою невси¬пущою хазяйкою робиться: і усе знає, все вміє» (Ч. 4. Р. 15). Отже, у сні наша героїня бачить майбутнє. Це вимріяне, краще, вільне життя, в якому немає гноб¬лення, визиску людини людиною. Таке майбутнє було заповітним ідеалом і самого письменника.
Смерть матері й смерть Христі – гнівне засуджен¬ня несправедливого буржуазного суспільства. Жор¬стоким і немилосердним в гонитві за наживою вигля¬дає нижчий прошарок панівної верхівки суспільства: Загнибіда, Здір, Рубець, Книш, Колісник, їхні наміри егоїстичні. Усі вони дбають лише про власну наживу, не виявляючи співчуття до інших.
Світ, у якому панують вовчі закони, виштовхує ще одну «пропащу силу». І якщо Чіпка в пошуках прав¬ди свою силу витратив у стихійній помсті, зійшов на хибний шлях і загинув, то Христина сила пропала ще невитраченою. Тому автор показує її в передсмертно¬му сні, де вона ніби продовжує жити й розкривається як достойна, гідна поваги людина.
Головна сюжетна лінія – життєвий шлях Христі – наскрізна, стержнева, організуюча. Вона пе¬реплітається з лініями інших персонажів роману, які допомагають повніше розкрити головний образ.
Майстерно змальовано представників новоспеченого панства, сільських глитаїв, породжених капіталістичною дійсністю. Зловісна постать для Христі – Грицько Супруненко. Не одну душу занапа¬стив, не одну сім'ю розорив. Він жорстокий, скупий, по-звірячому ставиться до беззахисних селян. Це він – причина всіх Христиних бід.
Якщо Супруненко почав розорювати сім'ю При¬тик, то Карпо Здір розорив родину остаточно. Не встигла померти мати Христі, як він розпорядився їхнім майном: хату спродав жидові, а землю привлас¬нив, – і цим самим вижив Христю з Мар'янівки.
Викрито у творі й міську буржуазію. Загнибіда, Колісник, Рубець, Проценко були безпосередньо при¬четні до долі головної героїні. Христя потрапляє в найми до Загнибіди. Це жорстока, розпусна людина, вбивця своєї дружини. Розбагатів на шахрайстві. Це він своїми злочинними діями змусив Христю віятись від одного прихистку до іншого.
Проценко – український «народолюбець». Він ви¬дає себе за інтелігента, українофіла. Говорить про на¬родне горе, про українську мову, літературу, на словах проповідує любов до людини, а насправді робить зворотне. Це егоїст, розпусник. Його девіз: «Життя – вдача; бери від нього, що дає воно, бери на час, зна¬ючи, що нема на світі нічого вічного. Не давай зівака, коли воно саме дається тобі до рук». Негідник і ли¬цемір, удаючи з себе заступника бідних людей, Проценко зваблює і підманює Христю, чим штовхає її на згубний шлях.
Колісник – у минулому крамар, тепер земський діяч, великий землевласник. Він накрав земських грошей, «строячи мостки та греблі, жорстоко експлуатував селян і від цього розбагатів». Загарбавши сотні десятин землі,
с.37
графський маєток Великий Кут, Колісник став одним із керівників земства, крав, об¬дурював, пригноблював людей. Цей 80-річний багач підманює Христю. Дарує їй гроші, дорогі шовки, тримає її біля себе як утриманку, ревнує, докоряє, гнітить її, перетворює Христю на рабиню.
Рубець і його дружина Пистина Іванівна також виявились не з привітних хазяїв наймички Христі. Рубець хвалиться перед гостями: «Добра робітни-ця»,– але не жаліє дівчини, змушує тяжко працюва¬ти. Хазяї виганяють Мар'ю, а «Христя виконує те¬пер усю роботу за двох...». Під кінець Рубець зводить рахунок і з Христею: дає їй дві зелені бумаж¬ки... І – на вулицю.
Проти хижацтва, сваволі буржуазії і дворян підно¬сить голос протесту інтелігент і демократ, товариш Христі Лука Федорович Довбня: «Я вам усе по правді скажу. Не вірте ви нікому, усе то брехня. Як давно колись крали, так і тепер крадуть...» Про Довбню говорили, що він «розумний чоловік», «нігіліст», «просвітитель».
Критика пореформеної дійсності в романі «Повія» має різко викривальний, революційно- [?] демо¬кратичний характер.
Друкуючи час від часу коротші повісті, в яких зустрічаємо і типи міського та інтелігентського оточення, Панас Мирний довший час працює над другим, остаточно так і не довершеним романом «Повія» (інша назва — «Гуляща»). Останні спроби довершити його відносяться до 1905 року. Цей роман є також не лише малюнком особи та долі героїні Христі, що під впливом обставин стає повією, але і того оточення, середовища, що штовхнуло її на цей шлях. Поруч із нею зустрічаємо тут й інші /33/ жіночі постаті, почасти з тією самою долею. На декого з читачів роман справляє враження певної ідеалізації села, мешканці якого лише в місті втрачають позитивні риси характеру української людини. Таке враження хибне. Панас Мирний подає картину вже нового села, після реформи, і показує, що вже тут люди псуються під впливом того нового оточення, яке навряд чи є ліпшим від старого. Але коли автор переходить в оповіданні до міста, то тут маємо в кожнім разі значне поширення тієї сільської проблематики, яку хотіли б затримати певні реалісти. Найдовше вдалося утримати цю проблематику українському театру, який має поруч з безумовними заслугами перед народом також важкі літературні хиби, зокрема — це саме додержування виключно селянської проблематики та плекання інших, зокрема історичних тем на тому самому мовному рівні
