Хмари Нечуя-Левицького

«Треба буде сьогодні в товаристві зачепить життя про наші національні fj просвітні справи, — говорить він. — Як оці тіні закутали мою нову прибрану світлицю, так закутали ніби важкі чорні хмари Україну. Зібралися ті сумні хмари з усіх усюдів і давно вже заступили нам ясне прозоре небо і кинули тінь та мряку на рідний край. І хто розжене ті сумні хмари? І звідкіль пол­лється світ на наш край?» [2, 319].

Тими силами, на думку Нечуя-Левицького, є «нові люди». «Новий чоловік» — під такою назвою опубліковано вперше уривок роману у львівському журналі «Правда» (1873, № 3—9). Ця назва як­найкраще передавала зміст твору, в якому з особливою симпатією змальовано «нову людину» Павла Радюка та висловлено іронічне став­лення до утопічної програми і зовнішнього народолюбства українофілів.

У «Життєписі» Нечуй-Левицький згадує, як семінаристи зачитува­лись «Батьками і дітьми» І. Тургенєва. Значно пізніше в статті «Українст­во на літературних позвах з Московщиною» (1884) письменник зазначить спільні і відмінні риси між сучасниками і Базаровим і пояснить причини неприйняття ним останнього як «нової людини»: «Бо в нас такий чоло­вік був би повинен і на Україні, і в Галичині встоювати не тільки за поступові принципи, але й за своє національне животіння, й націо­нальні, а не тільки соціальні права»1. Не сприймав Нечуй-Левицький і нігілістичне ставлення до естетики, властиве Базарову.

Стосунки інтелігенції з народом були в центрі уваги українського мистецтва. Демократична інтелігенція прагнула розбудити в народу патріотичні почуття, тому «йшла межи ті нещасні люди, працею котрих всі жиють і для щастя котрих ніхто і пальцем не хоче повору-шати»2, -— писав М. Коцюбинський.

Прагненню царського і цісарського урядів тримати маси в темря­ві й покорі демократичні письменники протиставляли своє намагання просвітити й організувати маси, часто переоцінюючи значення просві­ти й науки.

Під просвітою народу мались на увазі способи піднесення політич­ної свідомості мас, підготовка їх до докорінної перебудови існуючого суспільного ладу. Народницький рух знайшов своє відображення в багатьох творах українських письменників. Образи народовців, націо­налів зайняли чільне місце в українській літературі 70-х років «Типа­ми цих народовців служать, — писав Нечуй-Левицький, — Павло Радюк в повісті «Хмари», Віктор Комашко в повісті «Над Чорним морем» Левицького, Петро Храпко в драмі Мирного «Перемудрив», Марко Кравченко в повісті Б. Грінченка «Сонячний промінь», Юрій Горовенко в однойменній повісті Косюченка (Кониського. — Авт.).

Ці всі дійові особи в показаних утворах, — продовжує Нечуй-Ле­вицький, — виступають як народовці-демократи і націонали. «Вони

виступають прилюдно з народною українською мовою, вважають на неї як на життєвий орудник культури й просвіти на Україні, як на орган науки, через котрий наука й просвіта найшвидше може роз-повсюднитись і промикнутись в темні маси міщан та народу. Усі вони встають за свою національність, за її право сутніння й за право вольного розвитку на національному грунті. Усі вони обертаються зі своїми симпатіями до народу, спочувають до його смутного станови­ща, готові стати до помочі народові, допомогти йому піднятись і в просвіті, і в економічних тяжких умовинах» [10, 166—167].

Звернення до теми інтелігенції, до проблем її зв'язків з народом і визвольним рухом сприяло розширенню тематичних обріїв україн­ської літератури і пошукам нових зображальних засобів. Проза зба­гачується новими жанрами: нарис, хроніка, народна поема, казка, публіцистичний роман, ідеологічно-політична повість, тенденційний роман. «Іван Левицький дав свою простору повість «Над Чорним морем», — писав І. Франко, — якою після циклу історично-побуто­вих повістей («Кайдашева сім'я», «Микола Джеря», «Бурлачка»та «Старосвітські батюшки і матушки») розпочав цикл оповідань із життя сучасної інтелігенції, навіяних сильно дидактичною або полемічною тенденцією»1.

Твори Нечуя-Левицького «Над Чорним морем» та «Хмари» піддава­лись нищівній критиці. Шельмували автора за ідеї, яких туди «напхав автор», за композицію, за нежиттєвість героїв тощо. При цьому рідко хто зважився дати висновок про історичне значення цих творів як перших про інтелігенцію.

Критики докоряли письменникові за те, що його герої розмов­ляють українською мовою, тоді як українська інтелігенція розмовляє переважно російською. Письменник помер, так і не дочекавшись щас­ливого часу, коли українська інтелігенція опанує свою рідну мову.

«Киевские епархиальньїе ведомости» не влаштовувала зображена Нечуєм-Левицьким академічна публіка, зовсім не подібна до «истин-ной академии». Відповідаючи часопису, М. Петров слушно зазначив, що мета автора полягала не в дагерротиповому відтворенні дійсності, а в проведенні відомих ідей та художньому вираженні їх.

Розгромну рецензію в «Киевском Телеграфе» написав М. Драгома-нов, відзначивши невиразність ідей Павла Радюка («Радюк просто смішний дурень») і Комашка («Над Чорним морем»); ідеалізацію «но­вих людей», пропаганду шовінізму в «Причет»; звеличення само­дурства старого міщанина Лемішки в «Хмарах» тощо. «Для нас, на віддаленні чверті століття, — писав І. Франко, — видно тепер оптичну помилку Драгоманова: він сердився на людей, змальованих Левиць-ким, судив їх слова і вчинки своїм моральним судом, міряв їх своєю мірою, але лаяв автора за те, що створив їх такими живими та близькими своєму серцю, що не понаклеював на них картонок: се мені подобається, а то ні. Левицький був у важку, войовничу, заогнену пору тим, чого в таку пору і найрозумніші не розуміють — був артистом, творцем живих типів і більш нічим»1.

У «Хмарах» змальовано два покоління української інтелігенції. Старше покоління репрезентують професори Дашкович і Воздви-женський. Після закінчення Київської духовної академії вони стають професорами; одружуються з дочками купця Сухобруса, ретельно ділять між собою тестеве добро. Обидва своїх дочок виховують в інституті шляхетних дівчат.

Ольга Дашкович, Катерина Воздвиженська сповідують «ідеї» бать­ків, кепкують з нових ідеалів, пристосовуються до норм свого середо­вища. Романіст нещадно висміює виховання Ольги Дашкович у пансіо­наті, закінчивши який вона стала покручей, «болотяною пишною квіткою», від якої йшов «дух гнилизни», консерватизму, застою. Не випадково дороги Ольги Дашкович і Павла Радюка розійшлися.

Письменник не шкодує сатиричних барв, щоб висміяти систему виховання, що віддаляє вихованців на неймовірну відстань від народу, його культури та звичаїв. Ольга Дашкович нічого не знає про Шев­ченка і здивовано запитує, чи міг «мужик» написати таку книгу, як «Кобзар». Мрія її — вийти заміж за графа і зайняти поважне місце в аристократичних салонах. «Я заблудивсь в дорозі й своїх дітей завів в якісь нетрі та пущі», — кається професор Дашкович за безглуздо прожите життя, в якому, як у морі, він утопив свою Ольгу й усіх своїх дітей: одбив їх од свого народу...»

Якщо Дашкович мав бажання працювати для народу, то Воздви-женський навіть не наближався до нього. Це типовий представник консервативної, реакційної професури ЗО—40-х років, який ретельно і сумлінно прищеплював студентам вірність монархічній кріпосницькій державі. Кодексом поведінки таких людей було прислужництво, пла­зування перед начальством. У такий спосіб він і робить собі кар'єру, стає професором, але крім міщанського добробуту, його не цікавить ніщо. «Я професор Божою милістю та волею начальства», — каже він, підкреслюючи цим вірнопідданість царатові.

Для Воздвиженського не існує народних інтересів. Усі книжки, де йдеться про народ, він знищив, а для їх авторів показав би за можливості одну дорогу — до Сибіру. «І пишуть же чорт зна що! — говорить він про збірники українських народних пісень. — І записують те, що треба б зовсім скасувати, викинути з корінням».

Не залишилася поза увагою письменника і нікчемність академічної науки, схоластика, безграмотність, бездуховність професорів і ви-

пускників. З портрета на них «дуже сумно і грізно поглядав Петро Могила, закладач академії» і думав:

«І що то за люди прийшли й вийшли з моєї академії? І на якім язиці все те говорило, екзаменувалося, жартувало і виявляло научну темноту? Чи то орда налетіла, чи то Литва набігла і запанувала моїм ділом, моїм тво­ром? [...] Широко одслонені очі св. Димитрія ніби дивувалися, чи не грали всі ті люди якоїсь чудної містерії чи комедії? Всі тіні значних учених дав­ньої академії, всіх писателів, всіх оборонців українського народу, його віри і народності цілими рядами смутно недоумівали, що то за люди тут говори­ли, жартували, держали книжки догори ногами — ніби й справді діло роби­ли!» [2, 41].

В іншому місці автор констатує:

«З тієї академії повиходили протоєреї і архієреї, що плодили на Україні московський язик і московський дух, заводили московську централізацію в давній демократичній українській церкві. Давня академія Могили служила вже не Україні, не Українському народові, а великоруському урядові і його государственним планам» [2, 24].

Замолоду Дашкович цікавився життям українського села, запису­вав українські народні пісні. Здавалося, він повинен був віддатися роботі задля народу, боротися за його соціальне і національне визволення. Проте

«на старість став зовсім не такий, як був колись передніше. Вже Сегедин-ці не з'являлись йому в усій красі природи й національності. Він зовсім заплу­тався то в науці, то в слов'янському питанні. Він усе сидів і читав, навіть писав писання в великоруські журнали за ці справи. Але на пишні Сегединці не впала й крапля з тієї праці вченої людини. Він навіщось розносив по чужих огородах, по чужих нивах розсівав те сім'я науки, котре він був повинен посіяти на своїй убогій ниві, тільки що зораній й неполитій...» [2, 232—233].

Відірваний від життя, від національних інтересів народу, Дашкович перетворюється на кабінетного вченого-схоласта, повністю поринувши в індійську філософію. Мрії Дашковича про квітучий край, родючі поля, про народ добрий, поетичний, гордий, багатий своїм самостій­ним національним життям, своєю поезією і оригінальними музичними глибокими мелодіями поступово згасали і на старість вмерли. Пись­менник іронізує над своїм героєм, котрий так і не став «новою люди­ною» і нічого не зробив, щоб розігнати чорні хмари, що нависли над Україною. «Дашковичі з товариством покрились хмарами «науки для науки», хмарами шукання «славянскої» філософії, хмарами космопо­літизму; а тим часом над Радюками нависали инчі хмари: хмари Говорского, Каткова, Шульгіна і инчих; хмари ляхів з доносами на українофілів, хмари трусениці, хмари російської реакції»1, — писав О. Кониський.

При всій безпощадності до свого героя життєва позиція Дашко-вича, вважає письменник, не втрачає своєї повчальності, Обдарова­ний Дашкович відчуває себе неповноцінним, бо не зумів піднестися над обставинами, що поставили його в становище, яке він не може вважати гідним себе. А зіставлення його життєвої позиції з позицією «нових людей» (зіставлення явно передбачене авторською концеп­цією) з'ясовує її соціально-історичну природу. Народолюбець Даш­кович залишається в межах «закостенілих», патріархальних уяв­лень і понять, в межах оточуючого його соціального середовища, з його «нормами» і критеріями. І він навіть не прагне вийти за межі таких норм, а все приймає таким, яким воно є.

Дашкович на початку свого життєвого шляху жадібно тягнеться до нових ідей, що побутували в середовищі молодих народолюбців, але незабаром «вже став скоса поглядать на молодих людей» [2, 233]. Для таких, як він, система цінностей його кола — єдино реаль­на, тому Дашкович відкидає ідеали націоналів і народовців, які «хо-тять злитись з народом... просвічувать темний народ і піднімать його морально й матеріально» [2, 252]. Він переконаний у непохитності самодержавства і його «норм», тому не вірить у реальність орієн­тирів молоді. «Між Воздвиженськими нашого часу, — писав О. Кони-ський, — старий Дашкович був би сонцем; одначе таке сонце не розжене хмар, не виведе нас на ясну, годинну стежку національно­го розвою... Ні! не в таких людях наше опасенє, не в Дашковичах, не в Воздвиженських наша сила, не на них наша надія. Не професура розжене наші хмари; вона й сама окуталася в хмари й окутує хма­рами нашу молодіж — і ті хмари й темніші й страшніші тих хмар, котрі покрили Дашковича, страшнійші через те, що сі хмари — суть хмари великої деморалізації...»2.

Розігнати хмари, на думку рецензента, зможе тільки молода ге­нерація інтелігентів, націонал-патріотів, репрезентантом яких у ро­мані є Павло Радюк. «У «Хмарах», власне, ми маємо дві генерації «Радюків», — зазначає Є. Кирилюк. — Перший прототип Павла Ра-дюка це сам Дашкович за молодих літ. Але ця частина україн­ської інтелігенції не доводить свого діла до кінця, заплутується в національних справах, зраджує свої юнацькі ідеали. На зміну їм приходить Павло Радюк. Він репрезентує собою молоде покоління українофілів»1.

Павло Радюк — тип українофіла-просвітителя, представника тієї інтелігенції, яка, заперечуючи кріпацтво, мріяла про розвиток про­мисловості на Україні, порушувала питання про розвиток національ­ної культури, практично реалізуючи його в організації недільних шкіл для народу, поширенні книжок українською мовою тощо.

Радюк бачить, як після реформи диференціюється село, як бідного селянина пригнічує пан, куркуль, чиновник і шинкар. «Край багатий, край хлібний, а народ голодує, хліба не має», — думає він. Картина неймовірної бідності у хаті хворої селянки Параски вразила його. Він думає, як допомогти народові, щоб вирвати його з цих невимовних злиднів і доходить висновку про необхідність жити з народом одним життям, носити український одяг:

«Ми носимо народну свиту, бо ми народовці, стаємо на бік народу; ми націонали! Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму і стаємо на бік нашого народу, боронячи його од панства та ще й чужого, од впливу чужих мов, чужої віри, од впливу всіх чортів і бісів, які тільки посміли покласти свою ворожу руку на наше добро, на наш народ...» [1, 452].

«Універсальність» свити розсмішила навіть батька: «О, багацько, сину, поможеш їм ти, що носитимеш свиту!» — іронічно зауважує він.

У романі «Хмари» є чимало ілюстрацій просвітительських зав­дань українофілів. Пригадаймо епізод, коли батько Павла Радюка пропонує синові говорити про волю з пані Макухою, що викликало гомеричний сміх у гостей. «І таких треба навчати, як ваша Маку­ха, — на повному серйозі відповідає батькові Павло, — і таких тре­ба просвіщати сьогочасними європейськими ідеями. Бо звідкіль вона набереться тих ідей? Газети до їх не заходять, людей просвічених вони не бачать. Ростуть собі, як на городі, як той степовий бур'ян... ». Радюк виглядає кумедно, пропагуючи хуторським панам «нові ідеї», обстоюючи свій демократизм перед начальницею інституту шляхет­них дівчат, архімандритом та ін.

Радюкове українофільство йде далі від програми, накресленої Дра-гомановим в «Австро-руських споминах». Демократизм Радюка ґрун­тується на європейських ідеях: «Європейська просвіта, європейські ідеї, все те разом напливло в його голову, зачепило всі його думи. Він разом хотів усе те прикласти до життя свого народа й України».

Радюк пропонує закласти в Києві недільні школи, популяризує «Кобзар» Шевченка, сам збирається створити підручник для народу, записує українські народні пісні:

«Україна вставала перед ним з своїм гордим, поетичним і добрим наро­дом, багатим і просвіченим, з вольним народом, без усякого ярма на шиї, з | своїм язиком і літературою, з своєю наукою і поезією» [1, 453].

Але конкретна Радюкова праця виявляється лише в читанні на­родові українських книжок, у збиранні народних пісень.

Павло Радюк спостерігає негативні явища в сільському житті: жахливу Журбанівську школу, шинок, пояснюючи народне лихо національним гнітом і денаціоналізацією українців, що проводилась царським урядом на всіх рівнях. Не випадково учитель — москаль, що обзиває Радюка хохлом, а шинкар-єврей підриває економічні основи селян. Однак ці картини не викликають обурення в героя: «Радюк стояв до півночі, спершись на тин, дивлячись на хлопців, на дівчат, слухаючи пісні, сміх і жарти, женихання й милування, все те причаровувало молодого хлопця».

Його намагання зблизитися з народом інколи виглядають смішно: «Годі вже панам сидіти, згорнувши руки! — говорив він дідові. — Треба й панам до роботи браться, розділять працю з простим наро­дом, а вам треба пнуться до книжок, до науки. Як поділимось ми працею й наукою, то аж тоді буде на світі добре всім» [1, 501]. На доказ цього Радюк підмостив хусточку під мотузок, щоб не муляло в плече, і почав зносити дині та огірки. Нові ідеї звелись до теорії «малих діл».

У Києві він веде приємні розмови з Дашковичем про українську націю, народну літературу, мову. У панських салонах він пропагує свої ідеї, критикує вади в системі виховання молоді, за що його називають «драконом революції» та «варваром країни»: «Це якийсь дракон революції!.. — вигукує аристократка Турман. — Та він, на­діюсь, революціонер, отой Радюк! Ой, воно щось дуже небезпечне! Він, певно, буде в тюрмі! Йому не минуть Сибіру!» [2, 257—258].

Авторська позиція неоднозначна: письменник бачить обмеженість дій і програми Радюка, і тоді іронія проймає розповідь про героя. Але письменнику подобається в Радюкові його бажання бути корис­ним народові, його спрага до діяльності, його революційний потен­ціал. Нечуй-Левицький підтримує в своєму героєві демократичні «шляхетні поривання» молодих українських інтелігентів, їхню віру в майбутнє свого народу. Інша річ, що не завжди ця молодь знає шляхи, які приведуть до перемоги. Радюк, наприклад, що більше думав про свій народ і Україну, то його душа ніби

«тонула в якійсь темній безвісті, де не було ні дна, ні верху, де не було за що вхопитися... В його душі була мета, ясна і проста — народ і Україна, але на скільки доріжок розбігався великий шлях до тієї мети! І од чого почать? І за що взятись? Та думка знов кидала його в якусь страшну бе­зодню, де не було й дна, де доводилось вхопиться хіба за проміння сонця» [2, 149—150].

Це питання не дає спокою Радюкові, як і наступним поколінням захисників народних інтересів, цілу галерею яких створила україн­ська література. Прагнення І. Нечуя-Левицького намалювати позитив­ний образ із середовища інтелігенції зумовило його пильну увагу до проблем соціального й національного змісту. За часів написання роману «Хмари» письменник з симпатією ставився до ідей І. Тургенєва і М. Добролюбова. Придивлявся він і до концепцій народників, поді-люючи їх думку про те, що саме інтелігенція, усвідомлюючи свій обов'язок і свою провину перед народом, має взяти на себе його освіту і визволення. Тому Левицький не довіряє ідеї революційного насильства, вважаючи боротьбу ідей процесом важливішим за бо­ротьбу суспільних верств. Цим пояснюється, що Радюк більше про­голошує, ніж діє, відстоюючи право свого народу на освіту рідною мовою, на його вільний розвиток. Письменник розуміє скромність проголошуваних Радюком ідей, обмеженість тактики «малих справ». Він показує, що Павло Радюк, врешті-решт не витримавши тиску темних хмар, утікає з Києва на Кавказ.

Не пішов І. Нечуй-Левицький за російською літературою і щодо проблеми «зайвої людини». Його герой близький Рудіну І. Тургенєва, але не стає «зайвою людиною». Психологія і доля Радюків не має ані фатальності героїв Лєрмонтова, Тургенєва, ані внутрішнього роз­двоєння людей, що страждають від усвідомлення безсилля щодо втілення в життя своїх ідеалів. Герой Левицького — активний, його рефлексії не є наслідком безсилля. Це пошук себе. У проголошуваних Радюком промовах справді є багато чого від народницьких доктрин. Проте прозаїк, віддаючи належне таким діячам, бачить слабкість їхніх програм, вважаючи, що прийдешнє щастя народу не забезпе­чить сама освіта. Він поділяв у цьому погляд Т. Шевченка, пов'язуючи майбутнє свого народу з ідеєю нації, з боротьбою за її національне й соціальне визволення. В такому контексті відвертий протест Радюка проти царського деспотизму — щире співчуття народові, активна просвітницька робота, намагання сприяти національному визволен­ню — був сміливим і привабливим. Читачі сприймали Радюка як позитивний образ, в якому письменник уособив риси найкращої частини української інтелігенції 50—60-х років, гідної наслідування.