Роман “Марко Проклятий” дослідники оцінювали по-різному. Зокрема, Б. Лепкий вважав, що для цього твору характерні “оригінальність теми, сміливість літературного наміру, широкість малюнку, його пластичність, його психологічне багатство, а врешті гарна, дуже гарна мова”. Стильові особливості роблять, за його словами, “тую поему одним з архитворів українського письменства”[1]. Протилежної думки дотримувався Д. Чижевський, який зазначав, що для історичного образу в О. Стороженка не вистачило знань, тому “це велике торсо має менше інтересу, аніж дрібні оповідання...”[2]. Самобутність і неповторність Стороженкового творіння визнав Є. Нахлік: “Марко Проклятий” – оригінальний експеримент фольклорно-міфологічного, “химерного”, історичного роману”[3].
Більшість учених справедливо наголошує на тісному зв’язку українського твору з європейською готичною прозою. У ньому письменник зобразив незвичайні події, показав пекельні жахи, моторошну жорстокість, кровозмішування, переслідування, катування. Крім того, образ Марка Проклятого створений за традиціями готичного роману як образ людини з сильним, імпульсивним характером, з некерованими амбіціями і пристрастями. Однак роман О. Стороженка має й свої особливості, бо написаний у руслі національної традиції. Мабуть, тому створена готикою цілісна картина світу ввібрала у себе нотки сміхової культури. Таким чином, “Марко Проклятий” – це не класичний чорний роман, що повинен викликати страх. На відміну од творів Ч. Метьюріна, М. Льюїса, в романі О. Стороженка змальовано лише декілька моторошних епізодів. Але, порівнюючи його, наприклад, із відомим романом “Замок Оранто” Г. Уолпла, переконуємося, що в “Маркові Проклятому” закладений глибокий дидактичний зміст. Адже в романі Г. Уолпла персонажі – маріонетки, які бояться, коли цього хоче автор. Вони нічому не вчать і не навіюють страх. На противагу їм, персонажі у творі “Марко Проклятий” викликають страх, повагу, огиду, нерозуміння. Вони думають, приймають рішення та діють самостійно, хоча іноді їх переслідує фатум – неможливість змінити визначеного Вищою Силою. У Стороженковому творі відсутній також основний готичний символ – собор як утілення не лише духу лицарських часів, а й важливої системи цінностей, підсвідомих пристрастей, некерованих бажань та інстинктів. Воднораз там присутня “філософія зла”, що розглядається як метафізичний первень. Адже без неї не могла існувати рівновага, гармонія всесвіту. Таким чином, людина всього лише пішак у вічній боротьбі добра і зла. Разом із тим тема “жахів” у цьому творі переосмислюється у бурлескно-травестійній тональності (Марко у пеклі). І хоча картини страху, на перший погляд, мають зворотний, комічний ефект, більшість із них найчастіше несе у собі виховне дидактичне призначення. Напевне, тому готичний роман в українській літературі розвинувся у формі “химерного” роману, з різними химерами, чортівнею, козацькими пригодами.
Дуже важливе місце у романі “Марко Проклятий” займає міф, який виступає “абсолютною реальністю, у якій нема місця сумнівам”[4]. Недаремно цей твір – одне із джерел розвитку “химерної” прози XX століття. Для українського “химерного” роману характерна “орієнтація на фольклорну основу, що оживає в давньому українському бурлескові, в деяких оповіданнях О. Стороженка, небилицях С. Руданського, в нестримній фантазії народних казок…”[5]. Крім того, головний персонаж роману “Марко Проклятий” відтворений згідно з традиціями готичного роману. Марко – людина, яка має сильний характер, проте не вміє керувати своїми бажаннями. Цей образ можна порівняти з іншими, досить подібними між собою, персонажами світової літератури, зокрема, з головними героями романів “Мельмот-блукач” Ч. Метьюріна та “Монах” М. Льюїса. Архетипом Мельмота і Марка Проклятого став Агасфер, який вдарив Ісуса Христа, коли Той ішов на Голгофу. Саме через це він був покараний безсмертям і вічним мандруванням. Агасфер – образ Вічного Жида, який виступає ворогом і свідком Христа, грішником, покараним таємничим прокляттям. Поява Агасфера у готичних романах вважається поганим знаком. Прокляття Марка Проклятого також має приносити нещастя людині, яка спілкувалася з ним. Водночас він виступає носієм надії, уособленням важкого шляху спокути. Образ Марка Проклятого ніби підкреслює, що злом, силою не можна досягнути земного блага, благословенного Богом. Саме через прокляття образ Агасфера співвіднесений із Ісусом Христом. Вони повинні обов’язково зустрітися ще раз. І лише після навернення Агасфер зможе перетворитися на добрий знак для всього світу. Так само і Марко Проклятий бере участь у національно-визвольній боротьбі, щоб спокутувати свої гріхи. Адже тільки коли у його “кам’яне” серце потрапить, хоч на макове зернятко, жаль до ближнього, тоді й відбудеться зустріч із Богом. Любов, а не “жорстока справедливість” повинна здобути перемогу у важкій боротьбі за волю. Марко усвідомлює цього відразу, тому його безсмертний земний шлях дуже виявився довгим і складним. У романі немає справжнього християнина, який не тільки на словах чи окремими справами дотримувався би Божих законів, а й здатен був віддати себе повністю Богові, стати прикладом для інших. Дорога покути Марка Проклятого вчить кожного, як потрібно жити.
Крім міфологічного коду, О. Стороженко розкрив релігійний та національно-історичний, зосередивши більше уваги на елементах готичних чи романтичних. Письменник створив низку образів-символів, заклавши в їхній зміст фольклорні ознаки. Він відійшов від реальності, намагаючись розкрити морально-етичний пласт, що базується на християнських догмах.
Повість "Марко Проклятий" сам Стороженко визначає як жанр поеми. Твір написаний на основі народних переказів і легенд, про що свідчить сам автор. І до цього часу існує приказка: "Товчеться, як Марко по пеклі". Головний герой за свої вчинки не може знайти ніде спокою, носячи страшенно важку торбу, що символізує вагу гріхів, які треба спокутувати.
Образ Марка Проклятого, вимальований на основі народнопоетичної творчості, набуває символічних ознак. М. Зеров, досліджуючи творчість О. Стороженка у контексті тогочасної літератури, висуває таку думку: "Образ Марка Проклятого, задуманий первісно як образ вічного мандрівника, ускладнився потім рисами великого грішника. Його блукання – це і є рамка, в яку вставляються епізоди, пов'язані з часами Б. Хмельницького". [16; 222-223]
Повість О. Стороженка "Марко Проклятий" досить неоднозначно була сприйнята літературною критикою. П. Гулак-Артемовський залишив схвальні відгуки про цей твір. В той час Г. Житецький засуджує ідеалізацію старовини та вільне поводження з історичними та етнографічними матеріалами. Житецький висловлював досить критичний погляд про те, що творчість О. Стороженка не сприяє розвиткові літературного процесу.
А. Іщук вважає, що творча діяльність О. Стороженка займає досить помітне місце у літературі. Дослідник зауважує, що твір досить легкий для сприймання: "Інтерес читача викликається майстерністю зображення окремих картин, окремих рис вдачі як головного персонажа – Марка, так і козаків – учасників визвольної війни та представників польської шляхти. Олексі Стороженку вдалося в окремих моментах реалістично змалювати відвагу і молодецтво запорозьких козаків, цікаво розробити ситуації з пригодами Кобзи в замку князя Євремії Вишневецького тощо". [27; 14] Автор схвалює позитивне ставлення Стороженка до козацтва і його боротьби за соціальне та національне визволення.
Потворні форми людських характерів розробляються в образах Марка і Кривоноса. Визначення трагічної долі Марка як вічного блукача О. Стороженко пов'язує з народженням його в нелюдських умовах, коли його батькам довелося вести важку боротьбу з ворогами України. Вигодуваний кров'ю пташенят, пізніше Марко вчиняє ряд злочинів, зокрема, вбивство багатьох невинних людей. За вбивство матері й сестри його проклинає з того світу батько. Марко блукає по світу, намагаючись спокутувати свої гріхи.
О. Стороженко зробив істотний внесок у розвиток української прози. Він збагатив форми організації сюжету, об'єктивної оповіді від імені автора, засоби романтичної поетики.