У 1837 р. в Будапешті виходить у світ фольклорно-літературний альманах «Русалка Дністровая», підготований так званою «Руською трійцею» — М. Шашкевичем, І. Вагилевичем та Я. Головацьким. «Руська трійця» поклала початок секуляризації літератури в Західній Україні, переходу її від старої, церковно-релігійної, до нової як образу народного життя саме в царині романтичної творчості. Виступивши проти церковної традиції, релігійного обскурантизму, кастовості, застиглості думки, традицій шкільного класицизму, за народну мову, народність і громадянський пафос літератури, проти політичного, національного і соціального гноблення, за федерацію вільних слов'янських народів, утверджуючи ідею єдності українського народу, спільності його історичних коренів, «Русалка Дністровая», за визначенням І. Франка, була явищем революційним. Як і культурні діячі Східної України, «Руська трійця» поєднувала в своїй діяльності просвітительські і романтичні ідеї; їх творчість була пройнята духом надії на відродження народу і його культури за допомогою освіти й демократії. Вони власне вперше проголосили політичну програму визвольного руху на західноукраїнських землях (стаття Я. Головацького «Становище русинів у Галичині», 1846).
Ідейно-естетичною основою, тематичним художнім арсеналом та неперевершеним взірцем стала для них, як і для харківських романтиків, народна поезія. У типово романтичному дусі історичне минуле українського народу (зокрема часи Київської Русі) бачилися як егалітарне суспільство, доба соціальної гармонії, злагоди, сили й слави, як антипод нещасливої сучасності («Як весело колись було, Як то сумно нині в нас!»). Для творчості «Руської трійці» та їх послідовників і продовжувачів — М. Устияновича і А. Могильницького — характерні історична епіка, громадянська поезія, особиста рефлективна лірика, романтичні оповідання і повість, переспіви й переклади слов'янської поезії, фольклорно-етнографічні та літературознавчі розвідки. Серед жанрів — балада, історична поема, «дума», ода, віршове послання, медитація, сонет та ін. Діяльність «Руської трійці» стала вирішальним кроком у виробленні єдиної літературної мови, в утвердженні ідейно-естетичних засад усієї української літератури, зокрема романтизму як спільного літературного напряму.
Загалом 30-ті—40-ві роки були найактивнішим періодом у розвитку романтизму в українській літературі (О. Шпигоцький, Л. боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Устиянович, О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Забіла, М. Петренко, О. Корсун, М. Маркевич, Т. Падура та ін.). Саме в цей час у літературу приходить третє покоління харківських романтиків (О. Корсун, М. Петренко, Я. Щоголев), які від епічних форм переходять до особистішої лірики (романс, елегія, медитація). Інтимна лірика чи не найвиразніше представлена в цей час у рукописній збірці «Poezie D. J. Wagiiewicza» (1835—1841). З середини 40-х років спочатку в поезії, а пізніше і в художній прозі в українській літературі, поряд з розвитком романтизму, розвиваються засади реалізму, що починають визначати провідні закономірності ідейно-художнього процесу. Романтизм у цей період не тільки розвивається як самостійний літературний напрям, а й потрапляє у силове поле реалізму, вступає з ним у складні ідейно-естетичні зв'язки. Прикладом може бути органічне переплетення романтизму з реалізмом у творчості Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, М. Старицького, Ю. Федьковича та ін.
Продуктивність романтизму в українській літературі і в 50—60-ті роки засвідчують вихід у світ у 1862 р. збірок «Досвітки» П. Куліша, «Поезії Іосифа Федьковича», «Українських оповідань» (1863) О. Стороженка, романтичної прози Марка Вовчка. Отже, можна говорити про синхрон-ність українського романтизму з романтизмом французьким (сформувався у 1810—1830 рр.) та Центральної і Східної Європи.
Твори романтичного характеру в українській літературі з'являються й у 70—80-ті роки (збірка «Ворскло» Я. Щоголева, ліро-епічні поеми і «Драмована трилогія» П. Куліша, драматичні твори Ю. Федьковича та ін.). У 50—70-ті роки романтичні твори з'являються і в Італії, Франції та Англії, хоча це вже був інший етап розвитку романтизму. Документом «молодечого романтизму» назвав І. Франко свою повість «Петрії і Довбощуки» (1875), що з погляду форми являла собою белетризацію і трансформацію фольклорних легенд, переказів і оповідань. У 70—90-ті роки виходять у світ перші систематизовані збірки романтичних творів Т. Падури, М. Шашкевича, А. Могильницького, В. Забіли, які почали свою творчість ще у 30-ті роки.
Романтичний тип світобачення і художньої творчості в українській літературі в кінці XIX — на початку XX ст. фактично змикається з неоромантизмом (Леся Українка, А. Кримський, О. Олесь, Б. Лепкий, М. Вороний, Уляна Кравченко та ін.). На відміну від романтизму в неоромантизмі з'являється інше розуміння взаємовідношення світу і людини. Коли в романтизмі сфера ідеального перебувала, як правило, у минулому або в такому майбутньому, де ідеальне виступало в іпостасі минулого (ретроспективний підхід з його принциповою настановою на «внутрішню дію», духовно-культурні зусилля, без виразних закликів до соціально-політичної боротьби), період інтенсифікації визвольного руху наприкінці XIX — на початку XX ст. переміщує шукання гармонії безпосередньо у сферу існуючого соціуму (примат дійсності над винятковим суб'єктом). Настанова українських неоромантиків на переборення пасивності і духовної деградації в масах, на динамізм і суспільну активність особистості, яка перебуває в центрі універсуму, подолання романтичної відчуженості від світу, пошуки ідеалу, розсіяного в самій дійсності, органічно були зв'язані як з ідеями національного визволення, так і з взаємодією з реалізмом, із запереченням натуралістичних і декадентсько-модерністських концепцій життя і людини. Виступаючи проти модерністсько-декадентського розуміння буття «як хаосу, як абсурдного ходіння по колу» (Д. Затонський), як нездоланної антиномії людини і світу, культури й цивілізації, неоромантики шукали шляхів для перетворення хаосу на космос, для відродження гуманізму, відстоювали ідею активної участі літератури в прогресивному розвитку суспільства.
Романтичний тип героя в кінці XIX — на початку XX ст. в українській літературі нерідко виступає в симбіозі романтичних, реалістичних і неоромантичних' ідей (наприклад, в історичних романах М. Старицького: трилогія «Богдан Хмельницкий» (1887), «Руина» (1899), «Последние орлы» (1901), «Разбойник Кармелюк» (1903), у повістях «Червоный дьявол» (1896) і «Первые коршуны» (1900).
