материнство виступає у творах Шевченка як закономірний і навіть бажаний елемент повноцін-ного особистого життя жінки. Навіть на фоні нелюдських страж-дань матерів-покриток ще сумнішою вважає поет долю самот-ньої жінки, позбавленої світла материнства (“Полюбилася я ...”) Перший, хоча й слабкий натяк на позитивне вирішення розглянутої проблеми ми бачимо в поемі 1844 року “Слепая”, героїня якої “стыд любовью заменила”, і знайшла (хоч і нена-довго) розраду в своїй виплеканій доньці [11]. Наступний суттєвий крок у вирішенні проблеми нешлюбного материнства як наслідку порушення жорстких канонів у статевих стосунках, Шевченкова думка робить в поемі “Наймичка” (1845 р.). На відміну від нещасної Катерини, самогубство якої, не тільки позбавило її земних радощів, але й прирекло її сина на безпорадне сирітство, а її саму – на довічні пекельні муки, Ганна знайшла в собі такі моральні сили, які дозволили їй забезпечити щасливе життя своєму синові і його сім’ї, прихистити бездітну старість Трохима й Насті [11]. Відомо, що поему “Катерина” Шевченко присвятив одному зі своїх визволителів з кріпаччини В.А.Жуковському, підкреслюючи генетичний зв’язок своєї творчості з баладами російського поета. А ось чи не в матері Василя Андрійовича – турецької полонянки Сальхи – запозичила шевченкова Ганна спосіб порятунку свого позашлюбного сина? Адже успішне житейське просування майбутнього наставника цесаревича його мати забезпечила саме ціною відмови від свого формального материнства. Останній епізод поеми – сцена кончини Ганни – своєю емоційною піднесеністю нагадує передсмертні хвилини святих з житійної літератури. Цим автор підкреслив колосальну моральну велич щоденного материнського подвигу самозречення своєї героїні.
А життя не скупилося, подаючи поетові все нові варіанти жіночих трагедій, в центрі яких стояли його рідні й близькі, односельці, приятельки. Отже, страждаюча жінка для нього –
“Се не мара.
Моя се мати і сестра.”
Треба було тільки пропустити через вразливе серце весь цей біль і перелити його на золото поетичних строк. А там вже недалеко й до магії пророцтва. Чи читала шевченків шедевр “Катерину” задушевна подружка дитячих днів поета Оксана Коваленко? Хто зна! Але й її, щиру й чутливу, спіткала сумна і зовсім не романтична доля, про яку поет дізнався на засланні:
“Помандрувала
та Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась.
Острижена. Було вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає; або кричить,
Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась,
Занапастилась, одуріла.
А що за дівчина була,
Так так що краля! І не вбога,
Та талану Господь не дав...”
І авторове -
А може, й дав, та хтось украв
одурив святого Бога.
(“Ми вкупочці колись росли...) [11]
Аж ось визріває і думка про помсту отим крадіям жіночого талану... І спалахують вогнем панські садиби (“Княжна”), вмиваються власною кров’ю кривдники (“Марина”, “У Вільні, городі преславнім...”) Але помста теж не здатна вирішити проблему. У пошуках позитиву поет звертається до образу Ярославни, використовуючи давньоруське “Слово” як приклад гармонії в подружніх стосунках. І вже по-справжньому вінчають Шевченкові пошуки гідної долі для жінки поеми “Неофіти” та “Марія”. “Відштовхуючись від біблійного сюжету, Шевченко розгорнув історію матері, яка виховала сина-правдоборця, пройнялася його волелюбними ідеями і стала натхненницею послідовників сина”[2] Син Божий в цій поемі з’являється як плід палкого кохання сироти-наймички Марії і святого пророка, посланого Господом сповістити прихід на землю Спасителя. Поет підкреслює вирішальну роль матері у вихованні Ісуса, який зростав безбатченком з вини тирана, що розіп’яв того пророка. Описуючи ситуацію, коли Марія трохи не втопилась від горя, він пише:
Горе нам
Було б, іскупленим рабам!
Дитина б тая виростала
Без матері, і ми б не знали І досі правди на землі!
Святої волі!
[11]
Марія стає і на чолі апостолів:
Брати його, ученики,
Нетвердії, душеубогі,
Катам на муку не дались,
Сховались, потім розійшлись,
І ти їх мусила збирати...
Отож вони якось зійшлись
Вночі вкруг тебе сумувати.
І ти, великая в женах!
І їх униніє, і страх
Розвіяла, мов ту полову,
Своїм святим огненним словом!
Ти дух святий свій пронесла
В їх душі вбогії! Хвала!
І похвала тобі, Маріє!
[11]
За цією тендітною й нужденною жінкою визнає поет безперечну силу духовного лідерства.
Таким чином, простеживши еволюцію жіночої теми в творчості Т.Г.Шевченка, можна зазначити, що: по-перше, сам факт постановки жіночого питання і пристрасна увага поета до цієї теми відповідали вимогам часу щодо необхідності докорін-ної зміни статусу жінки в суспільстві. По-друге ж, неоціненний внесок Кобзаря в розробку жіночої теми у світовій літературі наблизив нас до ствердження майбутнього паритету в стосунках двох статей в людській спільноті.
