Термін «казка» вперше вжито у граматиці Лаврентія Зизанія «Лексисъ сиречь речения» (1596) поряд з поняттями «баснь», «байка», а пізніше — в подібному значенні у словнику Памви Беринди «Лексшонъ славенороескій і именъ толъкованіє» (1627). Таким цей термін увійшов згодом у фольклористику.
Ф. Буслаев — один з перших дослідників східнослов'янської казки 19 ст., що дав аналіз української казки з позицій міфологічного напряму, висловлював думку, що цей жанр тісно пов'язаний з народною епічною поемою, вважаючи казку модернізованою формою героїчної билини. М. Чумарна назву жанру теж виводить із праміфу, вказуючи на скіфський міф про Маная та його дружину Казку, яка навчила людей мови. М. Грушевський героїчний та казковий епос розглядав як паралельні явища, кожне з яких має свій специфічний характер, форму, шлях еволюції. На думку російського дослідника 20 ст. В. Проппа, казка виявляє зв'язок з системою давньої релігії (зокрема обрядом ініціації) та системою первісних суспільних інституцій
Казка — це епічний твір народної словесності, в якому відображені різночасові вірування, погляди та уявлення народу у формі структурованої, хронологічно послідовної сюжетної оповіді, яка має чітку композиційну будову, яскраво виражену колізію (в основі якої лежить протиборство між добром і злом, що завершується перемогою добра).
основною ознакою казки є її невідповідність з оточуючою Дійсністю У казках чарівне сприймається як магічне, «зачароване».
Час у казці поняття умовне: ні вік, ні часові періоди не простежуються. Герой — сталого віку, це — або дитина, або юнак (хлопець, парубок), або доросла людина (чоловік), або старець. Зміна у віці відбувається не через перебіг років. Це швидше перехід з одного вікового стану в інший: «коли чоловік постарів...», «і виріс із нього красивий парубок...» тощо. Простір у казці теж величина умовна. Тут ніколи не подається детальних описів природи, житла, оточення. Це — тло, на якому відбувається дія, що завжди знаходиться у центрі уваги. У багатьох творах простір ділиться на два виміри — цей світ і той світ — реальність і «тридев'яте царство». Між цими вимірами плинна межа: змій з'являється із потойбіччя як вихор, викрадає царівну, забирає її у своє володіння за мить, а героєві доводиться іти туди кілька років. Простір і час тут нерозривно зв'язані між собою: «Концепція єдності простору, в якому відбуваються події, невіддільна від концепції єдності часу... Як є тільки емпіричний простір, є тільки емпіричний час, що вимірюється не числами, днями, роками, а дією героїв. Тільки відносно до цієї дії час існує як реальний фактор оповіді, але сам по собі ролі не грає».
Умовними є і казкові персонажі. Вони — типи, а не індивідуальності, відтак змальовуються загальними рисами, часто ідеалізуються, звеличуються, гіперболізуються. Головні образи тут завжди антагоністичні: один уособлює добро, прекрасне; інший є втіленням зла, потворного. Звідси — усі їх характеристики — дії, вчинки, наміри, мова тощо.
Відповідно до функцій, що виконують персонажі в казках, Л.Ф. Ду-наєвська поділяє їх на добротворців, злотворців та знедолених. Їх кількісне співвідношення у різних творах може бути різним, але кожен образ, на думку дослідниці, повинен бути віднесений до однієї з трьох груп.
І. Франко у своїй спробі класифікації виділив:
1. Казки звірині.
2. Казки властиві: а) казки чудесні; б) казки легендарного характеру; в) казки-новели; г) казки про дурного чорта або велетня.
3. Анекдоти.
Традиційним, прийнятим в сучасній вітчизняній фольклористиці є поділ казок на казки про тварин (птахів, рослин, комах); чарівні (їх іноді називають героїчні чи фантастичні) та суспільно-побутові (реалістичні, новелістичні) з окремими розгалуженнями чи підвидами у кожній з названих груп. Така класифікація є цілком прийнятною, тому беремо її за основу в цій книзі, долучивши пласт казок з міфологічними мотивами (окрему групу яких виділяє М. Грушевський), умовно називаємо їх культово-анімістичні (міфологічні) казки.
Групи казок про небесні світила, тварин, птахів, плазунів, комах, рослини, предмети, природні явища можна умовно об'єднати назвою «культово-анімістичні казки», оскільки ці оповіді витворились на основі давніх культів та анімістичних уявлень і вбирають елементи доісторичних вірувань.
Найдавнішими з цих оповідей (і найменш чисельними) є казки про природні явища та небесні світила (напр., «Про сонце, мороз і вітер»; «Март, апріль і май») Подібними є казки про рослини («Стріча баби з цибулею», «Про липку і зажерливу бабу»), де виявляються анімістичні уявлення про «жителів лісу та поля». Казка «Про липку» чітко відображає культ дерев — липка виконує всі бажання людей, розмовляє з ними, є справедливим суддею тощо. Найчисленнішу групу культово-анімістичних казок становлять казки про тварин, які відображають тотемічні вірування, що часто поєднуються з анімізмом, елементами інших культів.
Поряд із образами диких лісових звірів у цих розповідях почали з'являтись образи свійських тварин. Це явище відносимо до пізнішого часу, коли людина переходила від мисливства до скотарства, і навчилась приручати тварин, використовуючи їх для своїх потреб.
найчисленнішу групу становлять казки про диких (лісових) звірів. Є підстави вважати, що ґенетично вони найдавніші. Персонажі, які фігурують в них, це — представники фауни слов'янських лісів.
Найпоширенішим образом тут є вовк. «Казка про вовка-колядника» («щедрувальника»), який приходить на Різдво до діда і виколядовує в нього овечку, козу, коня, бабу, а потім — самого діда, відносить це все до лісу, і там з'їдає.
лисиці, яку теж у казках нерідко величають «лисичкою-сестричкою». Вона завжди зображається хитрою, облесливою, здатною на всілякі вигадки, тому може обдурювати навіть сильніших від себе.
культ ведмедя.
Наступну групу звіриного епосу становлять казки про свійських тварин. Вони з'явились тоді, коли людина приручила окремих представників світу природи, пристосувавши їх для своїх потреб. Серед головних персонажів цих казок найпоширенішими є кінь, корова, собака, коза, віл, цап та баран.
Серед цієї групи казок часто зустрічається мотив втечі домашніх тварин до лісу та їх пригоди.
Часто у казках свійські тварини допомагають людині в полюванні, заманюючи здобич в яму чи заганяючи в сітку.
групи творів про диких та свійських птахів. важливе місце займають тексти про хижаків — шулік, орлів, яструбів, які панують у надземному Царстві, завдаючи шкоди слабшим від себе — горобцям, сорокам, ластівкам та ін. Але і тут меншим птахам вдається перехитрити хиасаків. Свійські птахи у народних казках нерідко виступають сакральними тотемами. До найархаїчніших можна віднести тексти про солярних істот. Наприклад, в казці «Про Півника» головний персонаж — Півник — виріс до лавки, зламавши її — до стелі, зірвавши стелю — до даху, знявши його — до неба, і проламав небо.
окрему групу можна виділити твори про мешканців боліт (чаплю, бузька, чорногуза, журавля). Часто в казках про тварин птахи і звірі постають разом як сусіди чи друзі. У творах відображається їх співжиття у світі природи, взаємини з людиною.
Менш численними є групи казок про риб і земноводних та комах. У першій з указаних груп важливе місце відводиться істотам, широко використовуваним у магії — зміям, ящіркам, жабам, ракам. У риб та земноводних, що населяють підземне (підводне) царство, теж є своя ієрархія — сильні та хижі представники (щука) й слабші (окунь, карась, в'юн тощо); у земноводних змій та змія постають царем та царицею. Комахи (бджоли, комарі, мухи, павуки), незважаючи на те, що вони найменші, часто виявляються переможцями над тваринами чи птахами. Лише в деяких випадках вони зображаються окремо від інших істот.
Великою групою культово-анімістичних творів, що примикають до звіриного епосу, є кумулятивні казки (від лат. cumulatio — збільшення, накопичення, cumulare нагромаджувати, посилювати). Композиційно-структурними ознаками вони відрізняються від казок інших типів, що дає підставу виділяти їх в окрему групу. Кумулятивні казки будуються на багаторазовому повторі однієї ланки, за допомогою чого відбувається нагромадження: вибудовується ланцюг, послідовний ряд зустрічей чи відсилань, обмінів тощо. Ланцюг, створений внаслідок повторення одних і тих самих дій чи елементів, вкінці обривається або розплутується у зворотному порядку.
Ґенетично ці твори сягають глибокої давнини і, на думку дослідників, походять із замовлянь, до яких вони подібні за своєю структурою
В. Пропп визначає два осносних види кумулятивних казок: 1) ланцюгові (від нім. Kettenmdrchen) чи формульні (від англ. formulatales) та 2) епічні. Але і в рамках двох груп можна виділити певні їх різновиди.
Ланцюгові (формульні) чи докучливі казки, очевидно, найдавніші за походженням, найближчі до замовлянь, і зберігають зв'язок із давньою системою поглядів. Щоразу повторюється казковий зачин:
Ой у полі, да на горі кур лежить, кур
Да й не дише, крильцями, лапками не колише.
Кінець таких казок несподіваний, необґрунтований: не пояснюється, чому всі відмовляють головному персонажеві, лише хтось один без вагань виконує його прохання, і казка завершується. У таких творах основою оповіді є діалог, який будується з коротких та однотипних фраз. Часто цей діалог комічний. У ньому один з героїв задає однотипні питання; або дає почергові відповіді типу: «Це добре», «А це погано» (інколи розмова набуває форми прискорення):
Епічні кумулятивні казки це — група творів з подібними типами кумуляції, при якій однакові ланки або приєднуються одна до одної, перечислюючись підряд, або щоразу доповнюють уже існуючий ланцюг. Відмінність цього підтипу кумулятивних казок від попереднього полягає у більш вираженому епічному началі. їх композиція не складніша, ніж у першому випадку, але більше звертається уваги на епічні зв'язки між ланками ланцюга. Завдяки цьому епічні кумулятивні казки значно довші, виконуються оповідним тоном, часто з уповільненням оповіді. Експозиція таких творів більш розлога (приміром, у казці «Колобок» Мотивами, що часто зустрічаються в кумулятивних казках цього типу, є:
— один за одного, ставання один на одного («Ріпка»);
— напрошування у житло («Кінська голова», «Ведмідь і жителі конячої голови», «Рукавичка», «Звірі в рукавичці», «Теремок»);
— виманювання із хати («Коза-дереза», «Коза в заячій хаті», «Коза ярая півбока драная», «Котик і півник»).
епічні кумулятивні казки, як правило, завершуються несподівано, моментально
Вони складаються із окремих ланок, які приєднуються одна до одної двояко: 1) елементи перелічуються один за одним (проста кумуляція); 2) при приєднанні нової ланки щоразу повторюються всі попередні.
Композиція складається з трьох складових — експозиції, кумуляції, розв'язки. При цьому між експозицією та розв'язкою є певна (позитивна чи негативна) відповідність. Часто розв'язка збігається з кульмінацією.
Головний спосіб приєднання мікрочасток тексту здійснюється за принципом аглютинації (від лат. agglutinare — приклеювати), тобто приєднання частин одна до одної без змін у їх структурі.
Окрім ґенетичного зв'язку із замовляннями та спорідненості з жартівливими піснями, кумулятивні казки перегукуються з окремими елементами інших груп казкового та неказкового епосу, з малими жанрами (загадками, приказками, прислів'ями). Найбільшою мірою вони пов'язані з такими жанрами дитячого фольклору, як скоромовки, лічилки, потішки, небилиці тощо.
Найбільшу групу казкового народного епосу становлять чарівні (героїчні) казки. Інколи їх ще називають фантастичними.
Серед чарівних казок виділяється велика група творів, які окреслюються терміном «героїчні казки». Героїчними вони називаються тому, що у центрі зображення в них знаходиться образ героя-богатиря, лицаря, завдяки доблесті, мудрості та звитязі якого відбуваються всі описувані події. Героїзм обов'язковий для казок цього типу, оскільки вони виникли та розвинулись у перед-княжий та княжий періоди слов'янської історії.
Значна частина героїко-чарівних казок носить виразний історичний характер. їх головні герої (такі як Кирило Кожум'яка чи Ілля Муромець) мали реальних прототипів. Але серед чарівних казок є й такі, що майже позбавлені або й зовсім позбавлені героїки. Це — твори типу «Дванадцять місяців», «Про дідову та бабину дочку», «Казка про гоніння мачухи». У них центральним персонажем постає знедолена героїня, яка, подібно до лицаря з героїчних казок, потрапляє в інший світ (дивний ліс, підземне чи морське царство), і там з нею відбуваються незвичайні події.
Вирішальною та обов'язковою ознакою всіх вище згаданих груп чарівних казок є незвичайність описуваного, надприродність, таємничість, чудесність подій, динамічність їх розгортання. Центральним мотивом кожної казки, яку зараховують до цього жанрового різновиду, є зображення подорожі, дороги її головного персонажа.
Розвиток сюжету відбувається у зв'язку із подіями навколо центрального героя. Дія, як правило, розгортається не лише у часі, а й у просторі, який постійно змінюється. Категорії часу та простору (хронотоп казки) функціонують за певними законами. Час як такий майже не вказується — не повідомляється, скільки часу пройшло між вказаними подіями, (напр., скільки герой був у дорозі). Часові періоди часто підміняють один одного.
Простір у чарівній казці плинний. Він, як і за уявленнями первісних людей, поділяється на світ «своїх» і «чужих», «живих» і «мертвих» (своє царство, тридесяте царство тощо).
В. Пропп виділив сім основних типів персонажів: 1) герой; 2) суперник (той, проти кого бореться герой); 3) лжегерой (той, хто присвоює результат героя); 4) чудо-помічник (людина, тварина чи предмет); 5) дарувальник (той, хто дарує героєві чарівний предмет; може відноситись до категорії помічника); 6) об'єкт, якого шукає герой (жива істота чи предмет); 7) відправник (той, хто ставить умови, виряджає героя в дорогу; як правило, виконує епізодичну роль).
Експозиція — коротка та чітка. У ній, як правило, повідомляється про місце або час подій. Зав'язка оповіді теж традиційна і не відзначається великою різноманітністю. Це може бути наказ виконати певне завдання (зрубати дуб, що виріс біля царського палацу; вбити змія, що вимагає данини чи жертви; знайти наречену для себе або царя тощо). Часто дія починається зі завданої шкоди (хтось краде яблука чи витоптує пшеницю) або біди, що трапилась несподівано (захворів батько або цар, Вихор чи Змій вкрав царівну).
Розвиток дії завжди динамічний — головний герой вирушає в нелегку дорогу «в тридев'яте царство», яке сприймається як потойбічний світ. Цьому може передувати коротка підготовка (випасання коня, виготовлення взуття, палиці чи зброї — булави, меча тощо). На шляху герой зустрічає незвичайних людей, представників природи, чарівних істот, від яких нерідко отримує магічних помічників чи поради на майбутнє.
Основні події розгортаються у потойбічні — іншому царстві, з якого герой повинен взяти необхідну йому річ — молодильні яблука, живу воду або викрадену царівну. Для цього персонажеві доводиться долати надзвичайні труднощі та проходити страшні випробування, які йому вдається витримати лише завдяки чарівній силі його помічників.
Найпоширеніша кульмінація чарівної казки — двобій героя та антигероя (Змія, Кощія, злого царя), який, як правило, завершується перемогою героя. Після головної кульмінації можуть бути ще кілька. Наприклад, заслуги героя присвоює лжегерой, який забирає свідчення перемоги (голови Змія, молодильні яблука тощо) та наречену собі. Тому головному персонажеві доводиться відстоювати свою перемогу ще раз. Кульмінаційним моментом може бути смерть героя та його оживлення живою водою. Поширеним видом допоміжної кульмінації є сцена втечі героя та погоні за ним родичів вбитого ворога.
Розв'язка завжди проста — зло переможене, встановлена справедливість, злотворці покарані, добротворці нагороджені за свої вчинки; головний герой отримує царство і наречену, з якою вони «живуть і дотепер, якщо не повмирали». Традиційна кінцівка утверджує непереможність добра і невмирущість його творців.
Ініціальні формули (від лат. initiare — починати) — це сталі початкові елементи оповіді, пов'язані з її зачином. Вони поділяються на дві групи:
1. До першої групи входять хронологічні (формули часу), якими окреслюється часова ознака розказуваних подій, типу: «Одного разу, а було це дуже давно, жив собі чоловік...», «Колись давно жили собі...», «Колись-то давно, не за нашої пам'яті, — мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, жив собі...», «Колись у далеку давнину жили собі...», «Було це ще за старих часів...». До цієї групи належать також зачини на зразок «Жили собі чоловік та жінка...», «Жили-були два брати...», оскільки вони вказують на те, що подія відбувалась у минулому.
2. Другу групу складають топографічні (формули місця), що вказують на те, де відбувались описані події. До них відносимо зачини: «За льодяними горами, за синіми морями жив собі...», «Десь за горами, за лісами, не знати в якій державі, жив один цар...», «Було це в сімдесят сьомій державі, за Скляною горою, де вітер не довіває, де сонце не догріває, де птахи не долітають...», «Не в нашій державі, а далеко-далеко, там, де людська нога рідко ходить, куди лише потята часом залітають, жив собі...», «Була собі в гаю хатка, а в тій хатці жила...», « Десь-не-десь у тридесятому царстві, в іншій державі жив...».
Деякі з формул зачину містять обидві ознаки — часу та простору: «Не в нас і не тепер був собі», «Колись давно за тридев'ять земель».
В обох групах зустрічаються зачини з гумористичним забарвленням: «Ще в ті часи, коли на вербі родилися груші, десь у світі жив...», «Колись давно, ще за царя Гороха, жив собі...» Інколи казка починається примовкою, що не пов'язана з подальшою розповіддю: «Було що не було — тягни, біла кобило. А біла не могла — чорна помогла... Но, але казка буде не про кобилу, а про...»,
Фінальні формули (від лат. finalis — кінцевий) — сталі завершальні елементи казкової оповіді. Разом з ініціальними вони утворюють своєрідне обрамлення казки.
Фінальні формули можуть бути різними. Частина з них стосується подій, описаних в казці: «І стали вони жити-поживати і добра наживати», «І жили вони довго, може і тепер живуть, коли не повмирали». Інші вказують на завершення оповіді: «І казка ся минула», «І не знати, як там було далі, бо казці кінець», «А так при сім слові ви живіть здорові, а казці кінець». У багатьох є елемент похвали оповідачеві, натяк на винагороду за розповідь: «А я молодець, що знаю казці кінець», «От вам і казка, а мені — бубликів в'язка»; або його причетність до подій, очевидцем яких виступає казкар: «І я там був, мед-вино пив, по бороді текло, але в роті не було». Дуже часто казкова кінцівка звучить гумористично, натякаючи на вигаданість подій: «І зажили вони так щасливо, гейби їм весь час грала циганська музика»; часто такі формули римовані — «Летів через високі гори сірий горобець, а цій казці — кінець», «На вербі дзвінчик, а нашій казці кінчик», «Сіла баба на стілець, а нашій казці кінець» та ін.
медіальні формули (від лат. medialis — серединний) — сталі елементи в середині оповіді.
Є кілька видів медіальних формул. Найчастіше зустрічаються описові формули персонажів та предметів. Це може бути змалювання зовнішності: «А парубок був такий гарний, що царівна, як побачила, так і закохалась одразу», «Аж поторопіли всі — така гарна. Зайшла до хати — наче зірниця зійшла», «Така розумна і гарна, що й сказати не можна», «Така красива, що ні в казці сказати, ні пером описати», «Така прекрасна дівка, що не можна і здумати та згадати, хіба у казці сказати», «Така прекрасна, що над неї не було на світі». А також — внутрішніх рис та якостей: «Справжній лицар (богатир)», «такий, що п'є, п'є і не нап'ється», «той, що їсть, їсть і не наїсться», «той, що на двадцять верств бачить» тощо.
Дуже часто такі формули використовуються при змалюванні чудо-помічників («став такий кінь, що аж страшно», «не звичайний, а чарівний.;.», «такий, що ніхто ніколи не бачив») та предметів («аж такий рушник, що він ще й не бачив такого зроду», «а то не проста сопілка, а чарівна», «а то була така сокира, що коли їй накажеш, то вона сама рубає») чи елементів довкілля («аж там такий ліс густий, що ні пройти, ні просунутися, та темний-темний», «такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, поручні золоті, а поміст склом постелений»).
Наступну групу складають медіальні формули — описи дій: «і пішов він собі, куди очі світяться...», «піду я світ за очі...», «сів він і зажурився», «став він думати-гадати», «витягнув він булаву, та й як ударить змія по голові...», «...та й загнав Івана по коліна в землю», «несе його кінь над високими горами, дрімучими лісами...»
При використанні цих формул в оповіді характерне вживання слів от, ото: («от він і каже», «ото вони порадились та й вирішили», «от він прийшов до нього і каже», «от вони собі йдуть, і бачать»); а тут, аж раптом, коли це («а. тут, звідки не візьмись, прилетів Змій», «аж раптом прибігає кінь», «ідуть вони, ідуть, коли це летить комар зі своїм комариним військом»); тільки, як тільки («тільки він це подумав, а кінь вже перед ним», «як тільки він те промовив, з'явився перед ним дідок»). Інколи такі формули в казці повторюються тричі, чим посилюється динамізм оповіді: «Ідуть вони день, ідуть вони два, а на третій бачать...», «Ідуть вони далі, і зустрічають...».
Поширені в українських чарівних казках і формули-вислови. Вони бувають монологічними: «І хто зробить це, тому віддам царівну і півцарства в придачу», «Як ні — то мій меч — твоя голова з плеч!», «Не вбивай мене, лицарю, я тобі у великій пригоді стану».
Досить часто в українському казковому епосі зустрічаються формули-вислови магічні, які за характером є замовляннями, типу: «Сонечко ясне, ти ходиш високо в небі, усе бачиш, усе знаєш. Чи не бачило ти мого судженого?..»; «Стій, коню, не спотикайся, ти, борсукова шерсть, не надимайся, ти, соколе, не тхіли, ти, хорте, не вий! Тут твоєї рівні нема. Десь-не-десь є Сученко-молодець, але ворон його кості сюди не занесе».
Наступна група поширених медіальних формул така, що служать для зв'язку дії в оповіді, на зразок «Легко сказати, та нелегко зробити», «Не так хутко діється, як швидко в казці кажеться», «Скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться»; а також — значна кількість формул, що за тематикою та функціональним призначенням подібні до ініціальних: «А там в тридев'ятому царстві, в тридесятому державстві жив цар...», «Там за тридев'ять земель серед моря є острів, а на ньому стоїть дуб...», «Далеко за горами є держава...»
Найрідше зустрічаються формули, якими казкар спонукає слухачів до співучасті або активізує їх увагу до оповіді, наприклад: «І що б ви думали?», «І знаєте, що сталося далі?», «Треба було вам, добрі люди, там бути і видіти, як раділи донькам цар і цариця, коли вони зустрілися».
Гіперболізуються не лише якості та риси, але й дії головних героїв: «Прийшов Іван Голик, лук підняв, оглянув, стрілу заклав, та як вистрілить! — так шматок у двадцять пуд відломився від лука» («Іван Голик і його брат»).
Персоніфікація також є поширеним прийомом української казкової прози. У чарівних казках персоніфікуються дерева, річки, каміння, стихії, місяці, дні тижня, предмети. ретардація застосовується з метою посилення емоційної напруги. Часто в оповіді дія уповільнюється за допомогою сну (герой засинає у вирішальний момент перед лицем небезпеки; іноді помічник засинає із цілющою водою на зворотному шляху; або брати чи побратими впадають у непробудний сон у час поєдинку героя). Уповільнення дії відбувається також через триразові повтори — три зустрічі на шляху героя; три битви (з три-, шести- та дванадцятиголовим змієм). Як в останньому випадку, до цього ще й долучається прийом градації.
Важливим елементом художньо-образної структури чарівних казок є явище метаморфози: шляхом чарів, магічної дії чи прокляття люди у казках можуть переторюватись у звірів, птахів, каміння, дерева і т. ін. та, навпаки, — речі можуть набувати вигляду людей.
явище метапсихози (від гр. meta — після, через; та psyche — душа) — перехід душі померлого у звіра, рослину тощо. У казці «Золота яблунька» мати, вмираючи, залишає доньці корову; з кісток корови виростає яблуня, що приносить героїні щастя. У казці «Калинова сопілка» душа з мертвого переходить у калину, згодом — у зроблену з неї сопілку, яка розмовляє людським голосом. Іноді на могилі померлих батьків (чи одного із них) герой отримує чудо-коня, знаходить чарівну тварину, чудо-помічника чи магічний предмет. Ці істоти та речі є втіленням волі та бажання самого померлого, його сили.
Важливою складовою частиною художньо-образної структури казки є її символізм. Символами постають числа 3, 7, 9, 12, 24, 40, 70 та ін., кольори — чорний, білий, зелений, синій, червоний; природні матеріали — скло, кришталь, алмази, самоцвіти, діаманти; метали — мідь, бронза, срібло, золото. При цьому скляні, кришталеві, срібні, золоті та ін. предмети постають як такі, що принесені з потойбіччя.
Соціально-побутова казка — пізніший за походженням жанровий різновид цієї епічної групи, що й зумовлює її особливості. Вона виникла в період уже розвинених суспільних відносин, що характеризувалися чітко вираженою ієрархічною розшарованістю народу, ф. Колесса у своїй класифікації називає цей жанровий різновид новелою, вважаючи, що «новела— це оповідання, основане на Побутовому підкладі, ...часом пройняте тенденцією соціальною, рідше національно-політичною або церковно-конфесійною (віросповідною)». Новелами ці казки називав і В. Гнатюк, вважаючи їх відмінними від власне казок: «1) всі казки дуже старинні і поставали в часах на кілька тисяч літ перед Христом; 2) всі казки мандрівні; 3) всі казки пересипані фантастичним елементом і коли б його вилучено з них, вони перестали би бути казками. До новел не можна сих прикмет прикласти».
цей жанровий різновид набуває нових характеристик, головною з яких є комізм — гумор, іронія та сарказм. «Те, що у фантастичній казці сприймалося як чудесне, проте цілком суголосне законам чарівного світу, у побутовій стає джерелом сміху через невідповідність законам реального буття».
Особливого значення тут набуває типізація. Кожен персонаж — тип, представник верстви, до якої він належить.
Важливим чинником формування та розвитку соціально-побутових казок стали літературні запозичення. У 13 ст. в народну словесність почали входити теми та сюжети тогочасної літератури не лише слов'янської, а й візантійської, загальноєвропейської, азійської. Пізніше цьому сприяв розвиток ораторської прози та діяльність мандрівних дяків, які через «постійні зв'язки з народними низами сприяли активному засвоєнню ними народної поетичної творчості і трансформації народного гумору через призму шкільної вченості».
Найважливіша їх прикмета — реалізм: «Усі вони зачерпнені з реального побуту і основані на нім у цілості». У них відтворюються різні грані народного життя.
Л. Дунаєвська виділяє чотири групи соціально-побутових казок:
1) дидактичні, «в яких відображені уявлення... селянина про його залежність від Долі, Щастя, Злиднів, від якихось надприродних сил»;
2) сімейно-антагоністичні, «про старшого та молодшого братів, деякі реалістичні казки про пасербицю та бабину дочку»; 3) гумористичні, про дурнів, ледарів, брехунів, п'яниць, шахраїв, витівки солдат та ін.; 4) сатиричні — «казки про боротьбу двох антагоністичних соціальних сил». Такий поділ також не можна вважати остаточним, бо існує багато творів, у яких сімейний конфлікт поєднується з гумором та дидактизмом тощо. Тому часто соціально-побутові казки ділять на тематичні цикли на основі спільності конфлікту чи сюжету, що також об'єднані спільним головним персонажем.
Велику групу соціально-побутових казок становлять твори про двох братів, один з яких багатий, а другий — бідний. На основі їх майнової нерівності виникає родинний конфлікт, який майже завжди доповнюється загальнолюдським фактором.
Наступну групу соціально-побутової казкової прози становлять твори, в основі яких лежить сімейний конфлікт — між батьком та сином (рідше дочкою та матір'ю) чи між чоловіком та його дружиною.
сюжет яких побудований на конфлікті між чоловіком та жінкою. Тут суперечність виникає на основі невідповідності між подружжям: один з них розумний та працьовитий, інший — дурний, ледар. У таких творах відстоюються народні ідеали, але часто це відбувається в гумористичній формі.
Дехто вважає мандрівним сюжет про пошуки чоловіком жінки, дурнішої, ніж його дружина. За побудовою ці твори близькі до кумулятивних. Герой, вирушивши на пошуки дурних, по черзі зустрічає жінок, які роблять абсурдні речі: носять кошиком сонячне проміння, Щоб стало світліше в хаті; ножицями вирізають в одязі дірки, щоб їх позбутись; тягнуть корову на дах, щоб з'їла траву, яка там виросла («На світі є дурніші за мою жінку», «Про дурних багачок»).
Іноді недотепами виступають чоловіки (вони застрибують у штани, які висять на кілку; розколюють дуб, тягнучи його волами у два боки тощо).
Суспільно-побутові твори — велика група соціально-побутових казок, тематика та проблематика яких стосується не особистого й родинного життя, а суспільного. Тому, на відміну від родинно-побутових творів, головні персонажі тут — представники різних суспільних верств та груп. Часто вихідці двох протилежних станів зображені одночасно (тобто в одному творі) і шляхом антитези розкриваються позитивні якості одного та негативні — іншого.
«Мудра дівчина», «Семиліточка» та ін., де простій дівчині-селянці вдається відгадати усі загадки чванькуватого пана та виявити свою перевагу. Поширені образи кмітливого селянина, якому вдається перехитрити вельмож («Як селянин доїв цапів», «Розумний бідак та ненажерний багатир», «Дотепний жарт»); хитрого солдата, який, щоб провчити хабарників, просить у пана в нагороду сто палиць, якими «наділяє» вартових-здирників («Нагорода»), або просить у царя стару кульбаку від сідла з дарчим листом, а потім відбирає у пана маєток із назвою Стара Кульбака («Як солдат царя обдурив»).
Сюжет багатьох суспільно-побутових казок будується на основі конфлікту між наймитом та господарем.
Відомий і мотив про змагання брехунів, яке виграє той, хто збреше так, що король скаже: «Це — неправда!»
У багатьох із цих творів відбився християнський погляд на світ, мораль, людські взаємини; деякі з них містять біблійні вислови чи тлумачення християнських законів. Так, у казці «Мудра баба» відстоюється біблійний принцип, що грошолюбство — це зло, яке веде до гріха.
