фольклорний жанр - це сукупність творів,
об'єднаних спільністю поетичної системи, побутового призначення, форм
виконання і музичної форми. Існує і таке визначення: це тип словесної
(часто також музичної) форми, усталеної в народному побуті та
пов'язаної з повторенням певних змістових елементів. Проблема жанру
пов'язана з проблемою „виконавець - слухацька аудиторія" (у
літературознавстві: письменник - читач). Фольклорні жанри живуть не
ізольовано, а розвиваються в тісних взаємозв'язках. Найпоширеніші в
світі і водночас спільні жанри - це міф, обрядова пісня, казка,
прислів'я.
Існують різні класифікації фольклорного матеріалу. В основу існуючих
класифікацій покладено різноманітні критерії і аспекти: вербальний,
етнографічний, музикологічний, хореографічний, регіональний тощо.
Найбільшу поширеність здобула жанрова класифікація, тобто поділ
фольклорного матеріалу на обрядовий і позаобрядовий.
В усній народній творчості повноцінно представлено три роди мистецтва:
лірика, епос, драма. Фольклор поділяється на поетичний, прозовий,
драматизований. Прозовий фольклор представлений казками, небилицями,
легендами, переказами, билинами, оповідками, оповіданнями.
До поетичної народної творчості належать: пісні, голосіння, думи,
билини, приказки, примовки, прислів'я, каламбури, вітання, прокльони,
побажання, афоризми, тобто пареміографічні жанри, які в образній формі
відображають найсуттєвіші сторони навколишнього середовища, суспільних
і родових відносин.
Пісні, наприклад, класифікуються таким чином: трудові, колядки,
щедрівки, веснянки, купальські, петрівчані, обжинкові, гребовецькі,
весільні, ігрові, хороводні та ін.
До епічного жанру належать: думи, балади, історичні пісні.
Кожному фольклорному жанру властиві певні ознаки. Зокрема в думах,
історичних, соціально-побутових піснях наявне соціальне, громадське
звучання. Ліричні пісні про кохання і балади характеризуються
емоційними особливостями.
Герой у ліричних піснях, як правило, знаходиться поза планом
розповіді, наявний монолог-розповідь. Дія відбувається або в даний
момент, або в минулому, або ж іде мова про майбутнє героя.
Натомість у думах, історичних піснях, баладах, солдатських,
рекрутських, наймитських піснях найчастіше маємо поєднання кількох
часових планів. Це дозволяє показати еволюцію подій, настроїв і
переживань героїв.
Для народнопісенних жанрів характерні силабічні групи (коліна) із 3 -
4 складів з одним наголосом та силабічні групи (коліна) із більшою
кількістю складів і двома основними наголосами. Наприклад,
коломийковий ритм складається із двох чотирискладових і одного
шестискладового колін, які повторюються двічі.
Для фольклорних жанрів може бути характерне народнопісенне римування,
тобто розташування рим у певному порядку: перехресному - абаб,
суміжному - аабб, кільцевому - абба, трапляється внутрішнє римування.
При вивченні національного фольклору протиставлення феноменологічного підходу історичному може бути переосмислене як опозиція синхронія/діахронія. Щоправда, хронологічні межі обраного в підручнику синхронічного "зрізу" – друга половина XIX ст. – можуть здатися надто широкими. Проте стосовно фольклору такий "зріз" його не може бути подібним до "стоп-кадру": фольклор, коли враховувати й переднаціональні форми розвитку, живе вже не менше сімнадцяти тисячоліть, то ж і обраний нами відтинок часу, півсторіччя, відповідає для нього приблизно двом місяцям людського життя. Чи суттєво зміниться доросла людина за такий термін? До того ж фольклор змінюється дуже повільно – в усякому разі, повільніше за літературу, професійний живопис або книжкову графіку, і навіть повільніше за народну сільську моду. Отже, обраний тут синхронічний "зріз" вважатимемо за коректний.
Мова не про те, що на протязі другої половини XIX ст. український фольклор взагалі не змінювався, а що зміни ці (їх будемо, звичайно, враховувати) не заважають обраному підходу. Вибір же саме цього періоду пояснюється зовсім не тим, що це була "класична" доба розвитку нашого фольклору: таку слід шукати деінде раніше, та й взагалі це поняття до фольклору малопридатне. Друга половина XIX ст. – це період, коли фольклор, незважаючи на всі іноземні впливи, зберігав ще багато архаїчного і традиційного. Важливо також, що він, вже теоретично осмислений як національний, був з достатньою повнотою зафіксований фольклористами, то ж є досяжним для вивчення в наш час. Традиційність фольклору другої половини XIX ст. дозволяє без великих ускладнень доповнювати його фіксації за рахунок записів раніших і, частково, пізніших – як таких, що відбивають й тодішній стан вітчизняної усної традиції.
Наступна серйозна проблема, що встає на шляху феноменологічного вивчення українського фольклору – це його структурування. Здавалося б, нічого кращого за категорію жанру для цього не вимислити. Ба ні! На думку Б. Нічева, категорію жанру на фольклор цілком механічно перенесено "естетико-літературною практикою нового часу", а фольклор як такий не потребує для своєї екзистенції "спеціальної інституції, якою є жанр". Що ж до його класифікації та систематизації, то вистачить і "реальних категорій – це мотив, цикл як цілісність (цикловата цялост), сюжетне гніздо, формула". І спроба узагальнення: "Коли звернутися до мови парадоксів, то формула є жанр фольклору, а жанр є формулою літератури" 1. Щоб розвіяти чари, навіяні роздумами болгарського фольклориста, достатньо порівняти, навіть не виходячи за межі пісенності, яку досліджує Б. Нічев, будь-яку думу з будь-якою коломийкою. Безперечно, жанри у фольклорі існують об’єктивно. Але безперечно також, що проблема жанру і проблема жанрової класифікації – найскладніші у фольклористиці.
Проблема жанру є однією з найбільш дискусійних і в літературознавстві, де пропонували до її вирішення підходи соціологічний, історико-типологічний, психологічний, лінгвістичний тощо, але досі не прийшли до загальновизнаного розуміння жанру. У фольклористів тут свої труднощі. На думку С. В. Мишанича, пов’язані вони з тим, що "фольклористи-збирачі та видавці усної творчості йшли здебільшого від побутових функцій фольклорного матеріалу, теоретики – від структурних ознак того чи іншого жанру. Поєднання цих двох підходів – стихійно-емпіричного і теоретико-літературознавчого – дало загальноприйнятну на сьогодні жанрову систему українського фольклору" 2. Це твердження дещо спрощує реальну ситуацію. Обидва названі С. В. Мишаничем підходи давно вже синтезовані, зокрема, В. Я. Проппом: за його дефініцією 1964 р. специфіка жанру визначається "його поетикою, побутовим застосуванням, формою виконання і стосунком до музики" 3; модифікацію цієї формули подає 1966 р. О. І. Дей. За цим підходом, коротко кажучи, жанр у фольклорі це єдність певних структурних ознак і побутової функції. Але існує ще одне розуміння фольклорного жанру, що є логічним розвитком попереднього: за ним жанром є сукупність творів, що до нього входять за цими, наперед визначеними критеріями.
Необхідність врахування і цього другого розуміння жанру пов’язана з такою архаїчною особливістю фольклору, як принципова відсутність теоретичного самоусвідомлення (див.: 1.3). Уявлення про жанр у носіїв фольклору, як правило, розпливчасті, назви жанрів частіше сумарні (як от "пісня"), пояснення щодо жанрового поділу часто парадоксальні. У порівнянні з літературним фольклорний жанр ближчий до природного явища, нагадує діброву поруч з парковою алеєю XVIII ст. Чіткі наукові критерії жанру, накладені на фольклорний твір, завжди полишають "зазор" – річ взагалі природна, але справа в тому, що у фольклористиці надто часто він переходить межу, за якою стає загрозливим для відповідності матеріалу жанровій дефініції. З аморфнішим, ніж у літературі, характером фольклорного жанру пов’язана й закономірність, на яку звернув увагу Б. М. Путілов: "сукупність естетичних ознак характерна для жанрової системи (мова про "художню систему" окремого жанру – С.Р.) в цілому, але вона не обов’язково повинна з точністю і повнотою відтворюватися в кожному конкретному тексті. У багатьох випадках справа обмежується лише частиною ознак. Внаслідок цього склад жанру не є однорідним. Жанровій системі в ньому буде повністю відповідати якесь основне ядро творів, а в ряді інших творів вона може проявлятись не так різко, бути більш розпливчастою" 4. Цьому явищу теж можна підшукати природну аналогію – наприклад, у виході на поверхню землі якогось металу, де є головна жила і є викиди периферійні, в яких метал розплавлений разом з породою. Варто тут пригадати й спробу Д. Бен-Амоса в есе "Жанри фольклору " (1976), перейти "від умовного погляду на жанри як на статичні категорії до інтерпретації їх як способів комунікацій" 5 .
Своєрідність жанрового поділу у фольклорі й обумовлює парадоксальну закономірність, за якою в кожній спробі науково-об’єктивного структурування жанрів закладено й невідповідність, точніше неповну відповідність її реальному стану речей. То ж, може, взагалі відмовитися від таких спроб? Писав же, хоч і напівжартома, К. Обенауер: "Діти знають, що воно казка" 6 . Проте німецького фольклориста бентежило інше ускладнення – існування в усній традиції жанрових угрупувань, що охоплюють значно більшу сукупність фольклорних творів, ніж це передбачено викладеним вище розумінням жанру. Справді, в певній перспективі "казка" взагалі нібито й не існує, проте є конкретні її жанри: в українському фольклорі – казка чарівна, про тварин та ін.
Щоб вийти з цього нового ускладнення, доводиться ввести науковий відповідник отій казці взагалі – "казкову прозу", і це вже буде вид як сукупність творів, ширша за жанр. У свою чергу, "казкова проза" є складовою часткою ще ширшої сукупності – "усної прози". Це вже рід як максимально широке поняття жанрової класифікації фольклору. Із сказаного випливає, що разом з більшістю фольклористів ми притримуємося думки, що кращої основи для класифікації жанрів у фольклорі, ніж класичний Арістотелів поділ, не знайти. Основи скоріше умовної: адже Арістотель мав на увазі лише літературу, і тому полишив за межами своїх міркувань не лише згадану "усну прозу", а й голосіння, замовляння, дитячий фольклор; навіть такий важливий для себе жанр, як міф, він розглядає тільки як сюжетний матеріал для трагедій (II, 13-14).
Пізніші теоретики віднесли літературні відповідники "усної прози" до епічного роду, а за ними, намагаючись зберегти Арістотелів поділ, пішли й деякі фольклористи. Єдине виправдання для цього – той факт, що в новітній літературі роман – від "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного до "Улісса" Дж. Джойса – виконує інколи певні функції епопеї. Як справедливо зазначає петербурзький фольклорист Д. М. Балашов, генетичні студії свідчать, що літературна "художня проза не народилася з епосу. Скоріше за її виток можна прийняти казку, легенду, історичний чи родовий переказ, тобто ті жанри, котрі оминув свого часу Арістотель" 7. Отже, ми дотримуємося погляду, що "усна проза" – це специфічно фольклорний, "позаарістотелівський" рід. Арістотелеву ж епосу, в "Поетиці" представленому поемами Гомера, у фольклорі відповідає епос мелічний – у нас думи, балади, історичні пісні, оповідні "псальми" тощо.
До ліричного роду в українському фольклорі належать жанри ліричної пічні та монострофи (коломийки та ін.). Складніше з "драмою". Найяскравіший твір української "народної драми", так звана "вертепна драма", виникла поза фольклорною традицією і тому має розглядатися як явище літературно-фольклорних зв’язків (див.: 2.9). З творами "театру людей" справа не краща: тут до справжньої усної традиції належать лише напівімпровізовані "п’єски", що виконуються під час календарних обрядів. Але ж і в "Поетиці" "драму" трактовано як літературний рід, що походить – це Арістотель чітко демонструє (4,5) – з обрядового фольклору. То ж і ми будемо згадані твори аналізувати в розділі, присвяченому ще одному специфічно фольклорному роду, цього разу, сказати б, "доарістотелівому" – обрядовому фольклору.
Народні паремії опиняються поза пропонованою класифікацією; оскільки ж генетично вони найбільше пов’язані з жанрами "усної прози", то й розгляд їх долучаємо до відповідного розділу. Нарешті, дитячий фольклор, що є певною підсистемою фольклору дорослих, і розглядатиметься окремо, в його зв’язках з жанровою структурою цього останнього. Залишилося питання послідовності викладу. З погляду генетичного, вона мала б бути такою: "усна проза"; "обрядова поезія"; "епос"; "позаобрядова лірика"; "дитячий фольклор". Коли ж керуватися прийнятим у цьому підручнику принципом "від простого – до складного", то доцільніше йти від жанрових концентрів не те, щоби простіших, але краще вивчених, до теж надзвичайно складних, та й вивчених гірше – як народна лірика та обрядова поезія. Отже, і в цьому випадку маємо починати з усної прози.
1.2. Роди і жанри фольклору
Соціально-побутові функції, способи виконання, поєднання текстів з мелодією, інтонацією, рухами, танцями тощо зумовили родове, жанрове, тематичне, образне й поетикальне розмаїття словесного народного мистецтва. За науковою класифікацією рід — спосіб зображення дійсності (епічний, ліричний, драматичний); вид — підрозділ, що підпорядкований загальному розділу (роду) і посідає проміжну ланку між ним та одиничними предметами, явищами; жанр — тип художньої форми (казка, пісня, прислів’я). Поняття «вид» в науці про усну народну словесність трактується ширше, ніж поняття «жанр», і відрізняється від нього вищим ступенем узагальнення.
Як і в літературі, в усній народній творчості представлені три роди мистецтва:
1) епос, серед творів якого розрізняють казкову (культово-анімістичні казки, казки про тварин, чарівні, або фантастичні, казки, суспільно-побутові казки, анекдоти, притчі, небилиці) і неказкову, або документальну, прозу (легенди, перекази, народні оповідання, бувальщини);
2) лірика, основними пластами якої є обрядові і власне ліричні пісні. До обрядових пісень належать календарно-обрядові (колядки, щедрівки, посівальні, водохресні, веснянки, гаївки, риндзівки, великодні, волочебні, маївки, русальні, купальські, собіткові, петрівчані, царинні, жниварські, косарські, гребовицькі) та родинно-обрядові (весільні, похоронні, голосіння). До власне ліричних — родинно-побутові (пісні про кохання, жіночу долю, сирітство, гумористичні та сатиричні пісні) та суспільно-побутові (козацькі, чумацькі, ремісницькі, рекрутські, солдатські, жовнірські, кріпацькі, наймитські, заробітчанські, строкарські, робітничі, емігрантські, тюремно-таборові) пісні. Окрему групу фольклорної лірики становлять пісні літературного походження і романси;
3) драма, яка об’єднує календарно-обрядові (вертеп, різдвяна драма, Маланка, великодня драма, весняно-літні ігри, Тополя, купальське дійство, царинні обходи, обжинкове дійство, вечорниці, вулиця) і родинно-обрядові (з нагоди народження дитини, новосілля, весільні, похоронні) фольклорні твори; рудименти давніх обрядів містять народні хороводи й ігри: «Дід», «Кострубонько», «Подоляночка», «Перепілка» тощо.
Чимало фольклорних творів органічно поєднують ліричні й епічні елементи, тому їх розглядають як ліро-епос, розрізняючи в ньому героїчні ліро-епічні твори (билини, думи, історичні пісні) і негероїчні (балади, пісні-хроніки).
Осібно розвивається дитячий фольклор, маючи у своїй структурі твори дорослих для дітей (колискові пісні, забавлянки, пестушки, утішки, небилиці, безкінечні казочки) і твори, що виникли в дитячому середовищі (заклички, лічилки, дражнилки, мирилки, страшилки, скоромовки).
Епічні, ліричні, драматичні та ліро-епічні твори поділяють на жанри — пісенні (колядки, щедрівки, думи, пісні, балади тощо) та прозові (казки, міфи та ін.), деякі з них мають багато різновидів. Наприклад, казка як вид має такі жанри, або жанрові різновиди: казки про тварин, казки чарівні, казки соціально-побутові та небилиці. Російський учений Володимир Пропп також долучав до них кумулятивні і докучні казки. Він стверджував, що жанр визначається його поетикою, побутовим застосуванням, формою виконання і співвідношенням з музикою. Тому поділ фольклорних творів на жанри відображає їх розрізнення за такими критеріями:
— належність до обрядово-ритуальних комплексів (календарно-обрядова і родинно-обрядова поезія);
— родові ознаки (епічні, ліричні, драматичні, ліро-епічні твори);
— середовище функціонування (суспільно-побутові і родинно-побутові пісні);
— специфіка нарації (казкова і неказкова проза);
— формальні ознаки (малі жанри) тощо.
Жанровий простір фольклору можна укласти в певну систему, що характеризується внутрішньо-типологічними ознаками.
На позначення малих прозових і віршових фольклорних творів використовують поняття «паремія». Діапазон паремійних жанрів досить широкий: прислів’я, приказки, примовки, загадки, вітання, прощання, побажання, подяки, поздоровлення, тости, формули чемності, дотепи, жарти, каламбури, скоромовки, афоризми, прикмети, прокльони тощо.
Далеко не всі фольклорні твори можна легко приписати до конкретних жанрів, родів, тому їх жанрова природа залишається нез’ясованою. Це зумовлено усною формою їх побутування, певною умовністю класифікаційних схем, а також міжжанровою дифузією — трансформацією творів з одного жанру в інший.
Зміни в жанровій структурі українського фольклору зумовлені якісними перетвореннями історичної реальності, зникненням умов, які підтримують інтерес до конкретного жанру. Втративши зв’язок зі зниклими реаліями, а відтак і свою актуальність, деякі жанри перетворилися на факт історії, живуть тільки як спогад або перейшли в репертуар професійних виконавців, модернізувалися чи трансформувалися в інші жанри. Цей процес творчий і тривалий, його наслідком є народження нової системи. Нині намітилася тенденція «затухання» традиційних жанрів, якій не піддається хіба що лірична пісня.
