Фольклор - невід'ємна складова національної культури, яка у
сконцентрованій формі подає одночасно народну філософію, етику й
естетику, створюючи неповторний національний образ світу.
Предметом курсу є фольклорний твір, завданням - набуття вмінь
самостійного аналізу ідейно-образного змісту та форми фольклорного
твору.
Метою фольклорної підготовки в межах курсу є формування у майбутніх
учителів-словесників високої естетичної культури. Методологічну основу
курсу складають ідеї про фольклор як складову частину національної
духовної культури, синтетичну форму суспільної свідомості й засіб
виховання особистості, про діалог культур, принципи комунікативної
дидактики, що спирається на філософію „діалогізму" (М.Бахтін, В.Біблер
та ін.), особистісно-орієнтовний, компетентнісно-орієнтований,
діяльнісний підходи.
Термін „фольклор" походить від англійського folk - рід, народ, lore -
знання, що разом означають „народна мудрість, народознавство". Одним
із перших цей термін використав англієць В. Томс, котрий 1846 р. під
псевдонімом А. Мертон надрукував у часописі "Атенеум" (№ 982) статтю
"The Folklore".
В українській фольклористиці у 80-х роках ХХ ст. термін одним з перших
почав використовувати М. Драгоманов, але й до сьогодні він не знайшов
загальноприйнятого визначення. Поряд із вищенаведеним терміном
співіснують і такі: народна словесність, народна поетична творчість,
уснопоетична творчість.
Головна функція фольклору - це задоволення природної потреби у
самовираженні й спілкуванні. Серед основних ознак слід виділити усну
форму поширення і передачу між людьми засобом безпосередньої
комунікації. Значна роль при цьому відводиться пам'яті, з допомогою
якої фіксуються сюжети, тексти, форми, стереотипи.
Текст народної поезії не мав автора, тобто був анонімним, щоразу
народжувався як нова форма, тобто усне „текст-слово" було варіативним.
Кожний твір був колективним - це означало, що кожен слухач мав
можливість додати до чужого своє, тобто його автором була колективна
мовна особистість у певному фольклорному соціумі. Фольклорний текст
був імпровізійним, виконавець не просто відтворював текст, але й був
співавтором прочитаного, проспіваного ( це характерна ознака казок,
легенд, частівок, бувальщин, коломийок).
Однією з важливих рис фольклору є зображення внутрішнього світу героїв
через „прихований психологізм", тобто через дії і взаємини персонажів
з навколишнім середовищем, певні зовнішні обставини тощо. Саме на
основі типізації виникають і т. зв. психологічні фольклорні
символи-асоціації (тополя-жінка). Психологізмом позначені весільні
пісні, голосіння, думи, історичні пісні, казки, балади, ліричні пісні.
У цих жанрах наявне відображення психологічного переживання горя
(голосіння), і психологічної індивідуалізації героя (думи), і
драматизму ситуації (балада). Напевне, найбільший інтерес для
психологічного аналізу представляють ліричні пісні, адже їх основу
становлять почуття, переживання. Психологізм жанру допомагає передати
фольклорне слово, емоційно-забарвлені звертання („милий голубе мій",
„серце моє") тощо.
Фольклор перебуває у тісному зв'язку з обрядами, традиціями. Весільні
пісні супроводжують весільний обряд, голосіння - поховальний, жнивні -
жниварський тощо.
Сьогодення коригує ознаки фольклорності, вносить зміни, доповнення.
Сприяють цьому процесу і засоби масової комунікації: преса, радіо,
телебачення, Інтернет. Новітнє фольклоротворення часто відображає
співвідношення і взаємозалежність індивідуального й колективного,
традиційного і новітнього, але неодмінною умовою входження твору у
фольклоризацію є його побутування за законами усної традиції.
Фольклор - цінний матеріал як у моральному, так і в розумовому та
естетичному розвитку покоління незалежної України. В той же час доля
фольклору у ХХІ столітті дедалі більше фіксується як занепадаючий
„фольк-арт" (В.Погребенник).
Фольклор - складова частина курсів української культури, етнографії.
Етнографія вважається джерельною базою вивчення народної творчості.
Відчутний зв'язок фольклору із релігієзнавством, філософією, оскільки
в народнопоетичній творчості зафіксовані давні релігійні вірування,
спроби трактування філософських категорій.
Фольклор взаємопов'язаний з літературою. Характер
літературно-фольклорних взаємин змінюється залежно від епохи,
історико-суспільних факторів, стану розвитку художньої культури
народу, літературної мови, творчої індивідуальності письменника,
змістового спрямування художнього твору тощо. Між фольклором і
літературою існують певні відмінності, зокрема у змалюванні героїв.
Якщо література "намагається" індивідуалізувати персонажа, його мову,
то фольклор - типізує і героя, і його спілкування з навколишнім
світом.
Відомо, що І.Франко одним із перших через українську пісню звернувся
до поєднання літературних і народнопісенних принципів віршування.
В.Стефаник побудував соціально-побутову проблематику новелістики на
основі принципів функціонування балади, хроніки,
рекрутсько-жовнірських пісень тощо. Саме поетика української пісні
„допомогла" йому стати неперевершеним майстром психологічної драми.
М.Черемшині знання функцій коломийкового фольклору сприяло у створенні
тональності оповідності, що притаманна творам письменника.
З'явилася низка досліджень вчених про зв'язок української літератури з
фольклором (М.Грицюта „Михайло Коцюбинський і народна творчість",
О.Дей „Іван Франко і народна творчість" та багато ін.). Цікаві
міркування стосовно фольклорно-літературних взаємин висловлює
дослідник Г.Штонь у статті Фольклор і модерн. Сумісність художніх
кодів"(див.htpp:// probr, prohosting. com/click/ PBE0000003/99). Автор
критично ставиться до недостатніх розмежувальних ознак літератури й
фольклору, що ними досить часто користуються: усність походження,
побутування, змінюваність тексту, стійка традиційність, нормативність
поетичних понять, стереотипія образності художньої мови, постійність
сюжетно-поетичних ситуацій і загальних місць, колективність. Г.Штонь
зазначає: „Фольклор - це зупинена, перетворена на світотлумачний
макроканон вічність, тоді як література - це чаc... історичний,
текучий, духовно й художньо змінний, а відтак і багатоликий навіть при
авторській його анонімності...". Роздуми науковця доцільно враховувати
при характеристиці фольклорно-літературних взаємин.
Логічним зв'язок фольклору з музикознавством, етномузикознавством або
музичною етнографією. Етномузикознавство вивчає "народну музику" або
"народну музичну культуру" (О. І. Іваницький). Досить тісно пов'язаний
фольклор з мовознавством, стилістикою, діалектологією, останнім часом
популярності набувають лінгвофольклористичні дослідження.
Український фольклор тісно пов'язаний з українською етнопедагогікою
(кожен жанр містить значний виховний потенціал), етнопсихологією (у
фольклорних творах показано стан героя, його емоції, почуття тощо).
Фольклорні пам'ятки опрацьовують у мовознавчих курсах: при вивченні
історії літературної мови, стилістики, лінгвістичної поетики,
порівняльно-історичному дослідженні мов тощо.
Вивчення усної народної творчості - це шлях до пізнання минулого,
сучасного й майбутнього нашого народу. Опанування фольклорної спадщини
українського народу сприятиме вдосконаленню процесу міжкультурного
спілкування з іншими народами.