пользователей: 21258
предметов: 10464
вопросов: 177980
Конспект-online
зарегистрируйся или войди через vk.com чтобы оставить конспект.
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ


Діалектологія

1. Фонетичні відмінності українських діалектів. Вокалізми українських

діалектів. Структури вокалізму. Основні відмінності консонантизму.

Загальна характеристика українського діалектного во­калізму. Залежно від основних теоретичних засад, на які спирається дослідник, питання про склад фонем, їх вияви, взаємозв'язки і протиставлення в українській діалектній мові може розв'язуватися по-різному. Ми ж будемо вихо­дити тут з таких теоретичних засновків: 1) Під фонемою розумітимемо мінімальну звукову одиницю в складі слова й морфеми, яка реалізується у вигляді близько споріднених звуків, її позиційних варіантів, і служить-засобом розріз­нення самих слів і морфем. 2) Близько споріднені звуки, в яких реалізується певна фонема в усіх можливих пози­ціях, є її варіанти. Вони творять звукове поле чи звуковий ряд фонеми, один з членів якого, найтиповіший, що ви­являється звичайно в сильній позиції, є основним виявом цієї фонеми. 3) Звукове поле окремих фонем у слабкій (сто­совно голосних — у ненаголошеній) позиції може перехре­щуватися, частково, а іноді й повністю збігатися. Проте і в останньому випадку маємо справу не з однією, а з різними фонемами, бо основний вияв кожної з них у сильній (стосов­но голосних —у наголошеній) позиції реалізується в різ­них звуках, і, отже, їх звукове поле, якщо мати на увазі всі випадки реалізації фонеми (як у сильній, так і в слаб­кій позиції), ніколи повністю не збігається.

При з'ясуванні відмінностей українських діалектів у системі вокалізму, зокрема при дослідженні протиставлення їх на рівні як наголошеного, так і ненаголошеного вокаліз­му, дуже важливо враховувати не ^ тільки кількісний склад голосних фонем, а й навантаженість, тобто частоту вживан­ня ' їх у живому мовленні, чого можна досягти, зокрема,

шляхом виявлення генетичної основи окремих фонем в кожному діалекті.

Склад вокалізму української діалектної мови як у кіль­кісному, так і в якісному відношенні в різних діалектах відчутно різний, проте всю різноманітність вокалізму цієї мови можна звести до чотирьох основних діалектних систем: 1) південно-східної; 2) південно-західної; 3) карпатської, 4) поліської, або північноукраїнської.

Своєю системою вокалізму найближчими до української літературної мови є південно-східні діалекти, основний ма­сив яких — говори Середньої Наддніпрянщини, що явля­ються діалектами давньої формації, лежать в основі укра­їнської національної і літературної мови. їм властивий шестифонемний як наголошений, так і ненаголошений во­калізм такого складу: | і | — | и | — |е | — | а | — |о | — | у |. При цьому треба мати на увазі, що звукові поля фонем | и |, | е | в ненаголошеній позиції у багатьох випадках, хоч і далеко не завжди, повністю збігаються, це все-таки дві різні фонеми; пор. також частковий збіг в окремих випадках звукових ПОЛІВ ненаголошених фонем |о| з |у|.

Складом свого вокалізму дуже близькі до південно- східних південно-західні діалекти, більшості з яких також властивий шестифонемний вокалізм того ж складу. Проте основні вияви окремих фонем і їхні звукові поля в півден­но-західних діалектах не завжди збігаються з південно- східними (пор., напр., фонеми |и|, |е| в багатьох говірках, зокрема гуцульських). Збігаючись з південно-східною си­стемою своїм кількісним складом, система вокалізму основ­ної маси південно-західних діалектів відрізняється наван- таженістю окремих фонем, частотою вживання їх у мов­ленні (зокрема | і |, |е|, |и|, |а |), що дає підстави вважати систему вокалізму південно-західних діалектів за окрему діалектну систему, протиставлену системі вокалізму пів­денно-східних діалектів.

Своєрідну систему вокалізму мають карпатські говори, до яких прилягають надсянські говірки. Вона звичайно семифонемна (|і| — |и| — |е| — |а| — (о| — |ьі| — |у|), ав деяких середньозакарпатських говірках навіть восьми- фонемна (|і| — | У | — | и | — | е | — | а | — | о | — | ьі | — | у |) яку наголошеній, так і в ненаголошеній позиції, причому від­мінності між цими говорами і рештою південно-західних полягають не лише в кількісному складі фонем, а й у їхній навантаженості, частотності (останнє здебільшого стосуєть­ся фонем ) 1), | и |, | у | та ін.).

Поліські, північноукраїнські діалекти своєю системою вокалізму різко відрізняються від усіх інших діалектів як кількісним складом фонем, їх навантаженістю, частотою вживання, так і протиставленням наголошеного і ненаго- лошеного вокалізму, яке проявляється в різному кількіс­ному і якісному складі цих різко протипоставлених вока- лізмів: у той час як наголошений вокалізм у типових по­ліських діалектах звичайно восьмифонемний (| і | — | и | — | іе | — |е| — | а і — | о | — | уо | — | у\), а в деяких семифо- немний (|і | — [ и | — | е [ —Та | — І о | — | у о | — |у|), ненаголо- шений вокалізм — переважно лише шЄ'сгифонемний (| і | — | и | — | е | —1 а | — | о | — | у |), що пояснюється відсутністю в ненаголошеній позиції специфічних поліських фонем-диф- тонгів. Крім того, звукові поля ненаголошених фонем ІЄІ ,

| и | в цих говорах звичайно не перехрещуються, а в деяких говірках (лівобережнополіських) спостерігається майже повний збіг звукового поля ненаголошеної фонеми | о | з звуковим полем фонеми | а |.

Навантаженість голосних фонем у живому мовленні, частота вживання їх у різних діалектах сприяє протистав­ленню українських діалектів один одному, а при однаково­му кількісному складі (разом з урахуванням інших диферен- ційних ознак) відіграє при цьому навіть вирішальну роль. Так, південно-східні і більша частина південно-західних діалектів характеризуються великою поширеністю фонеми | і |, в яких вона є замінником давнього [-Б], а також етимо­логічних [о], [е] в новозакритих складах, чим вони різко протиставляються поліським діалектам, де ця фонема ви­явлена порівняно слабко, являючи собою в ряді говірок лише продовження давнього [і]. Порівняно слабко виявлена в поліських діалектах і фонема | и |, де вона виступає нерідко лише як рефлекс давнього [ьі], чим ще більше підкреслю­ється протиставлення їх іншим українським діалектам. Зате в цих діалектах дуже широко представлена фонема І е|, в яких вона виступає не тільки відповідно до давнього сильного [ь] та етимологічного [е] у відкритих складах, а й У ненаголошених закритих, а також відповідно до давніх [£] та [е] в ненаголошеній позиції. Порівняно меншою час­тотою використання фонем | и |, | і | характеризуються і карпатські говори, де вживання цих фонем обмежується генетично: |и| переважно сягає етимологічного [ї], а | і |— І'Ь], хоч у західнокарпатських і в деяких інших говірках | і | також може сягати етимологічного [і], а в північнопід- карпатських та в деяких інших також етимологічних [о],

[е] в новозакритих складах. Є всі підстави вважати, що фо­нема | и | найширше представлена в основній масі півден­но-західних діалектів, оскільки вона тут вживається в ряді •форм, у яких у південно-східних та поліських діалектах виступають інші звуки (пор., напр., півд.-зах. інфінітиви лише на -ти, -чи, а в півд.-сх. нерідко на -т', форми дав,- місц. відм. однини іменників типу землй — на землй, місц. відм. однини — на конй, дав.-місц, однини на -омі, форми «м'якої» групи прикметників типу сйний, сйн'ий). Крім того, звукова реалізація цієї фонеми в багатьох південно- західних діалектах, як побачимо далі, має ряд особливостей.

Виразні протиставлення між українськими діалектами спостерігаються в уживанні фонеми |а|, яка звичайно ви­ступає відповідно до етимологічних [а], [§]. Значно вужче, ніж у інших, вона представлена в галицько-буковинській групі говорів південно-західних діалектів, де її звичайно заступають у позиції після м'яких приголосних тажиипля- чих фонеми | е |, | и |, | і ] та їх варіанти (пор. також звужене

вживання І а і в поліських діалектах, де воно послідовно виступає лише відповідно до етимологічного [а]).

Певні розрізнення спостерігаються і в частоті вживан­ня фонем | о | та | у |. Так, у поліських діалектах фонема | о | представлена частіше, бо тут вона виступає також відповід­но до етимологічного [о] в новозакритих ненаголошених складах. Найбільшою частотністю фонеми | у І відзначаються, очевидно, карпатські говірки, в багатьох з яких вона ви­ступає також відповідно до етимологічних [о], [е] в ново­закритих складах. Значне поширення фонема | у | має і в ряді поліських «недифтонгічних» говірок, де вона також може заступати етимологічні [о], [е] В новозакритих складах під наголосом.

Далі коротко оглянемо окремі голосні фонеми україн­ської діалектної мови.

Фонема | і | та її відповіцники в різних українських діалектах. Фонема | і | властива всім без винятку україн­ським діалектам, хоч поширеність її в них не однакова, що пояснюється тим, що в різних українських говорах, як уже відзначалося, вона має різну генетичну основу. Найширше вона представлена в південноукраїнських діа­лектах (як південно-східних, так і південно-західних), найвужче — в поліських, зокрема в лівобережнополіських і правобережнополіських говірках.

Фонема | і | в українській мові звичайно не є продов­женням етимологічного спільносхіднослов’янського, та пра-

слов'янського *і. Тільки на початку слів вона може сягати етимологічного *і; напр.: і (сполучник), ім'я, іменник, іти та ін., хоч нерідко й таке початкове [і] (< і) навіть у • літературній вимові може звучати, як [и]; пор., напр., паралельну вимову: йнод'і — інодЧ, школи — інколи, йній — іній, прій — ірій, икати — пкаука, икйн’:а — ікан’ : а (пор. також паралельні літературні форми з при­ставними приголосними: впрій, гикати, гйкаука, гикйн’:а та ін.). Щоправда, в західнокарпатських говірках та в за­хідній частині середньозакарпатських, розміщених на за­хід від р. Уж, маємо збереження етимологічного [і] переваж­но в ненаголошеній позиції, зокрема в кінці складів, хоч якість його в різних говірках неоднакова; в одних, розміще­них між р. Лабірцем і р. Ондавою,— приголосні перед та­ким [і] пом'якшуються, в більшості ж говірок вони тверді. Та й саме [і] в значній частині цих говірок виступає як звук, середній між ІІІ та ІиІ, який можна позначити через [и1] чи [і11]: ходйтис, робйти1 та ін. Таке [и1] чи [іи] знаходимо і в ' ряді поліських говірок, зокрема в північній частині лівобережнополіських і правобережнополіських, де цей звук нерідко виступає і на місці давнього [ьі]; пор. ди‘м, ди1ки1, ти хо, вироки1, ши1роки, ги1чка та ін.            .

Фонема | і | на місці давнього [4]. Найбільшу територію поширення має фонема | і |, що сягає давнього [ь]. Вона ви­ступає незалежно від наголосу в усіх без винятку південно- східних і південно-західних діалектах, включаючи й усі карпатські говори, а також у переважній більшості волин­сько-поліських говірок і в деяких інйіих говірках полісь­ких діалектів, зокрема в південній їх частині, хоч у від­значених поліських діалектах поширення [і] (<’Ь) обмежу­ється звичайно наголошеною позицією.         ‘

В окремих словах деяких південно-західних говорів, а також південно-східних замість [і] (< 'Ь) можуть виступати й інші звуки. Так, у середньозакарпатських говірках, зо­крема боржавських, [і] під впливом наступного [у] та [в] може лабіалізуватися (пор. д’ іїука, хл’уй, с’пувати та ін.) або внаслідок асиміляції до [у] в наступному складі пере­ходити в [у], що спостерігається, наприклад, у слові цілу­вати в ряді південно-західних говорів, зокрема в карпат­ських, східнокарпатських, покутсько-буковинських, по­дільсько-волинських та інших говірках: ц’ул’увати, цувувати, цулуй, ц'ул'уй та ін. У багатьох же говірках південно-східних діалектів в окремих словах, як, напр.,

стрёл’нути, крепкий, крёпос’ц*, с’етка замість [іГвиступає [е], що може бути пояснене, очевидно, впливом російської мови, а в ряді випадків, зокрема в північній смузі цих го­ворів у ненаголошеній позиції, також як прослідки дав­ньої поліської основи їх чи проникненням впливу цих говорів.

Відбиття давнього [$] у поліських діалектах. Типові поліські говори, зокрема лівобережнополіські та право- бережнополіські, на місці [і], що походить із давнього Гь], мають звичайно фонему неоднорідного утворення, дифтонг | іе | з його фонетичними різновидами або ж монофтонги типу

І еІ> ІИІ.                                                 .

Відбиття давнього Ы у поліських діалектах повністю залежить від наголосу. У наголошеній позиції відповідно до давнього Ы виступає дифтонг |іе| з сильнішим, складо- творчим першим (так. звані спадні дифтонги) або другим (так звані висхідні дифтонги) компонентом [іе] [іе]. Наприклад, у говірках ...Чернігівщини: гр’іех, с’н’іег, т'іен', сл’іеЬ, д'іед, це3іет, л’іетас’, на правобережній північній Київщині і взагалі в правобережнополіських говірках: с'ієно, с'н'іег, хл’іеб, р’ іечка, тобіе, собіе, на стол 'іе, хоч у значній частині поліських говорів, зокрема в західних правобережнополіських говірках, виступають лише прослідки дифтонгів із зникаючим ненаголошеним (нескладотворчим) компонентом у вигляді пе], [ие], Ге], а то й монофтонги [і], [іи], [и], [е] чи [є11], [ие1: с’існо, с’н’Ґг, тоб’Ґ, на стол'і', рҐчка, л’Чзти, сл’Ґд, сл’‘ед, бҐлий, бйлий, обйд, пйиіки, рйдко, сниг, сл'ид, сн'иг, т’йло, с'ино, вщра, снег, д'ед, обед, рёчка, снег та ін. У волинсько-поліських говірках, навпаки, звичайним від­биттям давнього наголошеного Ш є [і]: н'імец', гор’їх та ін.

У ненаголошеній позиції усі поліські українські діа­лекти, включаючи й волинсько-поліські, на місці давнього . Ы мають звичайно [е] з твердим попереднім приголосним перед ним або ж [и] (останнє найчастіше зустрічається у волинсько-поліських говірках): бело'к, бел’мд, мешбк, гне­здо, дедЬк, бедн’ак, секйч, сечкарн’а, свежин'а, леей, ленйви, осен’, пбпел та ін.; мирчу’к, лисовйй, писбк, билйти, до дицчат, лиуша, свитще, спивщут, ричкй, еидун та ін.

Фонема | і і на місці етимологічних [о], [еі. Величезний ареал охоплює також фонема | і |, яка є наслідком подов­

ження давніх етимологічних [о], [е], що опинилися в істо­рично закритих чи в так званих новозакритих складах, тобто в складах, що стали закритими в зв'язку з занепадом у наступному складі давніх слабких зредукованих [ь|, ІьІ (а також у зв'язку з частковою редукцією давнього Ш, що являє собою сполуку ПьІ, яка після втрати слабкого зредукованого перетворилася на І і]). Таке [і] виступає, отже, лише в закритих, власне в історично закритих скла­дах, а у відкритих складах етимологічні [о], Ієі зберігаються; пор.: віл < воль, стіл < столь, кін' < конь, мій < мои, твій < твои, піч < печь, ніс < несль, віз < везль, але: вола, стола, кон’а, мого, твого, печі, несу, вези та ін.

Це явище називається історичним чергуванням [о], [е] з [і], що є однією з найхарактерніших ознак фонетики укра­їнської мови, якою вона виразно відрізняється як від ін­ших східнослов'янських (російської та білоруської), так і загалом від усіх інших слов’янських'мов.

Чергування [о], [е] з [і] властиве як літературній мові, так і основній масі українських говорів. Воно, зокрема, характерне для всіх південно-східних і для абсолютної більшості південно-західних діалектів; спостерігається це чергування і в частині поліських діалектів, зокрема у во­линсько-поліських говірках та в південній смузі решти поліських говорів. У тих же українських говорах, де немає чергування [о], [е] з [і], етимологічні [о], [е], опиняючись у певних фонетичних позиціях, чергуються з іншими зву­ками: [у], [у], [и], |уо|, |уе|, [уи], |уі| тощо. Немає жодного українського говору чи говірки, де б етимологічні [о], [е] в усіх позиціях залишилися б незмінними, бо саме чергу­вання цих [о], [е] з' іншими звуками (найчастіше з [і]) є однією з найголовніших закономірностей фонетичної си­стеми української мови.

Найпослідовніше чергуються [о], [е] з [і] в південно- східних діалектах. Ті відхилення в чергуванні, що мають місце в цих діалектах, стосуються здебільшого окремих слів (напр.: од, дойтй, концйти, дом, война, потом) або ж поширені переважно в говірках на пограниччі з поліськими діалектами.

Послідовно це чергування відбивається також у пере­важній більшості південно-західних діалектів, охоплюючи нерідко і слова, що в літературній мові виступають звичай­но без такого чергування (напр.: мід < м^едь, олін’ < олень, біг < богь). Серед цих діалектів виняток становить лише частина карпатських говорів та надсянський говір,

де спостерігаються інші рефлекси етимологічних [о], [е] в новозакритих складах. •

Відбиття етимологічних [о], [е] в карпатських говорах. У середньозакарпатських говірках, зокрема в так званих марамороських (у межиріччі Ріки та Шопурки), ужанських (на захід від р. Латориці) та в східній частині захід- нокарпатських говірок аж до р. Ціроки [о], [е] в історично закритих складах незалежно від наголосу чергуються з [у]: кун, вул, стул, ну ж, радует’, муй, твуй, т'утка, приніс, вечур та ін. А.в одній із західнокарпатських гові­рок, у с Завадці, між [у],- що виступає на місці етимоло­гічного [о], і- попереднім приголосним, що звичайно пом'як­шується, є ще й вставний []]: щуп’, м'}уст, в[ул та ін. Таке ж [у] (< °> е) маємо і в деяких надсянських говірках: муст, фует, вун, стуї) (стіл), нус та ін.

У середньозакарпатських же говірках, що розміщені в межиріччі р. Латориці і р. Ріки (так звана боржавська гру­па говірок), [о], [е] чергуються з [у] ([і] лабіалізованим): к\ін', вул, стул, віічар’, т'утка, прин’цс, спіік та ін. Такий же рефлекс -([у]), щоправда, лише відповідно до етимоло­гічного [о], виступає і в деяких західнокарпатських говірках.

У деяких західнокарпатських говірках, зокрема на пів­денній Лемківщині, а також і в надсянських, етимологічне [о] чергується з [ы]: выл, хвыст, вын, пыд, вытки, вьіддаті та ін.: пор. також в окремих надсянських: ны°с, сты°л, кы°т, гы°рка таін.

У частині надсянських говірок виступає чергування [о] з [и]: плит, потим, виутдрок, спид гир та ін. У деяких з цих говірок артикуляція такого [и] ускладнюється ще й елементом [і], і звук-набирає вигляду [и'].

Таке відбиття чергувань етимологічних [о], [е] в кар­патських говорах, а також у надсянському говорі давало, підстави деяким ученим, зокрема О. І. Соболевському; зближувати карпатські говори з поліськими і навіть роз­глядати частину з них як поліські (північноукраїнські). За цієї кваліфікації карпатських говорів допускалася по- милка,.бо чергування етимологічних [о], [е] з [у], [у], [ы],

о

[ы], [и] в тих із цих говорів, де воно спостерігається, як і чергування [о], [еі з [і] в решті південно-західних діалек­тів, відбувається лише в історично закритих складах і зовсім не залежить від наголосу, в той час як у поліських діалектах при відбитті етимологічних [о], [е], як і старо­винного [’Ь], вирішальну роль грає наголос,

Відбиття етимологічних [о], [е] в поліських діалектах.

Дуже своєрідно відбивається чергування етимологічних

[о], [е] в поліських діалектах.

Якщо в обох південноукраїнських діалектних групах ці [о], [е] як у наголошеній, так і в ненаголошеній позиції зберігаються у відкритих складах, а, опинившись у ново- закритих складах, переходять в [і] незалежно від наголо­су (в карпатських і в надсянському говорах, як ми бачили, можливі й інші рефлекси), то в поліських діалектах рефлек­сація етимологічних [о], [е] повністю залежить від наго­лосу.

У ненаголошеній позиції в усіх поліських українських діалектах зберігаються етимологічні [о], [е] незалежно від того, чи вони перебувають у відкритих чи в закритих скла­дах: мосто'к, косткй, ластоука, радос'т', стйрос’т’, спод- нйца, роцчак, у конц'і, еоз’му, кончат'та ін.; осен’, пбпел, ^іечкур, печкй, шестнадцет', семнадцет', шестнаЬцет, семнадцет, вдсемдес’ат, камен’, гребен’, лебед'та ін. У на­голошеній же позиції в типових поліських діалектах, зо­крема в північній смузі ' лівобережнополіських, правобереж- нополіських, а частково й волинсько-поліських та під- ляських, відповідно до етимологічних [о], [е] виступають звуки неоднорідного творення, дифтонги [уо], [уеі, [уи], [уі], [уо], [уе], [уи], [уі]; [іе] та ін., а в південній смузі цих діалектів і4" в ії&реваЖній“ більшості волинсько-поліських говірок — різноманітні монофтонги [у], [у], [и], [о], Іе], [і].

Дифтонги на місці етимологічного [о]. У багатьох по­ліських говорах етимологічне [о] під наголосом заступаєть­ся лабіалізованими дифтонгами [уо], [уе], [уи], [уі] та ін.

Дифтонгічні поліські говори поширені здебільшого на території північно-західних районів Сумської області, на Чернігівщині (за винятком південно-східної її частини), в північній частині Київської і Житомирської областей, а Також на північному сході Ровенської області, обіймаючи переважно північну смугу лівобережнополіських і право- бережнополіських говірок. Південна межа дифтонгічних поліських говорів проходить приблизно по такій лінії (з заходу на схід): Сарни — Цумань — Новоград-Волин- ський — північніше Коростеня — Ніжин — Сосниця —■ Новгород- Сіверський.

 

2. Українська діалектна лексика. Класифікація та основні риси.

Серед діалектних відмінностей у лексиці, якщо виходи­ти ІЗ принципу співвідносності, слід розрізняти два типи: 1) протиставні (співвідносні), 2)непротистав- н і (неспіввідносні).

Непротиставні (неспіввідносні) лексичні діа­лектні відмінності полягають у наявності в певному діа­лекті слів, яких немає в інших діалектах, через те що вони не мають відповідних предметів чи понять. Основна маса

непротиставних лексичних діалектизмів — це переважно термінологічна лексика, пов'язана із спеціальними галузя­ми господарства, зі специфікою економіки і побуту певного краю, його географічним положенням, із специфікою мате­ріальної культури тощо.

Так, наприклад, у говорах Закарпатської області, в багатьох районах якої серед сільськогосподарських культур тривалий уже період мають важливе значення куку­рудза (киндирйц’а, тиндирйц'а, мелай та ін.) і картопля (крумпл'і, р'іпа, бул'ба та ін.), час збирання цих культур позначається спеціальними термінами: ламан 'а чи ламан 'а (час збирання кукурудзи), бран'а (час збирання картоплі). Звичайно, що в тих районах, де ці сільськогосподарські культури не мають такого важливого значення, нема й цих термінів. Пор. також назви специфічномісцевого одягу в районі Карпат: лейбик (лййбик), кептйр, пётек та ін.;

назви специфічних місцевих страв: кулеиіа, дз'ама, сука- нйц’а та ін.

Про т и с т а в н і (співвідносні) лексичні діалектні відмінності полягають у тому, що для позначення того ж самого предмета чи поняття в різних діалектах вживаються різні слова або слова, утворені від того ж самого кореня, але з різними словотвірними афіксами, чи слова з такими особливостями їх фонетичного оформлення, які не випли­вають із фонетичних закономірностей цих говорів, тощо.

Різновиди лексичних діалектних відмінностей протиставного типу. Се­ред протиставних лексичних діалектних відмінностей залеж­но від їхнього характеру виділяється кілька різновидів:

1)                  власне лексичні, або словникові; 2) лексико-семантичні;

3)                  лексико-словотвірні; 4) лексико-фонетичні.

Слова власне лексичного, або словнико­вого, різновиду становлять помітний шар діалектної лексики в українській діалектній мові на всій території її поширення. Вони виявляються в тому, що в різних діалек­тах для позначення тієї ж самої речі, предмета, поняття тощо вживаються зовсім різні слова, утворені за існую­чими в мові моделями від інших коренів.

Так, наприклад, для такої сільськогосподарської куль­тури, як картопля, в різних українських діалектах знаходи­мо порівняно велику кількість назв: картбпл’а, картсфл’а, картбхл’а, картопа, картошка, картбфел’, картбхі тощо (південно-східні, частково південно-західні та поліські діалекти) — бул'ба, була, бул’еа та ін. (поліські, частково

південно-західні діалекти) — барабол’а (південно-західні діалекти, зокрема подільські, частково наддністрянські та буковинські) — ріпа (деякі південно-західні, зокрема схід­на частина середньозакарпатських та гуцульські говір­ки) — мандибурка (деякі південно-західні, зокрема по­кутські і частково північнобуковинські та східнокарпат- ські говірки) — крумпл'і (західна частина карпатських говорів) — біб (деякі наддністрянські та інші говірки) — кумпітера (деякі південні середньозакарпатські говірки) та ін. Зрозуміла річ, що протиставлення типу картбпл’а — картбфл 'а — картбфел' — картдхл’а — картбпа — кар­тошка тощо чи бул'ба — бул'ва — бул'а не власне лексичні, словникові, а лексико-словотвірні чи лексико-фонетичні, але протиставлення картбпл’а — бул 'ба — бараббл 'а — мандибурка — ріпа — біб — крумпл'і — кумпітера є вираз­ні власне лексичні, словникові відмінності; пор. також різ­ні діалектні назви для рослини «дереза»: повій — бісина — чортоплуд—дерйпліт—дарморіс — л’щі]а та ін.; пор. ще назви для кропиви в південно-західних діалектах: кро­пива, копрйва, прокйва — жалйва; назви для соняшника в середньозакарпатських говірках: сбн'ачник, сон’ашник, слб- нічник, посбн'ачник, просбн'ачник — просбнц'віт, процбн- ц'віт — міс’ачник, міс'ашник — форгуу; назви для вікна в цих же говірках: вікна— бболок, бблак — вызур, вызур,

вузор та ін.; у цих же говірках назви для дзеркала: дзйрка- ло, зйркало —гл'адйло та ін.; для драбини: драбйна — лазиво —луйтра та ін.; відповідники прислівника «торік»: л'іт'іс', л’ітус’ — лонй, улонй •—тогід • — ріктипир’, ти- пйр'рік — гідтипир', типйр'гід та ін.

Виникнення діалектних слів цього різновиду зумовлю­ється звичайно позалінгвістичними причинами.

Найчастіше появу таких утворень можна, очевидно, пояснювати тим, що в свідомості носіїв певного діалекту протягом ряду поколінь закріплювалися з різних причин інші асоціації з тими чи іншими предметами, речами тощо, інші ознаки їх, ніж у носіїв інших діалектів цієї ж мови. Так, наприклад, у носіїв тих південно-західних діалектів, у яких вживаються слова жалйва (кропива), гл'адйло (дзеркало), вйзір (вікно), лазиво (драбина) та ін., з предме­тами, для позначення яких служать вони, асоціювалися поняття дій «жалити», «глядіти», «визирати», «лазити» та ін., а не ті поняття, з якими пов'язані назви цих предметів у літературній мові чи в інших українських діалектах, або такі діалектні слова, як вилки, вилошник — рогач (від

вила, прилад, що подібний до вил), сохйр — дерев'яні вила (від соха, розсоха), стир, стирок — ганчірка (від стирати, витирати), пошиванка, пошивка — наволочка (від шити) та ін., що поширені в поліських говірках, в основі своїй мають асоціації з іншими предметами — вилами, розсохою (сохою) тощо, а не рогами (ріжками) тощо, як у літератур­ній мові.

Немало існує діалектних слів, які виникли внаслідок перенесення в силу якоїсь асоціації назви одного предмета на інший. Такими е, наприклад, згадувані вже південно- західні діалектні назви картоплі ріпа, біб та ін., загальна назва для грибів — губи, що відома в багатьох південно- західних, а також поліських діалектах, назви для гасової лампи — гас, гаснйк, гаснйц'а, що поширені в південно- західних, зокрема подільських, і в південно-східних діа­лектах, та ін.

Певна частина діалектних слів власне лексичного або словникового різновиду виникла внаслідок збереження в окремих діалектах давньої лексеми, в той час як в інших діалектах появився новотвір, що став і літературною нор­мою; пор. південно-західне району Карпат л'ітос' — поліське л'іетос' — торік, південно-західне вуйко, стрйй- ко, вуйна, ~стрййна — дядько, тітка, північноукраїнське ратай, оратай — орач, чёл’ад’ — молодь та ін, Частина ж діалектних слів цього різновиду появилася ЕНЗСЛЩОК за­позичення окремих лексем з суміжних діалектів інших мов, сфера поширення яких обмежилася лише деякими діалек­тами. Такими є, наприклад, численні мадяризми в середньо- закарпатських говірках типу лойтра (драбина), форгуу (соняшник), крумпл'і (картопля), танґерйц’я, кендерйц'а (кукурудза), сабо у- (кравець) та ін.; полонізми в багатьох південно-західних говірках типу кобїта (жінка, дружина), слуп (стовп), уцтйвий (чесний), таний (дешевий) та ін.; германізми в тих же говірках типу анцуг (костюм), шустер (швець), файний (гарний), ташка (сумка) та ін.

Серед протиставних діалектних відмінностей у лексиці спеціальної уваги заслуговують лексико-семантичиі діалек­тизми. Під ними звичайно розуміють слова, що в різних діа­лектах тієї ж самої мови звучать однаково, але мають зовсім відмінні значення.

Іноді до лексико-семантичних діалектизмів відносять усі слова-омоніми, незважаючи на їхню етимологію, як, наприк­лад, середньозакарпатське копил (незаконнонароджений, безбатченко, байстрюк), що являє собою, безсумнівно,

румунське запозичення (сорТІ) у зіставленні з літературним українським копйл (шевська колодка, складова частина саней), або середньозакарпатське japoedmu — відбувати весняні роботи (від jap', jap — весна; пор. Д.-рус. ярь — весна) у зіставленні з лівобережнополіським japoedmu, japoedm’ — бути в збудженні, дратуватися (із д.-рус. ярь, ярый — гарячий, запальний, сердитий), чи знову ж таки середньозакарпатське паніка (застар.) — пані, господиня порівняно з літературним українським паніка — жах, нестримний переполох тощо, що за походженням є безсум­нівним грецизмом (д.-гр. n’avixov) та ін.

Будь-які слова-омоніми, треба думати, не можуть бути віднесені до семантичних лексичних діалектизмів, бо в них маємо справу не з розвитком чи видозміною значення то­го ж самого слова на різному діалектному грунті, а з етимо­логічно різними словами, одне з яких нерідко може бути навіть запозиченим з іншої мови, іноді дуже віддаленої за своєю граматичною будовою, як це маємо в нашому першому прикладі.

Лексико-семантичні діалектизми — це слова однієї ети­мології, які хоч і звучать однаково, але в різних говорах тієї ж самої мови виступають з різним значенням; пор. південно-західне гостйнец’ — великий битий шлях і літе­ратурне та південно-східне гостйнец' — подарунок; серед­ньозакарпатське плат’а — одяг взагалі і літературне ruidm- тя — вид верхнього жіночого одягу; середньозакарпатське копйти — сапати (мотикою — вид сапи) і літературне ко­пати — копати лопатою та ін.

Виникнення й розвиток різних значень того ж самого слова Е різних діалектах якоїсь мови зумовлюється, оче­видно, відносною ізольованістю певного діалекту від інших діалектів цієї ж мови в процесі її історичного розвитку.

Лексико-семантичні діалектизми могли розвинутися в місцевих діалектах по-різному: 1) шляхом збереження давнього значення слова при звуженні чи розширенні його в літературній мові та інших діалектах; пор.: плат’а — одяг взагалі (середньозакарпат.) при літ. плаття — вид верхнього жіночого одягу; винб — виноград, вино (серед­ньозакарпат.) при літ. винб — напій; ітй — іти, їхати (середньозакарпат.) при літ. ітй; кал — болото — грязю­ка (у багатьох говорах, зокрема півд.-зах.) при літ.-книжн. кал — екскременти та ін.; 2) шляхом розширення значен­ня слова і перенесення назви з одного суміжного чи подіб­ного предмета на інший, як напр.: каша —каша, крупа

Найчисленнішими в лексичній системі української діа­лектної мови можна вважати діалектні слова лексико- словотвірного різновиду. Характерною ознакою їх є те, що при спільній з відповідними словами інших діа­лектів чи літературної мови кореневій морфемі діалектне слово відрізняється словотвірними афіксами або поряд­ком компонентів складних слів.

Діалектні слова цього різновиду в українських діа­лектах можуть розрізнятися: 1) суфіксами (пор. у карпат­ських говорах: ворожйл’а — ворожка, кошар — кошик, стирн'анка, стирн'анйц'а — стерня, сливуука — слив'ян­ка, кур’а — курча, кон’ухар’ — конюх та ін.; у поліських -говірках: горбдн’е —городина, овочі, і'ат'ухно зять,

Під діалектними словами лексико-фонетичного різновиду слід розуміти лише слова-діалектизми, які розрізняються в діалектах особливостями звукового складу, спричиненими несистемними, нерегулярними фонетичними явищами, що мають індивідуальний, лексикалізований характер.

Іноді як лексичні діалектизми розглядаються всі слова, що мають у різних діалектах відмінності в своєму фонетич­ному оформленні, зокрема й зумовлені системними фоне­тичними закономірностями окремих діалектів. Проте такий погляд неправомірний, бо в цьому випадку маємо справу не з лексичними, а з чисто фонетичними відмінностями, що відіграють важливу роль при характеристиці фонетичного рівня місцевих діалектів, але для характеристики цих діа­лектів з погляду їхнього лексичного складу не мають власне ніякого значення.

Творення діалектних слів лексико-фонетичного різнови­ду найчастіше спричинюється різними спорадичними замі­нами звуків (напр., у правобережнополіських говорах: зацмін’ — жасмін, скогл’іт’ — скиглити; у середньоза- карпатських: пролуб —проруб), метатезами (напр., у пра­вобережнополіських: рапуз — пазур; у середньозакарпат- ських: колбпн’і — коноплі, хпйти — пхати), явищами гі- перизму (напр., у слобожанських: от’уг —утюг, праска, опйр — упир; у деяких подільських: олова — голова, ука­ти — гукати та ін.), явищами аферези (напр., у поліських: за’дно — за одно) та ін.

Деякі вчені серед протиставних діалектних відмінностей у лексиці виділяють ще ле’ксико-акцентологічні, що полягають у різному наголошуванні того ж самого слова в різних діалектах, проте це питання потребує ще спе­ціального дослідження. Особливості в наголошуванні в українській діалектній мові досить відчутні. З цього по­гляду на особливу увагу заслуговують південно-західні діалекти, серед яких є й говори з нерухомим наголосом (за- хіднокарпатські чи лемківські) і в яких загалом спостеріга­ється сильна тенденція до перенесення наголосу на кореневу морфему.

Цілком природно, що відмінності в наголошуванні в українській діалектній мові повинні стати об'єктом спеці­ального розділу української діалектології.

Короткі відомості про найважливіші віхи в історії класифікації українських діалектів.

Перші спроби охарактеризувати українські діалекти сягають другої половини XVIII — початку XIX ст. Окремі відомості про них знаходимо в різних етнографічно-геогра­фічних, історичних, фольклорних працях, граматиках, написаних О. Павловським, М. Лучкаєм, І. Вагилевичем та ін., а також у багатьох філологічних працях М. О. Мак­симовича \ Я- Ф. Головацького2, присвячених взає­мовідносинам української мови з іншими слов'янськими мовами, тощо. Проте лише з середини XIX ст. українські діалекти стали об'єктом справді наукового дослідження.

Наукові засади української діалектології були закладе­ні в працях О. О. Потебні «О звуковых особенностях рус­ских наречий» (1865 р.), «Заметки о малорусском наречии» (1870 р.), «К истории звуков русского языка» (1876 р.) та ін., в яких він розрізняє такі говори: український, поділь­ський, галицький, карпаторуський, або гірський, волин­ський, північні. Автор один із перших звернув увагу на виняткове значення даних живої народної мови, широко залучаючи їх у своїх працях для з'ясування явищ історії української мови, яка висвітлювалася ним на широкому фоні зіставлень і порівнянь з явищами інших слов'янських мов. Не одне з його пояснень розвитку окремих мовних явищ стало надбанням науки про історію української мо­ви (пор., напр., з'ясування шляхів розвитку історичних чергувань [о], [е] з [і] та ін.).

Перший справді науковий огляд українських діалектів на основі значного фактичного матеріалу, зібраного екс­педиціями Південно-західного відділу Російського геогра­фічного товариства, був здійснений К. П. Михальчуком у його праці «Наречия, поднаречия и говорьіІЮжной России в связи с наречиями Галичини» \ в якій була подана роз­горнута класифікація українських говорів з докладною характеристикою їхніх фонетичних і морфологічних ознак. Беручи до уваги не лише діалектні, а й загальні етнографіч­ні ознаки, К- П. Михальчук усю українську мовну терито­рію поділив на три наріччя: українське, поліське і чер- воноруське (русинське, чи русняцьке). Визначивши для цих наріч певні фонетичні та морфологічні ознаки, які в своїй сукупності досить виразно окреслюють кожне з них, автор у наріччях виділяє ще піднаріччя з короткою харак­теристикою їх, а в деяких з останніх — також дрібніші діалектні одиниці —різноріччя.

Класифікація українських говорів на Три наріччя, здій­снена К- П. Михальчуком, була найбільш вдалою з усіх спроб, що появлялися в дореволюційній мовознавчій лі­тературі. Вона найкраще відбивала реальні відносини, що склалися поміж українськими діалектами. Всі наступні спроби класифікації українських діалектів зводилися пере­важно до уточнення класифікації К- П. Михальчука, хоч серед них були й такі, які пропонували навіть іншу схему основних діалектних угруповань — наріч. Так, О. І. Собо- левський у праці «Опьіг русской диалектологии. III. Мало­русское наречие» (1892 р.) 2, спираючись неокремі, щоправ­да, суттєві фонетичні риси,’ виділяє лише два наріччя (за його термінологією — • піднаріччя): північноукраїнське (пів- нічномалоруське) і південноукраїнське (південномалорусь- ке). І хоч ця схема класифікації українських говорів була досить популярною в кінці XIX —на початку XX ст., більшість послідовників її змушена була виділяти в півден­ноукраїнському наріччі ще дві групи говорів — південно- західну і південно-східну3. Подібну до класифікації О. І. Со- болевського здійснили спробу групування^ українських

говорів і автори «Опыта диалектологической карты русско­го языка в Европе с приложением очерка русской диалекто­логии» М. М. Дурново, М. М. Соколов, Д. М. Ушаков (1915 р.)1, які також, узявши до уваги лише фонетичні ознаки, виділили в українській мові три групи говорів: південномалоруську, північномалоруську, карпатську, чи карпатоугорську. Проте один з авторів цієї спроби (М. М. Дурново) в пізнішій своїй праці «Введение в историю русского языка» (Брно, 1927), подаючи уточнену класи­фікацію українських говорів, виділяє серед південномало- руських полісько-українські, східноукраїнські і західно­українські говори.

Уже в перші роки після Великої Жовтневої соціаліс­тичної революції появляються спроби класифікації укра­їнських діалектів, які звичайно опиралися на попередні схеми, вносячи до них певні корективи. Однак лише під кі­нець 30-х рр. XX ст. в українській діалектології усталю­ється поділ українських говорів на три наріччя: 1) північ­не, або поліське, 2) південно-західне, південно-східне.

Поряд з працями, в яких здійснювалися огляди україн­ських діалектів, робилися спроби їх класифікації, в укра­їнській діалектології ще в дореволюційні часи було викона­но чимало монографічних описів окремих говірок та гово­рів, найбільша кількість яких була присвячена південно- західним діалектам.

Пожовтневий період ознаменувався в українській діа­лектології появою великої кількості монографічних дослі­джень, більшість з яких опублікована у вигляді авторефера­тів та численних статей, зокрема в таких виданнях, як «Український діалектологічний збірник» (вип. 1, 2. К., 1928—1929), «Діалектологічний бюлетень» (вип. 1—9. К-, 1949—1962), у вузівських виданнях наукових записок та в спеціалізованих збірниках типу «Українська діалекто­логія і ономастика» (К-, 1964), «Територіальні діалекти і власні назви» (К-, 1966), «Українська лінгвістична геогра­фія» (К-, 1966), «Українська діалектна морфологія» (К-, 1969) та ін., у працях республіканських діалектологічних нарад, що періодично скликаються Інститутом мовознавства ім. О. О. Потебні Академії наук УРСР (див. «Праці X респу­бліканської діалектологічної наради». К-, 1962; «Праці XI республіканської діалектологічної наради». К.., 1965;

Праці XII республіканської діалектологічної наради». К., 1971, та ін.).        .

Широке розгортання робіт з вивчення українських го­ворів дало можливість охопити діалектологічними дослід­женнями не тільки весь ареал української мови, а й значно розширити їх проблематику. Крім фонетики й морфології увагу українських діалектологів привертають синтаксис, лексика, словотвір, хоч дослідження цих рівнів структури української діалектної мови вимагатиме ще великих зу­силь учених.

Північне наріччя української мови

Поділ

Північне наріччя поділяється на три говори: східнополіський говір (лівобережнополіський), середньополіський говір (правобережнополіський) і західнополіський говір (волинсько-поліський). Відрізняючись між собою, вони мають деякі спільні особливості, які протиставляють північне наріччя південно-західному і південно-східному та визначають його перехідний характер від української мови до білоруської. Це різна рефлексація давніх ę, ě (ѣ), о та є в наголошеній і ненаголошеній позиціях, що виявляється у чергуванні а/епйат’ — пети́, ход’áч'і — хóдеч'і, йáма — йемк’í; у чергуванні і/и, що походять з ѣ, на волинському Поліссід'ід — дидóк, ê, іе — є в середньополіському і східнополіському говорах: л’êс — л'есóк; в якісно різних рефлексах давніх о та е, що розвинулися в чергування дифтонгів і монофтонгів закритої артикуляції наголошеного закритого складу з о та є відкритого ненаголошеного складу: туôк, твêк, твиêк, твик, тêк, тик, тиік, тіик — тóку; п(й)іêч, п(й)êч, п(й)іч — пéч'і. Збереження у сучасних північних говорах слідів давніх довгих о, е, а також посталих внаслідок замінного подовження о, є під наголосом і відсутність будь-яких прослідків довгих у ненаголошених складах виявляється у послідовній нейтралізації не під наголосом опозицій ě, є — есенá, сем'іа (е), є — епетáк, перó, ě (з ō), о (з ō): ройê, роти́. Якісно розрізняється волинський (південний) і поліський (північний) наголошений вокалізм: в'іл (вуôл, вуêл, вуил, вил, вôл, вêл, вол, вул)с'ім (с’êм, с'іêм); мен'і (м'ін’ê); б’íлий (бêли, бйêли, бйіêли). Це протиставлення поліського і південного українського мовного масиву найчіткіше виявляється на поліському лівобережжі і правобережжі, а в західнополіському говорі спостерігається сусідство південних і північних рис: в'із і вуз, вуôз.

Особливості

На морфологічному рівні визначальною рисою залишаються усічені прикметникові форми називного відмінка однини чоловічого роду: пр'іч’íнни ‘гарний’, так'і, чет'вôрти, пострóйани при нестягнених формах у жіночому і середньому роді: дóбрайа, такéйе, а також у називному відмінку множини: пр'іч’íннийе, так’íйе, пострóйанийе. Подекуди залишилися давні форми іменників чоловічого роду II відміни в давальному відмінку множини: дай б'ікôм с’êна; в місцевому відмінку множини: у корчôх совйак’í ростýт. На лексико-семантичному рівні кожен говір виділяється своїми специфічними рисами. Наприклад, значення ‘трясовина, драговина’ на волинському Поліссі передають словами морóчн'а, стýбла, чáква, тлан’, у середньополіському говорі з'д'в'іж, ств’íга, драгá, на лівобережжі відповіднотóпкайе балóта.

Південно-західне наріччя української мови

Особливості

Риси, за якими південно-західне наріччя протиставляється південно-східному і північному наріччям, охоплюють усі чи більшість говорів наріччя; частина специфічних для південно-західного наріччя рис має вузьколокальний характер. Багато важливих для структури південно-західного наріччя ознак не протиставляються іншим наріччям, вони є інтегральними.

Словотворчі особливості південно-західного наріччя зумовлюються набором словотворчих засобів, не властивих діалектам інших наріч, наприклад: суфікси -анк(а), (н)-иц’(а) для утворення назв полів з-під сільськогосподарчих культур (стерн’áнка, бурачáнка, барабол’áнка, жи́тниц’а, бýл’аниц’а), суфікс -л’(а) для творення назв діючої особи жіночого роду (брáл’а, копáл’а, ворожíл’а) та ін.

Літературна, наукова діяльність, шкільництво носіїв південно-західного наріччя аж до середини 20 ст. були позначені помітним впливом місцевих говірок, що зумовило формування у різний час галицького, буковинського і закарпатського варіантів української літературної мови, з яких лише галицький був найбільш унормованим і поширеним.

Фонетичні[ред. • ред. код]

Фонетичні особливості південно-західного наріччя:

  • рефлексація давніх о, е в новоутворених закритих і ненаголошених складах як і (конь > кін’, печь > піч, ıєсень > осін’), у частині карпатських говорів давні о, е зазнали інших змін — на у, ÿ, и (конь > кун’, кин’, принеслъ > принÿс);
  • давній Ѣ (ять) рефлексувався як у наголошених, так і ненаголошених позиціях (пѣсокъ > пісóк, дѣло > дíло);
  • в галицько-буковинській групі говорів а після м'яких приголосних і шиплячих змінюється на голосний переднього ряду е, и, і (час > чіс, тел’á > тел’é, шáпка > ши́пка), для інших говорів ця зміна не характерна;
  • наявність сильного укання — зміни ненаголошеного о в у (гоулýбка, кужýх);
  • у ненаголошеній позиції сильне змішування е і и (жиевé, вислó), а в буковинському говорі виразна зміна артикуляції и у напрямку до е (беикé ‘бики’, жéто ‘жито’);
  • у карпатських говорах наявний голосний заднього ряду ы (сыны, былы);
  • деспалаталізація p’ і пов'язане з нею виділення нової йотової артикуляції в наддністрянському говорі (зор’а > зорја, бур’а > бурја);
  • оглушення приголосних у кінці слова і перед глухими приголосними; відсутність подовження приголосних в іменниках середнього роду (жит’:а > жит’а, жит’е);
  • перехід м’яких приголосних д’, т’ в ґ’, к’ (д’ід > ґ’ід, т’íсто > к’íсто);
  • наявність на місці давніх сполук ръ, лъ, рь, ль рефлексів -ир-, -ил-, -ер-, -ел-, -ыр-, -ыл- (керни́ц’а, кырвáвиј, гилтáти).

Морфологічні[ред. • ред. код]

Морфологічні особливості південно-західного наріччя:

  • наявність флексії -оў, -еў на місці давніх -оју, -еју, а також флексії -ом в орудному відмінку однини іменників жіночого роду та узгоджених з ними прикметників, числівників та окремих займенників (рукóју > рукóў, рукóм, мнóју > мноў, мном, землéју > землеў);
  • збереження у багатьох говорах рефлексів давніх закінчень давального і місцевого відмінків множини іменників чоловічого роду -ом, -ім, -ох, -ix (синóм, брáтім, на синóх, на брáтіх при формах синáм, братáм, на синáх, на братáх у більшості українських діалектів);
  • збереження давніх форм давального і орудного відмінків однини особового і зворотного займенників мі, ми, ті, ти, си, м’а, т’а, с’а при формах менí, тобí, собí, менé, тебé, себé в ін. говорах;
  • поширення усічених форм займенників (го, му зам. јогó, јомý), редуплікованих форм вказівних займенників то, се — тото, сесе, сес’а;
  • наявність форм інфінітива на -чи від дієслів з основами на задньоязиковий приголосний г, к, x (бігчи, стрими); поширення різних форм майбутнього часу (бýду писáти, бýду писáв, писáтиму, му писáти);
  • збереження давніх особливих форм дієслів 1-ї і 2-ї осіб одн. і мн. минулого часу (носи́вјем, носи́лам, носи́ли смо, носи́ли сте), а також форм давноминулого часу (був-јем казáв) та форм умовного способу (був бим роби́в).

Синтаксичні

Синтаксичні особливості південно-західне наріччя:

  • наявність конструкцій прийменник к + іменник, займенник у давальному відмінку (к тóбі, замість до тéбе), конструкцій нас було двох замість нас було двојемају діти замість мају дітей та ін;
  • поширення вільного відносно зворотного дієслова розташування форманта с’а (також у формі си чи сі) — у препозиції чи постпозиції (ја с’а весел’у і ја весел’ус’а).

Південно-східне наріччя української мови

Особливості

Південно-східному наріччю властивий шестифонемний наголошений вокалізм, який в основних виявах фонем мало чим відрізняється від вокалізму української літературної мови. Однак у частині говірок південно-східного наріччя спостерігаються риси, характерні для говірок північного наріччя, наприклад: збереження [о], [е] в ненаголошеній позиції на місці етимологічних [о], [е] (гвоздки́бéседапошóў). У південно-східному наріччі в ненаголошеній позиції немає розрізнення фонем [е], [и] (ниесýвиеду́жеиве́биерéзасиелó). У ряді говірок фонему [о] у ненаголошеній позиції заступає фонема [у] (туобí,пуожар). У системі консонантизму південно-східного наріччя у більшості говорів фонема [ф] заступається звичайно [x], [хв] (тýхліхвáбрикабухвéт); обмежено вживаються африкати [дж], [дз], [дз’], замість них — [д], [ж], [з] (хóд'убужýзвонóкжерелó); наявний альвеолярний (так званий середній) [л.], що найчастіше виступає у полтавських говірках (гол.овабул.и́мол.око); поширений м'який приголосний [р’] (р'амагр'аниц'акобзар’).

На морфологічному рівні діалектні ознаки спостерігаються головним чином у дієвідмінюванні. Форми інфінітива можуть мати паралельні суфікси ти або т’; дієслова 1-ї особи однини — форми типу вóз'у,кóс'усид’ýкрут’ý; широко представлені усічені форми у дієсловах І дієвідміни: знагукáдýмапитá; у дієсловах II дієвідміни у слобожанських і степових говірках виникли форми типу нóсерóбелáзе.

Серед синтаксичних ознак південно-східного наріччя — багатозначність сполучник де, що вживається замість кудиякийщо; обмежене вживання сполучника але, частіше — сполучники тактаано (ну).

У лексиці південно-східного наріччя є чимало русизмів, а також, особливо в степових говірках, тюркізмівболгаризмів, запозичень з романських мов. Лексичні ареали південно-східного наріччя нечіткі, розмиті.


17.06.2015; 15:07
хиты: 1123
рейтинг:0
Гуманитарные науки
лингвистика и языки
филология
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2016. All Rights Reserved. помощь