Речення є граматично організованою одиницею, бо слова в
ньому зв'язуються в словосполучення (сурядні й підрядні), і
об'єднуються в єдине граматичне ціле за певними властивими
для даної загальнонародної мови правилами. Кожне речення має
організуючі центри — підмет і присудок (двоскладне речення)
або один головний член (односкладне речення), навколо яких групуються залежні від них пояснюючі слова (другорядні члени).
Основними граматичними ознаками речення є інтонація
і предикативність (або предикація).
«В нашій вітчизняній науці, — пише акад. В. В.
Виноградов, — дві загальні характерні конструктивно-граматичні ознаки
речення... Це інтонація повідомлення і предикативність, тобто
сукупність таких граматичних категорій, що визначають і
встановлюють природу речення як граматично організованої одиниці
мовного спілкування, яка виражає ставлення говорящего до
дійсності і яка втілює в собі відносно закінчену думку» К
Інтонація — це сукупність фонетичних засобів мови, які
організовують мову, розчленовуючи її відповідно до змісту на
речення та його відрізки (синтагми), встановлюють між
частинами речення смислові відношення, надають реченню, а іноді і
окремим його частинам розповідного, питального або
спонукального значення і відтінків значення. Цими інтонаційними
засобами встановлюється комунікативне значення слів у даному
реченні, за допомогою цих засобів членується речення і здійснюється
його внутрішня смислова єдність.
Смисловій і граматичній єдності речення завжди відповідає
і його інтонаційна.єдність. Завдяки інтонації не тільки ціла
група слів, а й окреме слово може становити речення. Інтонація
виконує також роль виразника оціночно-емоційної сторони
змісту речення. За інтонацією розрізняються й оформлюються
основні функціональні й разом з тим модальні типи речень —
розповідні, питальні, спонукальні, модально-вставні та ін. Але
інтонація сама по собі не є засобом формування і втілення думки.
Речення як одиницю мовного спілкування поряд з інтонацією
формує категорія предикативності, яка є необхідним
фактором створення всякого речення.
Предикативність — це співвіднесення змісту речення
з об'єктивною реальною дійсністю.
Створюється предикативність сукупністю таких синтаксичних
категорій, як категорія модальності в різних її формах,
категорія часу та — в широкому синтаксичному розумінні — категорія
особи, які в різних типах речення по-різному (більш або менш
помітно) себе виявляють (наприклад, важко встановити
синтаксичне значення категорії часу, особи в номінативних,
безособових, інфінітивних, в неповних спонукальних реченнях).
Модальність (від лат. тосіиз — спосіб) — форми
граматичного вираження різного роду відношень змісту мови до
дійсності. Так, наприклад, те, про що повідомляється, може мисли-
тись говорящим як реальне, наявне в минулому чи тепер або як
таке, що має бути реалізоване в майбутньому, чи як бажане, можливе, необхідне, ймовірне, недійсне і т. п. Отже, модальність
речення вказує на те, якими саме є ті зв'язки предметів і явищ,
що про них іде мова, і чи бажає говорящий їх здійснити 1.
Модальність виражається різними засобами: способами
дієслова, модальними словами, модальними частками, особливими
формами інтонацій.
Речення як форма повідомлення про дійсність містить у собі
зв'язану з категорією модальності категорію часу, значення
якої створюється в реченні не тільки формами часу дієслова
(наприклад, Вийду я у поле, гляну на село — Н. тв.) чи
зв'язкою, вжитою в сполученні з категорією стану (У хуторі було
тихесенько, як у вусі — М. В.) або в сполученні з прикметникОхМ
(дієприкметником, порядковим числівником) в ролі іменної
частини складеного присудка (Я кіннотником червоним називаюсь
неспроста — Перв.), а й дієслівними формами способу, також
формою інфінітива.
Синтаксичне значення часу, створюване ситуацією і
контекстом, властиве і таким реченням, як Вогонь! у значенні: а)
«Стріляй!», б) «Запали вогонь», або «Дай вогню», в) «Видно
ВОГОНЬ».
Через те, що речення як основна форма мовного спілкування
є засобом передачі говорящою особою своїх думок і разом з тим
знаряддям, за допомогою якого співрозмовник розуміє думки
говорящого, — структура речення включає в себе і категорію
особи в широкому її синтаксичному розумінні, яка виражається:
а) формами займенників і дієслова, наприклад: Ой, виорю я
нивку широкую (Н. тв.). Подарунок назад не беруть (Н. тв.); б) у
деяких типах речення — особливою інтонацією вимоги,
спонукання, просьби, наказу, поради і т. ін., наприклад: Ну бо дружно
всі за план! (Н. тв.). Будь сином свого народу! (Н. тв.).
Розцвітати державі, як сонцю в розмаї (Шпорта).
Предикативність не слід ЗхМІшувати з дієслівністю і з
присудковістю. Ці поняття не тотожні.
«Суть дієслівності полягає у вираженні ознаки,
створюваної діяльністю предмета» 2.
Суть присудковості полягає у вираженні тієї чи іншої
ознаки, приписуваної предмету — підмету двоскладного
речення.
Предикативність як одна з основних найбільш
істотних загальних ознак властива будь-якому реченню,
незалежно від його синтаксичної структури, навіть при відсутності
в реченні дієслова-присудка, наприклад, односкладному бездіє-слівному реченню, зокрема номінативному (Вечір. Ніч),
спонукальному (Увага! До зброї!); словам-реченням (Так. Ні. Ого-го).
На підставі всього сказаного можна дати таке визначення:
речення — це інтонаційно і граматично оформлена за
законами даної мови найменша комунікативна одиниця, що служить
головним засобом формування, вираження думки, вольових
почуттів і емоцій.
Являючи собою смислове й граматично організоване ціле,
оформлене інтонаційно (в усній мові) або розділовими знаками
(на письмі), речення виражає окреме цілком закінчене або
відносно закінчене висловлення і разом з тим відношення змісту
думки до дійсності.
Речення бувають прості і складні.