Мова і мовл.

для розмежування мови і мовл. використовують переважно ті ознаки, які запропонував Ф. де Соссюр, але якщо в основі дихотомії, за Ф. де Соссюром, лежить сукупність декількох ознак, то у його послідовників помітна тенденція звести їх до однієї чи двох. У теперішньому МЗ-ві все менше уваги приділяється таким протиставленням, як: 1) мова — психічне явище, а мовл. — психофізичне; 2) мова — соціальне явище, а мовл. — індивідуальне; 3) мова — системне явище, а мовл. — асистемне. заперечення психічної природи мови і соціальним явищем визнається не тільки мова, а й мовл., яке також вважається системним. розмежування мови і мовл.: 1) мова — щось загальне, мовл. — конкретне  2) мова — постійна, довговічна, мовл. — перемінне, нестійке, недовговічне. Майже всі лінгвісти, які визнають дихотомію «мова— мовл.», вважають мову потенцією, знанням або системою знаків, а мовл. — реалізацією, маніфестацією цієї потенції (знання, системи знаків). А. Гардинер, Е. Бенвеніст, М. Трубецькой, Н. Хомський, як і Ф. де Соссюр, інтерпретують мову і мовл. як різні, несумісні явища. Л. Щерба і Е. Косеріу заперечують це твердження. Лише деякі лінгвісти (Л. Єльмслев, В. Брьондаль, Н. Хомський) дотримуються соссюрівського погляду, що мова є першорядним явищем. Більшість (А. Гардинер, А. Сеше, Е. Косеріу та ін.) висувають на передній план мовл. або ж розглядають мову у взаємозв’язку з мовл.м (Празька школа, Л. Щерба та ін.). мова і мовл. не мають абсолютно різних одиниць. Одиниці мови і мовл. співвідносяться, як модель і її реалізація. Незважаючи на інтенсивне входження понять мови і мовл. в лінгвістичну теорію, є чимало МЗ-ців, які не визнають соссюрівської дихотомії. Серед них Г. Шухардт, В. Дорошевський, А. Коен, О. Єспер- сен, А. Чикобава, Дж. Фьорс, Л. Блумфільд, 3. Харріс, К. Пайк, Ч. Хоккет, А. Г. Волков, А. Г. Спіркін, Г. В. Колшанський і український лінгвіст О. С. Мельничук. мова — це не реальний об’єкт, а наукова абстракція. Мельничук наголошує: реально існує лише мова як загальна сукупність процесів мовної діяльності, в яких використовуються різні компоненти мовної структури. в сучасному МЗ-ві мова і мовл. розглядаються як діалектична єдність, елементи якої протиставлені між собою і зумовлюють один одного. І мова, і мовл. — реальні явища. мова не зберігається (локалізується, існує) в мовленні, а реалізується, виявляється, об’єктивується в ньому. Мова «існує тільки в індивідуальних мозках, тільки в душах, тільки в психіці індивіда або осіб, що становлять певну мовну спільність». Реалізуючись у мовленні, мова виконує своє комунікативне признач.. Мовл. вводить мову в контекст уживання. Для правильного пояснення співвідношення мови і мовл. потрібно враховувати всі три можливих підходи до досліджуваного явища: гносеологічний (філософський), онтологічний (власне лінгвістичний) і прагматичний (цільовий). У гносеологічному (філософському) аспекті мову і мовл. потрібно розглядати як явища різного ступеня абстракції. Мова — це загальне, абстрактне, а мовл. — окреме, конкретне. Знаходячись у діалектичному зв’язку, мова і мовл. є відносно незалежними явищами, про що свідчить факт неоднакового ступеня їх зміни, деякої асиметричності їх розв-ку. У плані онтологічному мова належить до психічних явищ, а мовл. до психофізичних (психофізіологічних), доступних сприйманню. Певною мірою мова відноситься до мовл. як ідеальне до матеріального. З прагматичного (цільового, функціонального) погляду мова являє собою щось стабільне і загальноприйняте, тоді як мовл. є оказіональним (випадковим, унікальним), рухливим. Мова соціальна за своїм функціональним признач.м та індивідуальна за способом існування (збереження), причому превалює в мові соціальне. Мовл. є індивідуальним за виконанням, воно завжди належить певній конкретній особі, тобто має автора. Знач. ж мовл. як засобу спілкування в колективі є соціальним. Переважає в мовленні індивідуальне. Індивідуальність мовл. надає мовленнєвому акту унікальності, неповторності, оригінальності, тоді як соціальність забезпечує взаєморозуміння. Мову і мовл. протиставляють і за інши ознаками. мовл. розгортається в часі і реалізується в просторі, тоді як мова не має цих параметрів. Мовл. безконечне, система мови конечна. Мовл. лінійне, синтагматичне; мова має парадигматичну і рівневу організацію. Мовл. є послідовністю мовних елементів; мові притаманна ієрархічна організація и елементів. Мовл. контекстно і ситуативно зумовлене; мова не залежить від обставин спілкування. Мовл. співвіднесене з об’єктивною дійсністю і може характ.изуватися з погляду істинності або хибності; до мови такий підхід неможливий. Мовл. характ.изується також деякими ознаками, які не протиставляються безпосередньо окремо взятим рисам мови. Мовл. може мати дві форми — діалогічну й монологічну, характ.изуватися темпом, тембровими особливостями, тривалістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом тощо. У мовленні відображається психологічний стан мовця, через що мовл. можна кваліфікувати як емоційне, схвильоване, спокійне та ін. Помилковим є протиставлення мови мовленню як системного несистемному, бо мова не втрачає своєї системності в процесі функціонування. Щоправда, в мовленні асистемні явища все-таки трапляються. З історичного погляду мова вторинна, а мовл. первинне (мова склалася з фактів мовл.). Із синхронної (сучасної) точки зору мова первинна, а мовл. вторинне: будь-який мовленнєвий витвір будується з уже наявних у мові елементів. найпоширенішою є думка, що мовні одиниці так відносяться до мовленнєвих одиниць, як мова до мовл., психічне до психофізичного, сутність до явища, загальне до часткового, абстрактне до конкретного, можливе до дійсного. Усе це можна звести до відношення: інваріант — варіант. Саме це лягло в основу поділу одиниць на мовні (терміни, як правило, мають суфікс -ема, і відповідно мовний рівень називають ще емічним) і мовленнєві: фонема — звук, морфема — морф, лексема — слово, речення (структура) — висловлення (фраза), знач. — смисл.