Просторове розміщення мовних явищ вивчають й інтерпретують за допомогою методу лінгвістичної географії. Метод лінгвістичної географії (ареальний) — сукупність прийомів, які полягають у картографуванні елементів мови, що розрізняють її діалекти. Зв’язок методу лінгвогеографії з порівняльно-історичним полягає у тому, що він також має на меті відтворення картини діалектного членування прамовних спільнот і виявлення ареальних зв’язків між мовами, які становлять ці спільноти. про тісний зв’язок цих двох методів свідчить і те, що в тих мовних групах або сім’ях, у яких відсутні старописемні пам’ятки, порівняльно-історичний метод спирається на дані сучасних мов і діалектів. Поштовхом для розв-ку лінгвогеографічного методу стали методика реконструкції прамови А. Шлейхера і теорія концентричних хвиль Й. Шмідта, суть якої зводиться до твердження, що кожне нове мовне явище поширюється з певного центра поступово згасаючими хвилями, через що споріднені мови непомітно переходять одна в одну. Одним із завдань лінгвістичної географії є точне вив-ня зон поширення певних мовних (діалектних) явищ. Нанесення цих явищ на географічні карти з часом привело до опрацювання принципів і методики картографування й укладання діалектологічних карт. Кожне лінгвогеографічне дослідж. передбачає чотири етапи: 1) складання питальника; 2) збір матеріалу (анкетний чи польовий); 3) картографування зібраного матеріалу; 4) інтерпретація нанесеного на карту діалектного матеріалу. Матеріал наносять на карти у вигляді ізоглос, тобто ліній, які позначають (окреслюють, обмежують) територію поширення певного мовного факту. Дослідж. проводять у двох аспектах — синхронічному та діахронічному. Шляхом синхронічного аналізу визначають лінгвогеографічну ієрархію ізоглос, говірок, говорів, діалектів, наріч. Об’єктом дослідж. діахронічної лінгвогеографії є архаїзми й нові утворення. Основоположником є німецький учений Георг Венкер. 1881 р. опублікував перший у світі діалектологічний атлас. Жюль Жильєрон і Едмон Едмон уклали солідний атлас французької мови. цей атлас мав вирішальний вплив на розвиток лінгвогеографії і стимулював створення подібних атласів для інш мов. У сучасному МЗ-ві існують такі типи атласів: 1) національні («Атлас укр. мови» в 3-х томах; 2) регіональні («Лінгвістичний атлас Нижньої Прип’яті» Т. В. Назарової, «Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області» Й. О. Дзендзелівського, «Атлас українських говірок Північної Буковини» К. Ф. Германа); 3) атласи споріднених мов («Загальнослов’янський лінгвістичний атлас»); 4) атласи мовних союзів («Загальнокарпатський діалектологічний атлас»,; 5) проблемні («Атлас будівельної лексики Західного Полісся» О. М. Євтушка. 1925 р. М. Бартолі у «Вступі до неолінгвістики»: архаїчні елементи зберігаються в ізольованих і периферійних областях. явища більшого ареалу, як правило, є старшими порівняно з явищами меншого ареалу. Метод лінгвістичної географії дає змогу матеріально обґрунтувати контури мовних союзів, виявити суб- стратні явища в певній мові, повніше використати топонімічні й гідронімічні дані в дослідж.х історії мов та їх носіїв (наочно показати шляхи розселення певних етносів).
