Українське 20-80

В історії укр. радянського МЗ-ва виділяють чотири періоди: I період (1917 — початок 30-х років). Характ.изується активним дослідж.м фонетики і граматики, історії й діалектології укр. мови, яскраво вираженим практичним спрямуванням мовознавчої науки; II період (ЗО—40-ві роки). Період наступу на українізацію і репресивної політики ВКП (б) — КПРС, коли згорталися теоретичні дослідж. і призупинилася практична робота; III період (50—60-ті роки). Характ.изується намаганням оновити теорію МЗ-ва, увагою до розв-ку граматичних досліджень, лексикографії та лінгвостилістики; IV період (70—80-ті роки). Відзначається не лише розвитком порівняльно-історичного МЗ-ва, а й творенням Сумнівних прогнозів, що видавалися за соціолінгвістику. В перший період було засновано Інститут укр. наукової мови Всеукр. академії наук (1921), створено кафедри укр. та інш мов у вищих навчальних закладах. Інтенсивно велися мовознавчі дослідж., укладалися перекладні й термінологічні словники, зокрема «Російсько-український словник» за редакцією А. Кримського (т. 1—3, 1924—1933). З’явилися підручники і посібники з укр. мови (О. Синявського., М. Наконечного.; за редакцією Л. Булаховського в 1929—ЗО рр.), з історії й діалектології («Нариси укр. мови та хрестоматія з пам’ятників письменської староукраїнщини XI—XVIII вв.» О. Шахматова й А. Кримського, «Нарис історії укр. мови» П. Бузука., «Курс історії укр. язика» Є. Тимченка). Розпочалась робота над укладанням «Історичного словника укр. мови» досліджують інш слов’янські мови, а також германські, романські, тюркські й арабську мови На початку 30-х років інтенсивний розвиток укр. МЗ-ва було призупинено. Безпідставно були репресовані В. Ганцов, М. Гладкий, О. Курило, С.Смеречинський, М. Сулима, К. Німчинов, О. Синявський, О. Ізюмов, М. Йогансен, Н. Малеча, Н. Солодкий, Б. Ткаченко, Г. Сабалдир, згодом А. Кримський та ін. Адміністративно насаджували марризм. У 1934 р. опубліковано брошуру К. Німчинова «Проти націоналістичного шкідництва в синтаксисі укр. літературної мови». Серед нечисленних вартісних праць ЗО—40-х років можна назвати «Історію форм укр. мови» М. Грунського і П. Ковальова (1931), «Історичний коментарій до російської літературної мови» (1936) і «Російська літературна мова першої половини XIX ст.» (т. І, 1941) Л. Булаховського та «Вступ до МЗ-ва» М. Калиновича (1940). Власне наукові проблеми досліджували МЗ-ці, які опинилися в еміграції: Є. Онацький, П. Ковальов, Ю. Шевельов, І. Огієнко, В. Чапленко та ін. У 50-ті роки після дискусії щодо маррівського «нового вчення про мову» наступило деяке пожвавлення в українському МЗ-ві. З’являються дослідж. з порівняльно-історичного МЗ-ва. Помітним явищем став вихід двотомного «Курсу сучасної укр. мови» за редакцією Л. Булаховського (1951) та «Історичної граматики укр. мови» О. Безпалька, М. Бойчука, М. Жовтобрюха, С. Самійленка й І. Та- раненка (1957) та двотомного «Курсу історії укр. літературної мови» (1958—1961). У 60-ті роки XX ст. пожвавився інтерес до вив-ня пам’яток укр. мови, зокрема було видано «Граматику» І. Ужевича, «Лексикон» П. Беринди, «Лексис» Л. Зизанія, лексикографічні праці Є. Славинецького, А. Корецького-Сатановського, «Словник укр. мови» П. Білецького-Носенка та ін. Ця робота тривала і в 70-ті роки. Знаменними подіями в українській лексикографії було видання шеститомного «Українсько-російського словника» (1953—1963), тритомного «Російсько-укр. словника» (1968), двотомного «Словника мови Т. Г. Шевченка» (1964). На 50—60-ті роки припадає зародження укр. лінгвостилістики й інтенсивні дослідж. діалектів укр. мови, що згодом вилилося в укладення «Атласу укр. мови». Із «хрущовською відлигою» 60-х років посилилася увага МЗ-ців до культури укр. мови  до нових напрямів дослідж. мови (структурна і математична лінгвістика, пов’язана зі школою В. Перебийніс). Найвидатнішими постатями укр. МЗ-ва 20—80-х років є А. Кримський, М. Грунський, М. Калинович, Є. Тимченко, Л. Булаховський, О. Мельничук. Агатангел Кримський «Нарис з історії укр. мови», написаний у співавторстві з О. Шах- матовим, «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася», «Українська граматика…» (1907), спростував псевдонаукову шовіністичну теорію Погодіна — Соболевського про російський етнічний склад населення Києва і Київщини за часів Київської Русі та неавтохтонність на цій території укр. етносу. Досліджував українські говори. Низку праць присвятив розв-ку й нормалізації укр. мови. вважають основоположником укр. орієнталістики. Написав багато праць зі сходознавства (досліджував історію, мову, літературу семітів, арабів, персів і тюрків). У 1941 р. був репресований, помер у в’язниці. Микола Кузьмич Грунський досліджував походження старослов’янського письма, мову давніх пам’яток старослов’янської писемності, історію слов’янських мов. «Пам’ятки і питання давньослов’янської писемності» у двох томах, «Нариси з історії розробки синтаксису слов’янських мов» у двох томах. у статті «Основи та проблеми сучасної лінгвістики» зробив критичний огляд тогочасних мовознавчих концепцій з позицій порівняльно-історичного МЗ-ва. Михайло Якович Калинович. Найбільше прислужився українському словникарству: був головним редактором «Російсько-укр. словника»  автором багатьох публікацій з теорії та історії лексикографії. У «Вступі до МЗ-ва» вніс багато нового в теорію слова, використавши матеріал різних європейських і південноазіатських мов, чим заклав підґрунтя зіставної лексикології в нашому МЗ-ві. Інш об’єктом зацікавлень ученого була проблема походження мови «Походження мови». Євген Костянтинович Тимченко. В «Українській граматиці» детально описав фонетику, морфологію та словотвір укр. мови, а в «Курсі історії укр. язика» (1927) широко залучив матеріал слов’янських та інш індоєвропейських мов, діалектні дані і на цьому тлі розглянув історію укр. мови. Цінними є його дослідж. з синтаксису відмінків укр. мови, результати яких викладено у працях «Функції генітива в південноруській мовній області», «Льокатив в українській мові», «Номінатив і датив в українській мові», «Вокатив і інструменталь в українській мові», «Акузатив в українській мові». Досліджував учений і проблеми діалектології найбільше відомий як лексикограф. є співавтором і редактором першого «Історичного словника укр. язика», уклав «Русско-малоросский словарь» у двох томах, брав активну участь у підготовці «Словаря укр. мови» за редакцією Б. Грінченка. Леонід Арсенійович Булаховський У полі зору питання історії й теорії МЗ-ва; фонетика й лексика, морфологія й синтаксис, стилістика та історія укр., російської та інш слов’янських мов, методика викладання мов. Дослідж.м ученого притаманний синтез історії, МЗ-ва й літературознавства. «Вступ до МЗ-ва», «Нариси з заг. МЗ-ва» і у праці «Виникнення і розвиток літературних мов». Учений вніс багато нового у вив-ня проблем семасіології і лексикології, в дослідж. становлення і закономірності функціонування літературних мов. У численних публікаціях 50-х років Булаховський зробив вагомий внесок в утвердження порівняльно-історичного МЗ-ва. Чимало праць дослідник присвятив вивченню укр. мови — лексики, морфології, синтаксису, стилістики, акцентології, орфографії, пунктуації, історичної граматики та історії літературної мови. Часто на матеріалі укр. мови вчений розв’язує загальнослов’янські проблеми. «Питання походження укр. мови» вважаються найсоліднішим і найнадійнішим джерелом із цієї проблеми. Двотомний «Курс сучасної укр. літературної мови» за редакцією й участю Булаховського, дослідж. мови українських письменників- класиків (Т. Шевченка, М. Рильського та ін.) дали підстави вважати вченого творцем лінгвістичної школи історії літературної мови і лінгвостилістики в Україні. Неоціненний внесок його в русистику. уведено розділ лексики, виділено в окремий розділ словотвір, наведено багатий матеріал з наголосу різних частин мови; в розділі про синтаксис викладено вчення про надфразові єдності. саме Булаховський заклав основи синтаксису зв’язного мовл.. Булаховський «завершив побудову традиційної слов’янської акцентологічної концепції». Застосовуючи порівняльно-історичний метод, він прагнув охопити мовні явища всебічно, у всій їх складності. Олександр Савич Мельничук «Розвиток структури слов’янського речення», «Про роль мислення у формуванні структури мови», «Поняття системи і структури мови», «Про генезу індоєвропейського вокалізму», «Про мову Київського літопису XII століття». є співавтором і редактором праці «Вступ до порівняльно-історичного вив-ня слов’янських мов», «Сучасна українська літературна мова. Синтаксис. створив школу українських етимологів. Новим було бачення Мельничука філоськ. проблем МЗ-ва, зокрема таких, як мова і мислення, система і структура мови, мова як знакова система. Багато уваги вчений приділив питанню розв-ку мови. розвиток мови розглядає через призму її системності й доходить таких висновків: 1) мова еволюціонує поступово (не стрибкоподібно), не порушуючи рівноваги системи; 2) якщо мовні зміни приводять до посилення системності, то мова прогресує, а якщо до послаблення — регресує; 3) прогрес мови — це зростання її можливостей виражати новий зміст; 4) причини мовних змін можуть бути свідомими (пов’язані з розвитком соціуму) і несвідомими (які мають психолінгвістичну природу); прикладом перших є пуризм; 5) потужним чинником розв-ку мови є мислення, при цьому роль мислення на різних етапах розв-ку мови є неоднаковою: у процесі історичної взаємодії між мисленням і структурою мови загальний вплив мислення на мовну структуру поступово посилюється, у той час як зворотний вплив структури мови на мислення відповідно послаблюється». Будучи видатним теоретиком порівняльно-історичного МЗ-ва, Мельничук переконаний в реальності реконструйованих мовних праформ, ідею спорідненості усіх мов світу, їхнього походження від єдиної прамови людства. п’ять принципів порівняльно-історичного дослідж. мов: 1) необов’язковість встановлення відповідності між голосними в коренях слів; 2) встановлення відповідностей не між ізольованими приголосними, а між групами приголосних; 3) встановлення відповідностей із допущенням можли- вості метатези приголосних кореня; 4) встановлення відповідностей між формами з різними інфіксами й формами без них; 5) встановлення семантичних паралелей із урахуванням можливості розходження значень. В підручнику «Сучасна українська літературна мова. Синтаксис» дав ґрунтовний опис синтагматичного членування укр. речення.