Після дискусії 1950 р., на якій було піддано критиці догми «нового вчення про мову» Марра та його послідовників, радянське МЗ-во змінило напрями досліджень. Було реабілітовано порівняльно-історичне МЗ-во, яке почало інтенсивно розвиватися (праці Б. О. Серебренникова, Л. А. Булаховського, Ф. П. Філіна, А. О. Білецького, В. В. Іванова, О. Н. Савченка, Е. А. Макаєва, Я. М. Ендзеліна, О. С. Мельничука та ін.), а з ним і такі споріднені галузі МЗ-ва, як етимологія (дослідж. В. І. Абаєва, А. О. Білецького, О. С. Мельничука, Г. А. Климова) та лінгвогеографія (праці А. В. Десницької, М. М. Гаджієва, Р. І. Аванесова, И. О. Дзендзелівського). Однак інш мовознавчі напрями ігнорували. Усе зарубіжне МЗ-во критикували і заперечували. в другій половині 50-х років, у період «хрущовської відлиги». МЗ-во в СРСР стало розвиватися в єдиному світовому руслі: виділилися психолінгвістика, структурна лінгвістика, математична лінгвістика, прикладна лінгвістика праці В. В. Виноградова й О. І. Смирницького. Віктор Володимирович Виноградов учень О. О. Шахматова. опрацював теорію словосполучення (розмежував словосполучення і речення), вчення про предикативність, про словотвір і його відношення до граматики та лексикології, про взаємодію лексичних і граматичних значень. У граматиці виокремив граматичне вчення про слово, вчення про словосполучення, про речення і про складне синтаксичне ціле. Обґрунтував тісний зв’язок словотвору з граматикою і лексикологією, виділив словотвір як окрему лінгвістичну дисципліну, створив учення про чотири способи словотворення (морфологічний, морфолого-синтаксичний, лексико-синтаксичний і лексико-семантичний). виділення фразеології в окрему дисципліну, нетривіальною класифікацією частин мови Олександр Іванович Смирницький зробив істотний внесок у розв’язання загальнотеоретичних проблем. досліджував співвідношення мови і мислення, мови і мовл., об’єктивності існування мови. Його оригінальне вчення з цих проблем викладене у праці «Об’єктивність існування мови». Під мовл.м розуміє поєднання звучання з конкретним мовним змістом, а під мовою — сукупність взаємопов’язаних одиниць і відношень між ними, сукупність усіх компонентів різноманітних виявів мовл.. Якщо мовл. — спосіб спілкування, то мова — засіб спілкування. Мова існує у мовленні, взаємодіє з мовл.м і розвивається в мовленні. Слово є одночасно одиницею лексики і граматики, бо в ньому переплетені лексичні й граматичні властивості, що надає йому цільнооформленості. проаналізував проблему окремості слова і його тотожності. Федот Петрович Філій . У «Нарисах із теорії МЗ-ва» акцентує на необхідності системного підходу до вив-ня мовних фактів. Під системою він розуміє комплекс органічно пов’язаних між собою компонентів, а під структурою — самі зв’язки між компонентами. Система мови історично є змінною, тому дослідити мову можна лише враховуючи її історичний розвиток. Рівновага і стійкість системи завжди є відносними, бо в ній в один і той самий час існують елементи, які тільки що виникли і які зникають. На розвиток мовної системи впливають внутрішні й зовнішні суперечності, хоча між ними не можна провести чітку межу. Зокрема важливу роль у розв-ку мови відіграють її функції. Саме від них залежить напрямок розв-ку мови. І тут неоціненне знач. має соціолінгвістичне дослідж. мови. розрізнення тематичних і лексико-семантичних груп слів. тематичні групи слів ґрунтуються на зовнішніх фактах, відношення між словами у них цілком відображають відношення між поняттями, а лексико-семантичні групи слів є продуктом розв-ку лексичної системи; утворення таких слів зумовлене історичними змінами мови, перегрупуваннями в її лексико-семантичній системі (тим і пояснюється неоднаковий обсяг лексико- семантичних груп у різних мовах, зокрема розбіжність у синонімічних гніздах слів). Найзначнішою працею Філіна є його монографічне дослідж. «Про походження російської, української і білоруської мов». У ній на основі аналізу фонетичних, морфологічних, синтаксичних і лексичних діалектизмів у пам’ятках давньої писемності виділено мовні явища, які згодом стали визначати специфіку кожної зі східнослов’янських мов. Недоліком цієї праці є те, що вона ґрунтується на тенденційному для радянської історіографії підході до питання про походження українців, росіян і білорусів «із однієї колиски».
