В основному розвиток МЗ-ва відбувався у руслі молодограматизму, хоч деякі вчені (Л. В. Щерба і Є. Д. Поливанов) шукали оригінальні підходи. У перші роки радянської влади помітним було деяке пожвавлення в МЗ-ві, пов’язане з інтересом до вив-ня раніше табуйованих мов різних етносів, що населяли країну. Учені розробляли писемність на латинській графічній основі для безписемних мов. період піднесення був нетривалим. тоталітарний режим, марксистську методологію. «мовне будівництво» згорталося. Складені алфавіти на латинській основі для всіх тюркських, фінно-угорських, деяких кавказьких, іранських, тунгусо-маньчжурських та палеоазіатських мов народів СРСР у 30-ті роки було переведено на кирилицю, щоб не відрізнялися від російського. поступове відмирання багатьох мов. Ті вчені, які не поділяли нової ідеології й політики, змушені були покинути країну (Бодуен де Куртене, Поржезинський, Трубецькой, Якобсон та ін.) і продовжувати свої дослідж. за кордоном. загинули в тюрмах і концтаборах (Поливанов, Дурново, Ільїнсь- кий) перебували на засланні (Селіщев, Виноградов, Сидоров та ін.). стали служити новому режимові й розробляли марксистсько-ленінське МЗ-во. М. Я. Марр — творець так званого «нового вчення про мову». Вивчаючи картвельські мови, він висунув ідею спорідненості цих мов із семітськими, берберськими, баскською, готтентотською та ін., але науково її не довів. Назвав цю сім’ю мов яфетичною. Яфетичні елементи, тобто кавказький субстрат, став шукати в мовах усього світу, в тому числі в українській (у 1930 р. він опублікував своє дослідж. «Яфетичні зорі на українському хуторі»). Коли ж ця гіпотеза стала суперечити даним наукового МЗ-ва, то Марр «усунув» суперечність, оголосивши все індоєвропейське МЗ-во застарілим і несумісним із марксизмом, запропонувавши натомість «нове вчення про мову», яке назвав «марксизмом у МЗ-ві» Усі інш напрями, в тому числі порівняльно-історичне МЗ-во, як буржуазні, перестали існувати. У 1922 р. Марр створив у Петрограді Яфетичний інститут АН для опрацювання «нового вчення про мову» (після смерті вченого перейменований на Інститут мови і мислення імені М. Я. Марра, а в 1950 р. реорганізований в Інститут МЗ-ва АН СРСР). «Нове вчення про мову» — це еклектична суміш ідей Гумбольдта про стадіальність у розв-ку мов, Шухардта про схрещування мов, філософів XVII—XVIII ст. про походження мови та майбутню світову мову і марксистської філософії (положення про революційні стрибки в розв-ку мови і відображення в ній економічного базису). Осн. положення «нового вчення про мову» такі: 1)мова є надбудовою над базисом, тому має класовий характ.; 2) перехід суспільства з однієї формації в інш супроводжується переходом мови з одного стану в інший. має стрибкоподібний характ. 3)усі мови розвиваються за однаковими законами, але з різною швидкістю. Вони проходять одні й ті самі стадії. Ізолюючі мови відповідають первіснообщинній формації, аглютинативні — родовій організації суспільства, флективні — класовому суспільству. Флективні мови представляють найвищу стадію в єдиному глотогонічному процесі; 4) розвиток мов іде від їх множинності до єдності, тобто простежується лише процес інтеграції мов, а не їх диференціація, не було жодної прамови. Навпаки, спочатку було значно більше мов, ніж є нині. Шляхом схрещування кількість мов поступово зменшується, і за комунізму буде одна мова для всього людства; 5) методом дослідж. мов є чотириелементний палеонтологічний аналіз, який полягає у пошуку в кожному слові будь-якої мови одного з чотирьох елементів, від яких нібито беруть початок усі мови світу Марр ігнорує звукові закони й морфологічні відмінності між мовами. Олександр Пєшковський розвивав традиції Московської лінгвістичної школи Фортунатова, поєднуючи їх з ідеями Потебні. У праці «Російський синтаксис у науковому освітленні» виклав свою загальнонаукову концепцію, спрямовану проти логічного підходу до вив-ня й інтерпретації мовних явищ. методу інтроспекції, тобто експерименту над собою. Він також обґрунтував важливість прикладного МЗ-ва, основаного на нормативній точці зору. свідомого втручання в мову. «мова не складається з елементів, а дробиться на елементи. Первинними для свідомості фактами є не найпростіші, а найскладніші, не звуки, а фрази. Тому не можна, власне, визначати слово як сукупність морфем, словосполучення як сукупність слів, а фразу як сукупність словосполучень. Усі визнач. повинні бути побудовані у зворотному порядку». Повчальними й актуальними для українського сьогодення є думки Пєшковського про знач. єдності літературної мови для консолідації нації
Лев Щерба фонологічну теорію виклав у працях «Російські голосні в кількісному і якісному відношенні» і «Фонетика французької мови». фонему визначав не психологічно, а на основі фонетичних критеріїв як клас близьких за фізичними властивостями (фізичною подібністю) звуків, як звуковий тип, здатний диференціювати слова і їх форми. «Про частини мови в російській мові» Щерба заперечує формальний підхід до визнач. частин мови, якого дотримувалася Московська лінгвістична школа: частини мови виділяли за морфологічними ознаками. частини мови — не морфологічні і не синтаксичні класи, але їх не можна також виділяти лише на основі семантичного критерію, тобто слід враховувати всі три критерії: семантичний, морфологічний і синтаксичний. Уперше виокремлює як частину мови категорію стану (слова типу треба, важко, жаль, рад тощо). «Про троякий аспект мовних явищ і про експеримент у МЗ-ві». Замість соссюрівської дихотомії «мова — мовл.» запропонував трихотомію «мовленнєва діяльність — мовний матеріал — Мовн. сис.». Мовленнєва діяльність — це говоріння і слухання; мовний матеріал — «сукупність усього, що говорилося і розумілося», тобто тексти, які є результатом мовленнєвої діяльності; Мовн. сис. — слова і гратика, ідеальний опис яких «повинен вичерпувати знання’певної мови». Мовн. сис. виводиться лінгвістами з мовного матеріалу. Осн. завд. лінгвіста — узагальнення фактів мовл. і виведення з них системи мови. Причини мовних змін у зовнішніх чинниках, хоча не ігнорує й внутрішніх: Результати аналізу тексту необхідно перевірити експериментально. Експеримент може бути двох видів: звернення до інформанта й експеримент на собі (самоспостереження, інтроспекція). класифікація двомовності на чисту (друга мова засвоюється природним шляхом, тобто через спілкування з її носіями) і змішану (мова вивчається в школі, де «друга мова засвоюється через першу», тобто коли мовець відштовхується від рідної мови). Пасивною граматикою є такий підхід, коли вчений чи вчитель школи у вивченні граматики йдуть від форми до знач., а активною граматикою, коли йдуть від знач. до форми .потрібно ширше використовувати другий. Починаючи з 60-х років XX ст. лінгвісти прислухалися до порад ученого. Саме такий шлях досліджень (від знач. до форми) практикують у генеративній лінгвістиці, в моделі «смисл — текст», у функціональній граматиці (праці О. В. Бондарка, І. Р. Вихованця та ін.). Євген Дмитрович Поливанов для вчення характ.ний системний підхід до вив-ня мовних явищ, що поєднувався з їх психологічною й антропоцентричною інтерпретацією, прагненням розкрити причиново-наслідкові відношення в мовних процесах, намаганням пов’язати лінгвістику з потребами суспільства. був переконаний, що МЗ-во повинно стати соціологічною наукою. До проблем соціолінгвістики він відносив інтерпретацію мови як соціального історичного феномену, опис мови та її діалектів із соціолінгвістичного погляду, вив-ня причинових зв’язків між соціально-економічними і мовними явищами, обґрунтування мовної політики. Причини змін у мові Поливанов убачав у «ліні людській або у прагненні до економії трудової енергії». Однак він не заперечував і ролі соціальних чинників, які впливають опосередковано. Суспільні зрушення відображаються тільки в лексиці і фразеології, але не у фонетиці й граматиці. До чинників мовних змін Поливанов відносив і контактування мов. Він визнавав можливість змішування і схрещування мов, розрізняючи в цьому процесі гібридизацію, під якою розумів сходження неспоріднених мов, і метизацію, тобто вторинне сходження споріднених мов. був прибічником рівноправ’я мов. Щодо свідомого впливу на мову займав помірковану позицію. поділив лінгвістичні дисципліни на три групи: 1) дисципліни, які вивчають минуле мови (історіологія); 2) дисципліни, які вивчають теперішній стан мови; 3) дисципліни, які вивчають майбутнє мови (прогностика). указував на важливість прогностичної лінгвістики тоді, коли її, власне, не було. Іван Іванович Мєщанинов творець знаменитої синтаксичної типології мов, побудованої на глибокому вивченні індоєвропейських, кавказьких, тюркських, монгольських і палеоазіатських мов. В основу цієї класифікації покладено структуру синтаксичних конструкцій, а саме способи вираження суб’єкта і предиката. На основі цього критерію він виділив 3 осн. типи мов: пасивний, ергативний і номінативний. У пасивному типі мов, до якого належать інкорпоруючі мови (алеутська, чукотська, нівхська, індіанська мова немепу), дієслово не має категорії перехідності/неперехідності дії, а словесний комплекс, представляючи єдине ціле, включає до свого складу різні частини. Тут абсолютно однаково виражаються предикативні й посесивні відношення між володарем і тим, чим він володіє. Частини мови слабо диференційовані, дієслівні форми утворюються від іменних основ. В ергативних мовах, до яких належать іберійсько-кавказькі (грузинська, абхазька, адигейська, лезгинська та ін.), баскська, мови деяких народів Азії й Америки, речення з перехідними і неперехідними дієсловами мають різну структуру: суб’єкт при неперехідному дієслові оформляється як об’єкт при перехідному, а суб’єкт при перехідному дієслові стоїть в особливому (ергативному) відмінку. У номінативних мовах, до яких належать індоєвропейські фінно-угорські, тюркські та семіто-хамітські, єдино можливою формою підмета є називний (номінативний) відмінок незалежно від перехідності/неперехідності дієслова. суб’єкт рівнозначний підмету, предикат — присудку, а об’єкт — додатку. розподілив виділені ним типи за стадіями. Найстаріший тип пасивні мови, а найновішим — номінативні. простежив способи вираження синтаксичних відношень у словосполученні та реченні (узгодження, керування, прилягання, інкорпорація). вчення про поняттєві категорії. Ці категорії, на відміну від граматичних, можуть не мати формального вираження. Вони притаманні не окремим словам і системам їхніх форм, а широким класам слів. Це універсальні категорії, властиві всім або більшості мов світу (наприклад, категорії статі, темпоральності, персонал ьності тощо). Завдяки своїй універсальності вони дають можливість з одних і тих самих позицій описувати різносистемні мови і виявляти їхню (категорій) специфіку вираження в кожній із мов.
