Американський структуралізм, або дескриптивізм (від «описовий»), — мовознавчий напрям, для якого характ.ний формальний підхід до вив-ня мовних фактів. Виник у 30-ті роки XX ст. і розвивався до 50-х років. Між ним і європейськими школами структуралізму іс- нують відмінності, що зумовлено специфікою суспільно-історичних, філоськ. і мовних умов розв-ку мовознавчої науки в США: поширенням філос-ій неопозитивізму, прагматизму та біхевіоризму, актуальністю проблем, пов’язаних із вив-ням туземних мов американських індіанців і різнорідних етнічних груп іммігрантів. це відгалуження структуралізму виникло з суто практичних потреб. Зародження дескриптивізму пов’язане з іменем відомого антрополога і лінгвіста Франца Боаса. Він довів непридатність опрацьованих на матеріалі індоєвропейських мов методів і принципів для дослідж. індіанських мов. потрібно створити такі об’єктивні методи їх опису, які б ґрунтувалися на суто зовнішніх, формальних ознаках. Ідеї Боаса розвинули у двох різних напрямах його учні Едуард Сепір і Леопард Блумфільд. Сепір зосередив свою увагу на вивченні мови у зв’язку з культурою і таким чином заклав основи етнолінгвістики, а Блумфільд обґрунтував принципи «механістичної лінгвістики», яка розчленовує процес мовного спілкування на ряд стимулів і реакцій (мову розумів як різновид поведінки людини і «її вив-ня орієнтував на положення біхевіоризму — панівної на той час школи в американській психології, яка вважала предметом психології не свідомість, а поведінку як сукупність реакцій на певні стимули). Блумфільд також сформулював у дусі біхевіористської психології теоретичні положення синхронічного опису мови і запропонував дескриптивний метод. Дескриптивна лінгвістика не була однорідною течією дві школи: єльська (Л. Блумфільд, Б. Блок, Дж.-Л. Трейджер, 3. Харріс, Ч. Хоккет та ін.), яка досліджувала лише проблему структури мови, і анн-арборська (Мічиганський університет), яку цікавила ширша проблематика, зокрема знач. мовних одиниць (ця школа зближувалася з етнолінгвістикою). Представники — Ч.-К. Фріз, К.-Л. Пайк, Ю.-А. Найда та ін. МЗ-ці єльської школи зосереджували свою увагу на описі зовнішніх формальних елементів структури мови, уникаючи всього, що має якийсь стосунок до логіки, психології та інш дисциплін. Вони розробляли не загальну теорію мови, а лише методи синхронного опису мови. Трейджер усе, що стосується наукового вив-ня мови, визначив як макролінгвістику, яка в свою чергу поділяється на пралінгвістику, мікролінг- вістику і металінгвістику. Пралінгвістика вивчає проблеми експериментальної фонетики (акустичні й артикуляційні властивості звуків) і частково психологію мовл.. Мікролінгвістика — це власне лінгвістика, яка є основним об’єктом дослідж. дескриптивістів. Металінгвістика вивчає знач. мовних знаків, що не належить до власне лінгвістичних явищ, а входить, за Блумфільдом, до «фізіологічної сфери стимулів і реакцій». Дескриптивісти єльської школи свідомо відмежувалися від знач.. Пояснення мовних явищ через категорії мислення і психіки людини Блумфільд назвав менталізмом (від лат. «мисленнєвий») і вважав його головною перешкодою перетворення лінгвістики на точну науку. Метою дескриптивістів є індуктивне встановлення на основі текстів мовної системи як сукупності деяких одиниць і правил їх розташування. Загальний метод дескриптивістів ґрунтується на структурних властивостях мови, які можуть бути виражені в абстрактних термінах і поняттях. Основними методиками дослідж. мови дескриптивістами є дистрибутивна й безпосередніх складників. Дистрибуція (сукупність усіх оточень елемента, в якому він трапляється), за Блумфільдом, — це єдина мовна універсалія (інш мовні універсали він не визнавав). Харріс у праці «Метод у структуральній лінгвістиці» наголошує: «Головною метою дослідж. в дескриптивній лінгвістиці, а разом із тим і єдине відношення, яке буде розглядатися в цій праці, є відношення порядку розташування (аранжування) або розподілу (дистрибуція) в процесі мовл. окремих її частин чи ознак стосовно один одного». Американські структуралісти детально опрацювали методику дистрибутивного аналізу, визначили його рівні та сфери застосування. Найуспішніше ця методика «спрацьовувала» у застосовуванні до тих елементів мовної системи, які не мають плану змісту (знач.), тобто до одиниць фонетичної системи. Однак дескриптивісти проголосили ізоморфізм дистрибутивної методики придатність її застосування до всіх мовних рівнів. Суть цієї методики зводилася до таких процедур: 1) членування тексту на мінімальні для певного рівня одиниці (фони, морфи), встановлення їх дистрибуції і визнач. на цій основі структурних одиниць мови (фонем, морфем) з алофонів і аломорфів; 2) встановлення дистрибуції структурних одиниць і об’єднання їх у дистрибутивні класи; 3) побудова моделей мови на певному рівні її структури; 4) побудова заг. моделі структури мови, яка б відображала взаємодію всіх рівнів. Дескриптивісти створили вчення про різні типи дистрибуції, сформували загальні принципи ототожнення варіантів мовних одиниць. писано фонологічні системи багатьох мов, досліджено суперсегментні явища (тон, наголос, явища стику). Жоден структурний напрям не залишив стільки фонологічних описів мов світу, як дескриптивізм. Створено чимало праць і з морфології. Описано різні типи морфем, причому поняття морфеми розширено внаслідок виокремлення суперсегментних, злитих, заперечних та інш морфем. Особливо цінними працями з морфології багатьох мов є студії Найди, Грінберга, Харріса, Хоккета, Гарвіна, Вьогліна. Якщо традиційна морфологія йшла від слова, то дескриптивна — від морфеми. Дескриптивісти слово як основну одиницю мови не виділяли і трактували його як ланцюжок морфем. Синтаксис розглядали як продовження морфології: конструкції описували через морфеми, що до них належали, як лінійну модель, що складається з ядра й ад’юнктів (праці Фріза, Харріса, Найди). У синтаксичних дослідж.х, крім дистрибутивної методики, використовували аналіз за безпосередніми складниками (праці Чет- мена). Одиниці, більші за речення, не розглядали, бо вважали, що вони знаходяться за межами структури мови. Винятком було дослідж. Харріса «Аналіз дискурсу» (1952). Детальний опис дескриптивної методики дано в підручнику Г. Глісона «Вступ до дескриптивної лінгвістики» (1955). Процедуру формалізації опису мови найповніше викладено у праці Харріса «Метод у структуральній лінгвістиці», яку опубліковано в 1951 р. (у 1961 р. цю книжку перевидано під назвою «Структурна лінгвістика»). Вона підсумовує розвиток дескриптивної лінгвістики. Дескриптивісти значно збагатили метамову лінгвістики, створили чимало нових термінів, які відображали специфічні риси їх наукової парадигми. Новим для МЗ-ва було введення тріад термінів для познач. одиниць мовл., одиниць мови та їх варіантів (фон — фонема — алофон, морф — морфема — аломорф та ін.). Метаапарат дескриптивістів вичерпно представлено у «Словнику американської лінгвістичної термінології» Е.-П. Хемпа (1957). Отже, американські дескриптивісти розвинули методику лінгвістичних досліджень, стали активно застосовувати математичні методи, що об’єктивізувало результати дослідж. й наблизило лінгвістику до точних наук. Водночас вони звузили лінгвістичну проблематику. Уже в 60-ті роки XX ст. Н. Хомський, який був одним із структуралістів, та його прибічники довели неспроможність дескриптивізму вирішити багато теоретичних і практичних завдань. Прийоми сегментації й дистрибуції були корисні на певних етапах фонологічного й морфологічного аналізу, однак для розв’язання інш проблем мало що давали. Спрощене розуміння мови, перебільшення знач. дистрибутивного аспекту мови, ігнорування соціально- історичних умов функціонування мови і людського чинника взагалі призвели на початку 60-х років до кризи дескриптивної лінгвістики. Однак методичні прийоми дескриптивістів не втратили свого знач. донині.
