Де Соссюр

Фердинанд де Соссюр — основоположник соціологічного напряму. Соціологічний напрям — сукупність течій, шкіл і окремих концепцій, які трактують мову передусім як соціальне явище. Першу працю «Мемуари про початкову систему голосних» опублікував у 1879 р. (єдина серйозна праця, опублікована за його життя). вважають символом наукового передбачення в лінгвістиці. У ній встановлено початкову систему голосних індоєвропейської прамови у зв’язку з теорією індоєвропейського кореня. Висунена в цій праці гіпотеза про існування у праіндоєвропейській мові ларингалів-сонантів (у лінгвістиці вона отримала назву ларингальної теорії) знайшла своє підтвердження в 1927 р., коли львівський (на той час) МЗ-ець Є. Курилович виявив один із таких ларингалів у відкритій під час розкопок 1906—1907 рр. у Туреччині хетській мові. Однак у час виходу праці новаторську ларингальну теорію Соссюра не сприйняли навіть його вчителі Бругман і Остгоф, Після смерті Соссюра його учні А. Сеше й Ш. Баллі в 1916 р. за своїми конспектами його лекцій видали «Курс заг. лінгвістики», в якому викладено оригінальне вчення їхнього вчителя, що знаменувало переворот у мовознавстві. Дехто порівнює мовознавчу теорію Соссюра з відкриттям М. Коперника. Філософською основою лінгвістичної теорії Соссюра є соціологічне вчення Огюста Конта й Еміля Дюрк- гейма. У «Курсі заг. лінгвістики» простежується вплив положень Конта: положення про необхідність опису розглядуваних явищ без проникнення в їхню суть, а лише встановлюючи суто зовнішні зв’язки між ними, і положення про соціальну статику (стан суспільства) та соціальну динаміку, що досліджує вплив моральних стимулів на перетворення світу. «Курс заг. лінгвістики» починається з визнач. об’єкта МЗ-ва. Оскільки мова у звичайному розумінні цього слова є багатоликим явищем (фізичним, фізіологічним, психічним, соціальним, індивідуальним тощо), то Соссюр уводить три важливі для його концепції терміни «лінгвальна діяльність», «мова» і «мовл.». Лінгвальна діяльність — це все, що стосується мовного феномену. Мова — це соціальний аспект лінгвальної діяльності, зовнішній щодо індивіда. Це система взаємопов’язаних елементів, обов’язкова для всіх членів певного колективу. Вона соціальна, нелінійна, має психічний характ.. Мовл. — це лінгвальна діяльність мінус мова. Воно індивідуальне, лінійне, має фізичний характ. (пов’язане з акустичним аспектом). Якщо мова є найважливішою (суттєвою) частиною лінгвальної діяльності, то мовл. є випадковим і побічним явищем. «Єдиним й істинним об’єктом лінгвістики є мова, розглянута в самій собі й для себе», — підсумовує вчений. Новизна соссюрівського положення не в самих поняттях (поняття мови й мовл. знаходимо у працях Гумбольдта, Бодуена де Куртене та інш МЗ-ців), а в їх послідовному розмежуванні. Розмежування мови й мовл. ніби звузило об’єкт лінгвістики, але в той же час зробило його чіткішим і доступнішим для огляду й виявилося перспективним. розмежування Соссюром внутрішньої лінгвістики, тобто лінгвістики власне мови, і зовнішньої лінгвістики, яка вивчає все, що є чужим організму мови, її системі. До зовнішньої лінгвістики належать «усі зв’язки, які можуть існувати між історією мови й історією раси чи цивілізації», «відношення, які існують між мовою і політичною історією», історія літературних мов і «все те, що має стосунок до географічного поширення мов та їх членування на діалекти». «немає такої необхідності знати умови, в яких розвивається та чи інш мова», оскільки «мова є системою, що підпорядковується своєму власному ладу». Чи не головною заслугою Соссюра перед МЗ-вом є утвердження системного підходу до вив-ня мови, наголошення на необхідності вив-ня мови як системи, тобто вив-ня того внутрішнього в мові, що визначає її суть як засобу комунікації. Властивості будь-якого мовного елемента визначаються шляхом зіставлення його з інши елементами. Соссюр уводить нове для лінгвістики поняття значеннєвості (цінності) як реляційної властивості одиниць мови. приклад зі сфери шахів: про коня: за Соссюром, «мова є система, всі елементи якої утворюють ціле, а значеннєвість одного елемента виникає тільки з одночасної наявності інш». Через системний підхід Соссюр дійшов висновку, що «мова — це форма, а не субстанція». мовна система ґрунтується на відношеннях. Серед відношень між елементами мовної системи Соссюр виділяє два типи: відношення, основані на лінійному характ.і мови, коли мовні елементи вишиковуються один за одним у потоці мовл. (синтагматичні), і відношення асоціативні (мовні одиниці асоціюються з інши мовними одиницями в пам’яті). Згодом ос- танні стали називати парадигматичними. Відповідно до цих відношень Соссюр у науці про мову виокремлює два розділи: теорію синтагм і теорію асоціацій. Основним принципом його теорії є вимога розглядати мову в напрямку «від відношень до одиниці». Мова є не просто системою, а найважливішою знаковою системою. Під знаком він розуміє двосторонню одиницю, що має вираження і зміст, притому «мовний знак пов’язує не річ і її назву, а поняття й акустичний образ. Цей останній є психічним відображеням звучання, уявленням, яке ми отримуємо про нього за допомогою наших органів чуттів». Дві сторони знака, які він називає відповідно позначувальним і позначуваним, невіддільні одна від одної так само, як два боки аркуша паперу. Найважливішими властивостями знака є довільність і лінійність. якщо стосовно вираженого поняття позначувальне є вільно вибраним, то щодо мовного колективу воно є не вільним, а нав’язаним. розмежовує два аспекти в мові і в мовознавстві: синхронію і діахронію. Синхронія — це вісь одночасовості, де розташовуються явища, які співіснують у мові, і де немає втручання часу. Діахронія — це вісь послідовності, де кожне окреме явище розміщується в історичному розв-ку з усіма змінами. Відповідно він розрізняє дві лінгвістики: синхронічну й діахронічну. надає йому знач. методологічного принципу. реабілітував синхронічну лінгвістику. не відриває синхронію від діахронії і не проповідує ахронію. Уведення протиставлення синхронії й діахронії корінним чином змінило спрямованість лінгвістики XX ст., відкрило шлях до зосередження на синхронічній лінгвістиці, яка відставала від діахронічної. На основі вчення Соссюра в мовознавстві виникло три течії. Перша течія — Женевська школа. До неї належали МЗ-ці, які тією чи іншою мірою розвивали концепцію Соссюра загалом. Головними представниками цієї школи є А. Сеше і Ш. Баллі. Альберт Сеше (1870—1946) у праці «Три соссюрівські лінгвістики» підтримує соссюрівське розрізнення мови і мовл., значеннєвості і знач., асоціативних і синтагматичних відношень тощо, але три лінгвістики — синхронічну, діахронічну і «лінгвістику організованого мовл.». Виокремлення лінгвістики мовл. — найоригінальніша частина його концепції. До лінгвістики мовл. він відносить усі питання, пов’язані з функціонуванням мови. лінгвістика мовл. вивчає субстанціональні характ.истики мовних одиниць. Тільки лінгвістика мовл. має безпосередній зв’язок із реальною дійсністю. Сеше вийшов за межі «мови, розглядуваної в самій собі і для себе», вивчав проблеми не лише мовної структури, а й мовного функціонування. Досліджував учений ще взаємодію індивідуального та соціального в мові, результати чого викладені в праці «Програма і методи теоретичної лінгвістики. Психологія мови». Шарль Баллі «Французька стилістика» й «Загальна лінгвістика і питання французької мови». У своїх працях він розвиває й уточнює ідеї Соссюра. наголошує на необхідності системного синхронічного підходу до мови, зберігає соссюрівське розмежування синхронії й діахронії, приймає його розуміння мови як системи чистих відношень і дихотомію мови й мовл., але не обмежується рамками внутрішньої лінгвістики, опрацьовуючи функціональний підхід до мови, тобто вивчаючи лінгвістику мовл.. Йому належить багато оригінальних ідей, які ввійшли в лінгвістику. Це передусім сформульовані ним теорія висловлення (виділення в реченні диктуму, тобто «вираження судження про факт», і модусу — «різних відтінків почуття чи волі») і теорія функціональної транспозиції (перехід одиниць мови на основі їх функції з одного класу до інш); уведення поняття актуалізації (мовні одиниці існують віртуально, потенційно й актуалізуються, тобто реалізуються, набуваючи конкретного знач., у мовленні). Баллі один із перших визначив мету і завдання стилістики, виділив фразеологію як окрему лінгвістичну дисципліну, здійснив класифікацію фразеологізмів, яка стала загальноприйнятою. Друга течія представлена мовознавцями А. Мейє, Ж. Вандрієсом та ін., які сприйняли соціологічні елементи вчення Соссюра й розвивали соціологічний напрям у лінгвістиці, намагаючись поєднати його з принципами порівняльно-історичного МЗ-ва. Антуан Мейє, якого вважають главою французької соціологічної школи «Вступ до порівняльного вив-ня індоєвропейських мов», «Порівняльний метод в історичному мовознавстві», «Спільнослов’янська мова». він акцентував на соціальному характ.і мови: «Мова існує лише остільки, оскільки є суспільство, і людське суспільство не може існувати без мови». Мейє аналізує соціальні чинники, які впливають на функціонування, розвиток і долю мови. він не поділяв різкого розмежування синхронії й діахронії і не прийняв тези про те, що МЗ-ці повинні зосереджувати увагу головно на внутрішній лінгвістиці. Мейє у своїх працях розглядав також питання розв-ку української мови і був іноземним членом Академії наук України з 1924 р. Жозеф Вандрієс у праці «Мова» значну увагу приділяв соціальному функціонуванню мови і соціальним причинам мовних змін. Мову трактував як суспільне явище, символ і захист групової єдності, засіб консолідації етносу. Уперше порушив проблеми мовної норми і прогресу в мові, які розв’язував із соціального погляду. Із соссюрівського вчення сприйняв знакову теорію мови, однак не дотримувався суворого розмежування синхронії й діахронії, внутрішньої й зовнішньої лінгвістики. Третю течію сформували вчені, які скористалися положеннями Соссюра про системність мови і створили нову наукову парадигму в мовознавстві — структуралізм.