Неолінгвістика

У 20-х роках XX ст. сформувався новий напрям у мовознавстві — неолінгвістика. Неолінгвістика — опозиційний до молодограматизму напрям, трактував мову з позицій ідеалізму й естетизму. Представниками цього напряму є італійські вчені Маттео Бартолі, Джуліо Бертоні, Вітторе Пізані  і Джуліано Бонфанте. Молодограматики досліджували тільки граматику, а неолінгвісти хочуть бути лінгвістами, тобто вивчати всі мовні проблеми. Принципи й методи неолінгвістики викладено в «Короткому нарисі неолінгвістики» Бартолі та Бертоні, а також у «Вступі до неолінгвістики» Бартолі і в праці пізнішого представника цього напряму Бонфанте «Позиція неолінгвістики». Неолінгвістика — еклектичний напрям. її принципи ґрунтуються на ідеях Гумбольдта, Кроче, Фосслера і Шухардта. Услід за Гумбольдтом і Кроче неолінгвісти розглядають мову як духовну діяльність і художню творчість, вважаючи її продуктом естетичної творчості індивідів. Як і Фосслер, підкреслюють, що «будь-яка мовна зміна має індивідуальне походження; спочатку це вільна творчість людини, яка імітується й асимілюється (але не копіюється!) другою людиною, потім третьою, поки не пошириться на більш чи менш значній теориторії. Ця творчість може бути більш чи менш сильною, мати більшу чи меншу здатність до збереження чи поширення відповідно до творчої сили індивіда, його соціального впливу, літературної репутації тощо. Новотвори короля мають кращі шанси, ніж новотвори селянина». Поширення новотворів у мові ґрунтується на естетичному відборі. Неолінгвісти не сприймали вив-ня мови в суто лінгвістичних категоріях і акцентували на зв’язку МЗ-ва з історією, літературознавством, культурологією. Неолінгвісти виступили проти методики дослідж. і загальнотеоретичних положень молодограматиків. Вони звинувачували молодограматиків у вузькості проблематики і догматизмі (збирали матеріал і складали довідкові посібники, не було в них живої ідеї). Мову слід не тільки описувати, а необхідно глибоко проникати в її суть, пояснювати її функціонування й розвиток. заперечували регулярність мовних змін. Критикували молодограматиків і за те, що вони втискували в прокрустове ложе відносно простих законів і методів опису таке складне явище, як мова, яка для них існувала окремо від людини. Не погоджувалися неолінгвісти з членуванням мови молодограматиками на фонетику, морфологію й синтаксис: люди говорять реченнями, а не фонемами, морфемами, синтагмами. Критикуючи молодограматиків за спрощення й схематизацію, за неувагу до «людського чинника», нехтування індивідуальною творчістю, проведення дискретних меж щодо безперервних процесів, прагнення відокремити лінгвістику від інш наук, неолінгвісти натомість нічого не запропонували, крім суто індивідуального розгляду історії окремих мовних фактів. Закликаючи МЗ-ців розкривати складність мовного розв-ку і враховувати у вивченні мови конкретні умови її розв-ку, неолінгвісти насправді обмежувалися лише географічним чинником, тобто розглядали мову передусім з погляду територіального поширення певних явищ. Бартолі навіть назвав свій напрям просторовою лінгвістикою. Основним методом дослідж. мови неолінгвісти вважали встановлення ізоглос, тобто ліній на карті, які показують межі поширення мовних явищ. Виходячи з цього, вони визначають мову як механічну сукупність ізоглос. Мовні інновації розглядають у трьох аспектах: 1) їх вік; 2) місце появи; 3) причини виникнення. За допомогою даних просторової лінгвістики неолінгвісти роблять спроби вийти за межі мовної сім’ї і встановити зв’язки між індоєвропейськими мовами та інши мовними родинами. \неолінгвісти, особливо А. Тромбетті, підтримували теорію моногенезу, тобто походження всіх мов світу від одного предка. Услід за Шухардтом неолінгвісти вказували на умовність меж між мовами та діалектами. Бартолі говорив про лінгвальну безперервність, до якої належать індоєвропейські, уральські, семітські мови. Це положення ґрунтується на теорії хвиль Шмідта й теорії змішування мов Шухардта. За переконанням неолінгвістів, усі мови світу є змішаними. Так, французька мова є результатом змішування латинської й германської, іспанська — латинської й арабської, італійська — латинської, грецької й оскоумбрської, румунська — латинської та слов’янської, чеська — слов’янської та німецької, болгарська — слов’янської та грецької, російська — слов’янської та фінно-угорської. у реальності маємо справу з родиною не за спільним походженням, а за результатом контактування, схрещення. Унаслідок тривалого контактування, взаємовпливу можуть виникати мовні союзи — особливі типи ареально-історичної спільності мов, які характ-ся певною кількістю спільних структурних і матеріальних ознак. З концепцією змішування мов пов’язана неолінгвістична теорія субстрату, суперстрату й адстрату. неолінгвісти наголошували на синхронно-діахронній взаємодії різних мовних фактів, досліджували живі реальні діалекти, удосконалили методику лінгвістичної географії, пов’язали її з проблемами порівняльно-історичного МЗ-ва. Особливо цінним є їх внесок в етимологію. Недоліками неолінгвістики є захоплення екстралінгвальними фактами, недооцінка системно-структурних властивостей мови, розуміння мови як абстракції (реальністю вважали мову окремої людини, а національну мову — такою абстракцією, як, скажімо, поняття середньої людини).