Основоположником психологізму в науці про мову вважають Геймана Штейнталя професора Берлінського університету, послідовника ідей В. Гумбольдта і психолога Й.-Ф. Гербарта. У Гербарта Штейнталь запозичив так звану асоціативну психологію, згідно з якою вся діяльність людської свідомості зводиться до саморуху уявлень, що керується законами асиміляції (поєднання і закріплення тотожних або близьких уявлень), апперцепції (залежність нового сприйняття від маси попередніх уявлень у свідомості індивіда) й асоціації (встановлення зв’язків між уявленнями за подібністю, контрастом, суміжністю тощо). Виходячи із законів руху уявлень, Штейнталь намагався пояснити утворення й розвиток мови і мислення в індивіда. Ті самі закони, на його думку, спричинили походження й розвиток мови в суспільстві. Свою психологічну концепцію мови Штейнталь виклав у працях: «Граматика, логіка і психологія, їх принципи і взаємовідношення», «Вступ до психології та МЗ-ва», «Походження мови», «Класифікація мов як розвиток мовної ідеї», «Характ.истика найважливіших типів будови мов», «Філос-я мови», «Філос-я, історія і психологія та їх взаємовідношення». Психологічну концепцію Штейнталя можна звести до таких найголовніших ідей: 1) МЗ-во належить до психологічних наук, оскільки мовл. — це духовна діяльність; 2) предметом МЗ-ва є мова як об’єкт психологічного спостереження. Мова — це «вираження усвідомлених внутрішніх, психологічних і духовних рухів, станів і відношень за допомогою артикульованих звуків»; 3) «народний дух» знаходить своє відображення в моралі, звичаях, вчинках, традиціях, фольклорі, але найбільше у мові, тому МЗ-во «є найкращим вступом до психології народу»; 4) проблеми сутності й походження мови є ідентичними, позаяк мова постійно й однаковим способом породжується душею людини; 5) слід розрізняти предметне (логічне) і мовне мислення. Предметне мислення — це уявлення про предмети і явища об’єктивного світу. Мовне мислення — уявлення, вичленені зі сфери предметного мислення. Отримане уявлення — це внутрішня форма. Мовне мислення пов’язане з «мовною свідомістю»; 6) мова як психічне явище не виключає її залежності від суспільства. В індивіда виникають психічні утворення, комплекси уявлень, які без впливу інш людей не виникли б або виникли б дуже пізно. Філос-я мови Штейнталя є реакцією на логічну граматику XIX ст. і натуралізм Шлейхера. Логічна концеп. мови була представлена працями німецького вченого Карла Беккера, особливо його розвідкою «Організм мови», де найповніше викладено авторську теорію логічної граматики. Зробивши критичний аналіз цієї праці, Штейнталь доводить, Що слово і поняття, речення і судження, граматичні категорії і логічні категорії не є тотожними: «категорії мови і логіки несумісні і так само мало можуть співвідноситися між собою, як поняття кола і червоного». Несприйняття логічної концепції мови спричинило заміну деяких традиційних мовознавчих термінів новими, наприклад, психологічний суб’єкт, психологічний предикат тощо. У 1860 р. Штейнталь із Лацарусом заснували «Журнал психології народів і МЗ-ва», в якому популяризували свої психологічні погляди на мову. Зокрема доводили, що мова — предмет психологічного спостереження. Позаяк існує два розділи психології — індивідуальна психологія і психологія народів, то можна стверджувати про психіку суспільства — народну психологію. Завдання народної психології, чи психології народів, — дослідж. специфічних «способів життя і форм діяльності духа» в різних народів. Через мовні явища дослідники прагнули осягнути «закони духовного життя в націях, у політичних, соціальних і релігійних спільнотах і встановити зв’язки типів мови з типами мислення й духовної культури народів, тобто закладали основи нової науки — етнопсихології. Вагомий внесок в етнопсихологію початку XX ст. зробив Вільгельм Вундт який написав 10-томну працю «Психологія народів. Дослідж. законів розв-ку мови, міфів і звичаїв». Емпірична база будь-якого наукового пізнання психічний процес, який є предметом психології. Вундт створив свою систему народної (соціальної) психології. її об’єктом є мова, міфи, звичаї, що, за його переконанням, відповідає трьом видам психічних процесів — уявленням, почуттям і волі. Мова — першооснова поезії та науки, міфи — релігії, звичаї — моралі. Індивід. психологію Гербарта замінив власною волюнтаристською: замість спільності уявлень, про яку говорили Штейнталь і Лацарус, використовував поняття спільності імпульсивних вольових дій. Із психологічних позицій він пояснював походження мови, розвиток структурних типів мов, а також такі суто мовні явища, як типи речень, порядок слів у реченні тощо. Оригінальним є його твердження, що психологічною основою утворення речення є не поєднання уявлень в одне ціле а, навпаки, їх розщеплення (розкладення). Видатним представником психологічного напряму в слов’янському мовознавстві є Олександр Опанасо- вич Потебня — український МЗ-ець, засновник Харківської лінгвістичної школи. Істотний вплив на Потебню справили ідеї Гумбольдта, якого він вважав геніальним провісником нової теорії мови, зокрема його теорії мистецтва й науки як явищ людської свідомості, що розвиваються в мові. Багато в чому він був послідовником Штейнталя, особливо в поглядах щодо зближення порівняльно-історичного методу із психологізмом. У науковій діяльності Потебні виділяють два періоди: перший (1860—1865) — дослідж. мови у зв’язку з опрацюванням філософсько-психологічної теорії мови, яка ґрунтується на ідеях Гумбольдта і Штейнталя; другий (1865—1891) — дослідж. фонетики, граматики, діалектології слов’янських мов і психології словесно-художньої творчості. У праці «Думка і мова» Потебня досліджує питання про взаємозв’язок мови і мислення. Услід за Гумбольдтом він доводить, що «поезія і проза, мистецтво й наука є явищами мови», що мова — це не раз назавжди сформований факт, а діяльність, яка має великі можливості розв-ку. Говорячи про нерозривний зв’язок мови і мислення, Потебня водночас протестував проти підпорядкування граматики логіці, МЗ-ча концеп. Потебні підкреслено психологічна. Потебня розвинув положення Гумбольдта про те, що «всяке розуміння є нерозуміння». Почуту фразу кожен розуміє не зовсім так, як той, хто її вимовив. Це розуміння залежить від життєвого досвіду, інтелектуального розв-ку, психічних особливостей індивіда тощо., перебільшення розуміння по-своєму. Однак насправді МЗ-ець лише констатує, що різні люди, розуміючи висловлене (почуте) в основному однаково, вкладають у нього свої семантичні нюанси. Мова пов’язана з мисленням, однак сфера мови не збігається зі сферою думки. На зорі людства думка відставала від мови, на середньому етапі розв-ку людства вони розвивалися паралельно, а на третьому етапі (етапі абстрактності) думка покидає мову як таку, що не задовольняє її вимог. При утворенні слова наявне вже враження зазнає нових змін, ніби вдруге (повторно) сприймається. Це друге сприйняття називається апперцепцією. У кожно- му слові дія думки полягає у порівнянні двох мислених комплексів — пізнаваного і раніше пізнаного. Спільне між пізнаваним і пізнаним є тим третім, що служитиме основою для нової номінації. сам процес пізнання є процесом порівняння. Потебня творчо переосмислив поняття внутрішньої форми Гумбольдта, звузивши його до конкретного, але більш визначеного поняття внутрішньої форми слова. У кожному слов можна виділити суб’єктивне й об’єктивне. Наприклад, суб’єктивним для слова стіл будуть форми стола, матеріал, із якого він зроблений тощо, а для слова вікно — різні форми, рами, різновид скла тощо. Якщо вилучити суб’єктивне, то в слові залишаться звук (зовнішня форма) і етимологічне знач. (об’єктивне, внутрішня форма). внутрішньою формою для слова стіл є постелене, а для слова вікно — те, через що дивляться. Учення про внутрішню форму слова глибоко вкорінилося у світовій лінгвістичній традиції. Цікавим є вчення Потебні про «згущення думки», потрібно розрізняти ближче і дальше знач. слова. Ближче знач. слова — знач., спільне для всіх мовців, воно містить лише ту інформацію, яка потрібна для звичайного спілкування. Дальше знач. містить енциклопедичні знання. Потебня заперечує існування полісемії. Найменша зміна у значенні слова робить його інш словом. Тому немає полісемії, а є тільки омонімія.. Досліджував Потебня і питання взаємозв’язків етносу і мови, дво- і багатомовності, долю націй і мов. Засуджуючи денаціоналізацію, трактуючи її як спідлення, стверджував, що всі мови мають право на вільний розвиток і функціонування.
