Основоположниками порівняльно-історичного МЗ-ва вважають німецьких учених Ф. Боппа, Я. Грімма, датчанина Р. Раска і росіянина О. Востокова. У 1816 р. опубліковано працю Франца Боппа «Про систему дієвідмінювання санскритської мови у порівнянні з такою грецької, латинської, перської та германської мов», яка заклала підвалини порівняльно-історичного методу. У цій праці Бопп доводить спорідненість санскриту з переліченими мовами. Його заслугою є те, що він уперше розробив загальну теорію порівняльно-історичного дослідж. мов на основі порівняння закінчень дієслів і дійшов висновку про систему їх відповідників у різних мовах. Учений вважав, що на основі порівняння фактів живих і мертвих мов можна встановити їх первісний стан. Виводячи праформи, він пояснював явища однієї мови за допомогою фактів іншої. Це було новим у методології лінгвістичних досліджень. Свій метод Бопп апробував на матеріалі 45 залучених до дослідж. мов. Він увів у лінгвістичний обіг поняття звукового закону і термін індоєвропейські мови (його попередники вживали термін індогерманські мови). У 1818 р. вийшла праця датського мовознавця Расмуса Раска «Дослідж. в галузі давньопівнічної мови, або Походження ісландської мови». У ній Раск доводить наявність споріднених зв’язків між ісландською, грецькою, латинською і балто-слов’янськими мовами та відсутність будь-яких ознак спорідненості між ісландською і такими мовами, як гренландська, баскська, фінська. Що стосується використання матеріалу для порівняльно-історичних досліджень, то Раск указав на ненадійність лексичних відповідників, тому, на його думку, слід довіряти граматиці: у процесі взаємодії мов лексика може запозичуватися, тоді як відмінкові форми і форми дієвідмінювання не запозичуються, а втрачаються. Звукові зміни в морфемах мають закономірний характ., через що фонетичні відповідники у споріднених мовах є регулярними. Для порівняльно-історичних досліджень можна використовувати лише ту лексику, яка служить для познач. найнеобхідніших понять. Усі індоєвропейські мови, на думку Раска, походять від мертвої і незафіксованої фракійської мови, сліди якої зберегла давньогрецька мова. її й слід розглядати як реального предка індоєвропейських мов. У 1819 р. з’явився перший том (із чотирьох) «Німецької граматики» Якоба Грімма. це перша порівняльно-історична граматика германських мов. У ній автор акцентує на історичному підході до вив-ня споріднених мов і ретельно описує граматичні форми германських мов та діалектів у їх історичному розв-ку, починаючи з найдавніших писемних пам’яток. Грімм першим сформулював конкретні закони звукових змін у мові, в тому числі відкрив закон пересунення приголосних, за яким система зімкнених приголосних усіх германських мов змістилась на один ступінь Це був перший зразок фонетичних законів, які є загальновизнаними в сучасній лінгвістиці. «Німецька граматика» Грімма мала помітний вплив на написання історії окремих індоєвропейських мов. У 1820 р. відомий російський учений Олександр Христофорович Востоков (1781—1864) у «Розвідці про слов’янську мову» виявляє й доводить споріднені зв’язки між слов’янськими мовами. Це фактично перша праця з історичної фонетики слов’янської групи індоєвропейських мов. На основі зіставлення слов’янських мов Востокову вдалося розкрити таємницю юсів — ж і а. Ці букви позначали відповідно носові голосні, які колись були в усіх слов’янських мовах, а згодом зникли, замінившись на [а] й [у] в усіх мовах, крім польської. німецький учений Фрідріх-Крістіан Діц створив порівняльно-історичну граматику романських мов. Він реконструював низку форм народної латини, не зафіксованих у писемних пам’ятках. Згодом його реконструкції було підтверджено знайденими під час археологічних розкопок текстами, написаними народною латиною. Німецький МЗ-ець Йоган-Каспар Цейс написав порівняльно-історичну граматику кельтських мов, словенський лінгвіст Франко Міклошич— першу «Порівняльну граматику слов’янських мов» у трьох томах, яка вийшла німецькою мовою (перший том «Фонетика» з’явився в 1852 р., другий «Морфологія» — в 1856 р., третій «Синтаксис» — у 1874 р.). Срезневський і Буслаєв Гумбольдт Першим теоретиком у галузі МЗ-ва, який глибоко, по-філософськи осмислив багатий мовний матеріал і результати зроблених до нього наукових досліджень, був Вільгельм фон Гумбольдт, німецький учений Коло лінгвістичних зацікавлень Гумбольдта надзвичайно широке. Цьому сприяло знання багатьох мов — баскської, санскриту, китайської, семіто-хамітських, малайсько-полінезійських й індіанських. У своїх працях використовував також матеріали давньоєгипетської, японської та інш мов. Першою лінгвістичною розвідкою Гумбольдта була доповідь «Про порівняльне вив-ня мов стосовно різних епох їх розв-ку», виголошена в 1820 р. В Берлінській академії. У цій доповіді викладені ідеї стадіальної концепції мови. Гумбольдт прагне виявити загальні закономірності історичного розв-ку мов світу. Усі мови світу він поділяє на чотири морфологічних типи: 1) мови кореневі; 2) аглютинативні; 3) інкорпоруючі; 4) флективні (перший, другий і четвертий типи було виділено до нього А. Шлегелем, а інкорпоруючий уперше виокремив Гумбольдт). Ці типи мов учений розглядає як відображення хронологічно послідовних етапів світового мовотворчого процесу, як перехід від нижчої до вищої, досконалішої форми. За ступенем розв-ку мов можна судити про ступінь інтелектуального розв-ку народу: народ, «який більше від інш обдарований природою і який перебуває у сприятливіших умовах, порівняно з інши, повинен отримати й найдосконалішу мову». І хоч нині останнє положення Гумбольдта (перехід кореневих мов у аглютинативні, а далі аглютинативних у флективні як найдосконаліші) вважають помилковим, сама ідея структурного зіставлення мов стала основою нової мовознавчої дисципліни, яка успішно розвивається, — лінгвістичної типології. У XX ст. стадіальну теорію відродив і розвивав радянський МЗ-ець М. Я. Марр. Відомими є невеликі розвідки Гумбольдта «Про буквене письмо та його зв’язок з будовою мови» (1824) і «Про двоїну» (1827). Найціннішою є його тритомна праця «Про мову каві на острові Ява», яку вчений не встиг завершити. її було опубліковано посмертно в 1836— 1840 рр. У теоретичному вступі до неї «Про різноманітність будови людської мови та її вплив на духовний розвиток людства» Гумбольдт виклав свою теоретичну концепцію. Ця праця стала знаменитою і справила великий вплив на розвиток МЗ-ва. Філософська концеп. мови Гумбольдта визначається ідеями німецької класичної філософії (І. Кант, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф.-В. Шеллінг, Ф.-Г. Якобі). Провідною думкою концепції, її теоретико-методологічною основою є антропологічний підхід до мови, за якого вив-ня мови повинно здійснюватися в тісному зв’язку зі свідомістю і мисленням людини, її культурою та духовним життям. Услід за Кантом Гумбольдт розглядав свідомість як особливу першооснову, яка не залежить від матерії й розвивається за своїми законами. Застосовуючи це положення до визнач. мови, він пише: «Мова є душа в усій її сукупності. Вона розвивається за законами духа». Як мова загалом нерозривно пов’язана з людською духовною силою, так кожна конкретна мова пов’язана з духом народу — носія цієї мови. Мова — це зовнішній вияв духа народу: «мова народу є його дух, а дух народу є його мова, і важко уявити собі щось більш тотожне». Первинним є дух народу, а мова залежить від неї». У той же час дух народу можна пізнати тільки через мову. Гумбольдт констатує нерозривність понять «мова» і «народ», «мова» і «культура». За його твердженням, мова є надбанням окремого народу, а народ — це спільність людей, що розмовляє однією мовою. Мова невіддільна від культури. Мова закладена в самій природі людини. Гумбольдт доводить, що мова і мислення тісно пов’язані між собою і що мова — це той орган, який творить думку. мислення не просто залежить від мови, а певною мірою зумовлюється кожною конкретною мовою; мови — органи оригінального мислення націй. «Вив-ня іноземної мови можна було порівняти з набуттям нової точки зору в колишньому світорозумінні; Згодом його розвинули американські вчені Е. Сепір і Б. Уорф, які висунули гіпотезу лінгвальної відносності (її часто називають гіпотезою Сепіра — Уорфа). Про життєвість гумбольдтівського положення свідчить той факт, що в наш час надзвичайно популярною в мовознавстві є проблема мовних картин світу. Прогресивним є положення Гумбольдта про творчий характ. мови. За своєю суттю мова є щось постійне і водночас у кожний момент змінне. Формою існування мови є розвиток. Мова — організм, який вічно себе породжує. Мову слід розглядати не як мертвий продукт, а як творчий процес, безперервну діяльність, що перетворює «звук у вираження думки». Мова насичена переживаннями багатьох попередніх поколінь і зберігає їх живе дихання, а покоління ті через звуки материнської мови, які й для нас стають вираженням наших почуттів, пов’язані з нами національними й родинними зв’язками. Ця почасти стійкість, почасти змінність мови створює особливе відношення між мовою і поколінням, яке нею розмовляє». Положення про динаміку мовного розв-ку та зв’язок кожного стану мови з попереднім було реакцією на антиісторичну і механістичну концепцію мови XVII—XVIII ст., а також на логічні й універсалістські концепції, в тому числі граматику Пор-Рояля. Після виходу аналізованої праці Гумбольдта жоден із теоретичних напрямів МЗ-ва не міг не брати до уваги розмежування синхронії і діахронії. Із цим положенням пов’язана ідея Гумбольдта про необхідність розрізнення мови й мовл.: «мова як сукупність її продуктів відрізняється від окремих актів мовленнєвої діяльності». Учений вперше закликає вивчати живе народне мовл.. Викликає зацікавленість і вчення Гумбольдта про форму в мові. Форма — це «постійне й однакове в діяльності духа, взяте в усій сукупності своїх зв’язків і систематичності, що підносить членороздільний звук до вираження думки». Форма, а не матерія є сутністю мови. Для виявлення форми мови необхідне її системне вив-ня. Це положення Гумбольдта згодом запозичив швейцарський МЗ-ець Ф. де Соссюр, у вченні якого воно трансформувалося в сентенцію «мова— це форма, а не субстанція». Гумбольдт розрізняє зовнішню (звукову, граматичну тощо) і внутрішню форми. Внутрішня форма мови — це сукупність шляхів, способів та прийомів (своєрідний механізм, інтелектуальна модель), за допомогою яких позамовний зміст передається зовнішніми звуковими засобами. Внутрішня форма є своєрідною для кожної мови і виявляється та втілюється в зовнішній формі. Своєрідність внутрішньої форми кожної мови проступає як у членуванні лексикою світу, так і в системі граматичних категорій і в неповторних структурах усіх мовних рівнів. відрізняє одну мову від іншої (внутрішня форма кожної мови є неповторною); по-друге, фіксує особливості національного світобачення. Поняття внутрішньої форми згодом творчо використав український МЗ-ець О. Потебня щодо слова. Під внутрішньою формою він розумів відображені в етимології слова певні ознаки. У зв’язку із внутрішньою формою Гумбольдт торкається проблеми знач. й смислу слова. Слово не є прямою назвою предмета, а познач.м того, як той предмет був осмислений мовотворчим актом у конкретний момент винаходу слова, тобто словом позначається особливе бачення предмета, а не сам предмет. Цим і пояснюється різноманіття виразів для одного й того самого предмета. форми багатьох мов у найбільш загальному можуть збігатися. Це пояснюється подібністю органів мовл. та спільними (однаковими) законами мислення, які не залежать від етнічної належності людей. Від етносів залежить те, як у їхніх мовах реалізуються загальні закони мислення. Тому Гумбольдт не сприймає дедуктивності всезаг. граматики, яка підходить до вив-ня конкретних мов від готових логічних схем. Граматики конкретних мов, за його переконанням, повинні будуватися на індуктивній основі.
