У Давній Греції МЗ-во розвивалось дещо в іншому напрямі, ніж у Давній Індії і Китаї. Початок античному мовознавству поклали філософи, тому розрізняють два періоди: філософський (V—III ст. до н. є.) і александрійський (III ст. до н. є. — IV ст. н. є.). Філософський період - предметом наукових дискусій було питання про природу слова і відношення слова до речі. Філософів цікавило, отримує кожна річ назву відповідно до своєї природи чи зв’язок між назвою і річчю є довільним, установлюється людьми за умовною згодою, свідомо. Геракліт (VI—V ст. до н. є.) стверджував, що кожне ім’я нерозривно пов’язане з річчю, назвою якої воно служить. В імені розкривається природа речі. Протилежну думку висловив філософ Демокріт (V—IV ст. до н. є.): імена речам дають люди на свій розсуд. Як доказ своєї правоти він наводив приклади невідповідності між словом і річчю: 1) одне слово може називати декілька різних речей (багатозначність); 2) одна річ може називатися різними словами (синонімія); 3) різні слова можуть збігатися за формою і звучати однаково (омонімія); 4) знач. слів можуть змінюватися; 5) існують поняття без однослівної назви. Суперечки давньогрецьких учених відображені у творі філософа Платона (прибл. 427—347 рр. до н. є.) «Кратіл, або про правильність імен» Платонові належить перша спроба виділення частин мови: він розрізняє ім’я і дієслово. Повнішу й точнішу картину частин мови окреслює Арістотель (384—322 рр. до н. є.) у своїх творах «Поетика» і «Риторика». Він виділяє імена, дієслова і допоміжні слова (сполучники та зв’язку). Арістотель не розмежовує частини мови і члени речення, тому імена ототожнює з суб’єктами, а дієслова з предикатами. Це є свідченням того, що Арістотеля, як і Платона, не цікавили частини мови як мовні категорії. Він їх виділяв у зв’язку з філософськими пошуками у сфері проблем мислення, тому ототожнював ці категорії з категоріями логіки чи, правильніше, підпорядковував логічним категоріям. Його якоюсь мірою можна вважати основоположником логічного напряму в мовознавстві. Арістотелю МЗ-во завдячує також введенням поняття початкової форми (для імен — форма називного відмінка, для дієслів — форма 1-ої особи) і граматичного роду (розрізняє чоловічий, жіночий і середній рід). Важливим є й те, що він перший наблизився до розуміння знакової природи мови. Подальша робота з уточнення мовних категорій пов’язана з філософською школою стоїків (від назви портика Зіоа в Афінах, де збиралися представники цієї школи) — однією з головних течій елліністичної й римської філософії кінця IV ст. н. Стоїки уточнили й розширили класифікацію частин мови (встановили п’ять частин мови: дієслово, сполучник, член, власні імена й загальні назви), уперше ввели поняття відмінка в систему відмінків і виділили прямий і непрямий відмінки. Вступивши в суперечку про «природний» чи умовний характ. назв і вважаючи, що слова спочатку були «правильними, істинними», вони стимулювали розвиток етимології. Однак, не маючи наукових принципів етимологізування, вони довільно тлумачили «правильні» знач. слів, чим завдали шкоди етимології. Стоїки торкнулися питання аналогії та аномалії в мові, тобто наявності чи відсутності закономірностей у самій мові. Щодо розуміння цього питання виокремились аналогісти, які інтерпретували мову як систему чітких правил, що не мають винятків, і аномалісти, які доводили, що мова допускає відхилення від закономірностей. Ця дискусія мала важливе знач. для створення нормативної граматики, де поряд із граматичними правилами («аналогіями») стали наводити винятки з правила («аномалії»). Є свідчення, що навіть Юлій Цезар написав працю про аналогію. Александрійський період. Бурхливого розв-ку класична традиція у мовознавстві зазнала в Александрійській державі Птолемеїв (III ст. до н. є. — V ст. н. є.) —Єгипті. Саме тут граматика відокремилася від філософії, стала самостійною наукою. Це було зумовлено виданням класичних літературних творів (Гомера, Есхіла, Софокла та ін.), необхідністю філологічної інтерпретації цих творів, нормуванням спільної єдиної літературної мови всієї Греції — так званого койне. Найвідомішими мовознавцями александрійської школи є Арістарх Самофракійський (217—145 рр. до н. є.), Діонісій Фракійський (170—90 рр. до н. є.) і Аполлоній Діскол (II ст. н. є.). Арістарх Самофракійський видав і прокоментував твори Гомера, Гесіода, Архілоха, Піндара, Есхіла й Арістофана. Коментарі зводились до розбору текстів і виправлення помилок. Найбільшою заслугою Арістарха Самофракійського є створення повної класифікації частин мови. Він виділив вісім частин мови: ім’я, дієслово, дієприкметник, займенник, прислівник, сполучник, прийменник, член (артикль), і класифікація набула завершеного вигляду. Учень Арістарха Самофракійського Діонісій Фракійський створив підручник граматики. У цьому підручнику він уперше трактує частини мови в суто морфологічному (не синтаксичному) аспекті й уводить поняття акциденцій, тобто граматичних категорій. Так, у дієслові він виділяє категорії часу (теперішній, минулий і майбутній), стану (активний, пасивний і середній) та особи (перша, друга і третя). Аполлоній Діскол — основоположник грецького синтаксису, який він визначає як учення про словосполучення. У словосполученні, на його думку, головну роль відіграють дієслово та ім’я. Синтаксичну теорію Аполлонія Діскола, викладену в його основній праці «Синтаксис», взято за основу багатьох пізніших шкільних граматик. Крім граматики александрійські МЗ-ці глибоко опрацювали фонетику. Вони чітко розрізняли звуки й букви. Звуки класифікували на голосні та приголосні. У букві розрізняли два елементи — зображення і назву. МЗ-во Давнього Риму не залишило оригінальних праць. Римські МЗ-ці переповідали погляди давньогрецьких учених. Заслуговують уваги праця «Про латинську мову» Марка-Терекція Варрона, де описано граматичну систему латинської мови за давньогрецькими зразками, та підручник латинської мови Квінтпа-Реммія Пале моя а, де вперше подано впорядковану латинську граматичну термінологію, яка стала основою термінології сучасного МЗ-ва. Пізніше з’являються два варіанти (поширений і скорочений) граматики латинської мови Елія Доката і найповніша граматика латинської мови Прісціана. Обидва підручники майстерно написані й служили 1000 років (аж до середньовіччя) в Європі як зразкові граматики латинської мови. За їх взірцем створювали граматики живих європейських мов. Внесок римських МЗ-ців у граматичну теорію полягає в тому, що вони вивели з частин мови член (артикль), якого немає в латинській мові, ввели вигук, відкрили новий відмінок — аблятив і числівники поділили на кількісні та порядкові. Вивчаючи ораторське мистецтво, вони глибоко досліджували і стилістику на всіх мовних рівнях фонетичному, морфологічному, лексико- семантичному, синтаксичному, а також на рівні тексту).
