23. Належність та допустимість доказів.

Після того як суд визначить коло шуканих фактів, він повинен вирішити, які докази треба дослідити, щоб з'ясувати наявність або відсутність шуканих фактів. Для цього суд визначає, які із поданих сторонами доказів можуть бути допущені та чи потрібні додаткові докази. Розв'язуючи ці питання, суд повинен керуватися правила­ми належності та допустимості доказів.

Відповідно до ст. 58 ЦПК належними є докази, які містять ін­формацію щодо предмета доказування. Сторони мають право об­ґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Отже, з'ясувати належність доказу — це означає встановити, чи має він значення для справи. Такими, що мають значення для справи, визнаються фактичні дані, які пов'язані з фактами, що підлягають встановленню у справі, і, виходячи з цього зв'язку, мо­жуть підтвердити або спростувати їх.

Належність може розглядатися не тільки як об'єктивна власти­вість доказу, але й, як правило, адресоване суду. Відповідно до цього правила суд зобов'язаний відібрати тільки докази, що мають властивість належності, виключивши із процесу доказування до­кази, що не стосуються справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення дійсності обставин справи, затягує процес розгляду справи. У той же час відсутність необхідних для вирішення справи доказів приводить до неможливості встановити дійсні правовідносини, а отже, винести правильне рішення по

справі. У цьому зв'язку велике значення має підготовка суддею матеріалів до розгляду справи в засіданні. Тільки всебічна і ре­тельна підготовка може забезпечити одержання всіх необхідних доказів по справі.

Правило про належність доказів спрямоване на забезпечення принципу процесуальної оперативності (економії). Воно дозволяє уникнути ускладнення процесу зайвим, що не має значення для вирішення справи, матеріалом, припинити дії осіб, що зловжива­ють своїм правом подання доказів з метою затягування процесу зі справи.

Належність доказів визначається чотирма групами обставин, що мають значення для справи: 1) фактами предмета доказування; 2) доказовими фактами; 3) процесуальними фактами, наприклад, що впливають на виникнення права на пред'явлення позову, зупи­нення провадження у справі тощо; 4) фактами, що дають підстави для прийняття окремої ухвали по справі.

Належність доказів — широка правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встанов­ленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окре­мих процесуальних дій. Визначеність обставин, що підлягають встановленню для здійснення процесуальних дій, полегшує відо­кремлення належних доказів. Однак і для здійснення окремих процесуальних дій можуть бути передбачені оціночні категорії. Оціночний характер доказів викликає багато складнощів у проце­сі доказування і часто є підставою для скасування рішень судів у апеляційному або касаційному порядку.

Із зазначеного випливає, що докази з цивільної справи визна­ються судом належними, якщо вони містять відомості про факти, що встановлюються з метою вирішення цивільної справи або здій­снення окремих процесуальних дій.

Визначити допустимість доказу — означає з'ясувати, чи отри­маний він за допомогою передбачених законом засобів. Правило визначення допустимості доказів закріплене в ст. 59 ЦПК: «Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, вста­новленого законом. Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтвер­джуватися іншими засобами доказування».

Отже, допустимість доказів — це встановлена законодавством вимога, що обмежує використання конкретних засобів доказуван­ня, або вимога, що пропонує обов'язкове використання конкрет­них засобів доказування при встановленні певних фактичних об­ставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду окремого виду справ у порядку цивільного судочинства.

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер допустимості означає, що у всіх справах незалежно від їхньої категорії повинна дотримуватися вимога про одержання інформації з визначених законом засобів доказування з дотриманням порядку збирання, подання та дослідження дока­зів. Порушення цих вимог призводить до недопустимості доказів. Таким чином, допустимість доказів насамперед обумовлюється до­триманням процесуальної форми доказування.

Спеціальний характер допустимості — це правила, що нака­зують або забороняють використовувати певні докази. Так, якщо відповідно до вимоги закону договір підлягає нотаріальному по­свідченню або державній реєстрації, то суд повинен мати у своє­му розпорядженні відповідний документ, що має необхідні рек­візити.

Вирішуючи питання про те, які докази допускати, а які не до­пускати до справи, суд керується правилами належності і допусти­мості доказів, тобто правилами, що діють при відборі доказового матеріалу.

Належність до справи кожного доказу визначається судом. Суд сам вирішує, який доказ може, а який не може містити відомості про обставини справи. Допустимість же засобів доказування вста­новлена законом.

Правило належності доказів дозволяє звільнити процес від не­потрібного, що не стосується справи, матеріалу. Правила допусти­мості спрямовані на забезпечення процесу більш надійними вида­ми доказів.

У науковій юридичній літературі крім дослідження належності і допустимості доказів розглядається також вірогідність і достат­ність доказів.

Вірогідність доказів — відповідність їх дійсності. Переконати­ся в ній — означає з'ясувати, чи відповідають дійсності відомості, що містяться в документі, чи відповідає копія документа його ори­гіналові. Для цього дуже важливо в процесі дослідження кожного доказу вивчити властивості джерела, з якого він отриманий, об­становку, у якій відбувалося його формування, обставини, які мо­гли вплинути на його вірогідність та повноту.

Достатність доказу або їх сукупності означає, що він або вони дозволяють дійти достовірного висновку про існування факту, у підтвердження якого вони зібрані. Якщо такого висновку дійти не можна, то це вказує на недостатність доказу або їхньої сукупності. Так, одиничний непрямий доказ завжди є недостатнім, тому що дозволяє зробити лише можливий, а не достовірний висновок про факт, що доказується. Недостатніми будуть також докази, що су­перечать один одному, і ті, вірогідність яких сумнівна. Недостатні докази не можуть бути покладені в основу судового рішення доти, доки цей їх недолік не буде усунутий шляхом збирання додатко­вих доказів.