Видатний український історик та громадський діяч, музеєзнавець, етнограф, перший віце-президент Української академії наук. Наукова спадщина пов’язана з історією Слобідської України.
Народився у м. Києві. Навчався на історичному відділі історико-філологічних факультетів Київського та Харківського університетів (1876 – 1880), працював викладачем у Харківському університеті (1883 – 1911), ректор Харківського університету (з 1911). У 1914 – 1917 рр. головував у Харківській міській думі. Член Української Академії наук, голова історико-філологічного відділу (1918); очолював Комісію для складання історико-географічного словника української мови, постійну археографічну комісію, єврейську історико-археографічну комісію, комісію УАН по складанню Біографічного словника діячів українського народу і української землі, головний редактор редакції видань історико-філологічного відділу АН УРСР (1919).
Займав посади декана Академії теоретичних знань у Харкові (1920), професора з історії України у Харківському інституті народної освіти (1921-1927). Стояв на чолі відкритої науково-дослідної кафедри історії України (1922). Керував Центральним архівним управлінням УРСР (1923-1924), Комісією для преміювання наукових праць при Укрнауці (1924-1927), Центральним бюро секції наукових працівників УРСР (1925-1932). Перший директор Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка (1926-1932). Автор близько 350 наукових праць.
Д.Багалій – визнаний знавець історії Лівобережної України, дослідженню якої він присвятив 24 спеціальні роботи (серед них – відзначена золотою медаллю Петербурзької Академії наук рецензія на працю А.М. Лазаревського “Описание Старой Малороссии», яка має самостійне наукове значення). Праці Багалія поклали початок систематичному науковому дослідженню історії Слобожанщини. Новаторський підхід – складання плану вивчення історії краю – передбачав дослідження тих питань, які майже не висвітлювалися його попередниками: заселення, соціально-економічний, культурний розвиток краю.
При написанні своєї фундаментальної праці “Історія Слобідської України” вчений провів широкі наукові пошуки в архівах та бібліотеках Петербурга, Москви, Києва, Харкова, Полтави. Офіційні урядові документи (книги переписувачів, межові книги, жалувані грамоти, накази воєводам, картографічні дані), козацько-старшинські літописи, записки сучасників та очевидців, фамільні записки, пам’ятки народної творчості (історичні пісні, сказання, билини) містили значний фактичний матеріал з історичної географії та соціально-економічної історії краю. Характерною особливістю робіт Багалія є використання пам’яток матеріальної культури, даних археології та етнографії.
Багалію належить пріоритет у вивченні соціальної складової процесу заселення краю. Найретельнішим чином вчений вивчив причини переселення вихідців з Правобережної та Лівобережної України на Слобожанщину, прослідив хронологію найбільших міграційних хвиль, детально зупиняючись на соціальному складі та майновому положенні переселенців, а також зображуючи картину боротьби слобожан проти татарських набігів.
Принципове значення має той факт, що Багалій акцентував увагу на ролі економіки, перш за все торгівлі, в історії Слобідської України, вважаючи її одним з основних факторів соціального, культурного розвитку краю. Окрім цього, саме Багалій вперше став вивчати розвиток духовної культури Слобожанщини.
Зокрема, Багалій присвятив близько 40 робіт історії Харківського університету, висвітлюючи проблему його виникнення, структуру та функціонування університетського самоуправління, адміністративні заходи щодо управління університетом, наводячи дані про бюджет закладу, склад викладачів та студентів, наукову діяльність професорів. Взагалі, Багалій відіграв значну роль у розвитку вищої освіти в Україні, очолюючи численні освітянські комітети та актуалізуючи проблеми викладання у вищій школі.
Значну роль вчений відіграв у створенні етнографічного та художнього музею у Харкові. Багато років Д.І.Багалій очолював комісію у Харківській міській думі, яка завідувала роботою міського музею та школи малювання і живопису. На початку своєї діяльності на цій посаді вчений склав план поповнення музею, який фактично передбачав перетворення його в значну історико-культурну установу регіонального масштабу. Основна увага в ньому приділялася місцевому матеріалу. За пропозицією Багалія у музеї був створений відділ “Старий Харків”, значну частину якого склали матеріали, які були передані особисто вченим.
Велику увагу музеєзнавець приділяв поповненню художнього відділу музею. На той час Харків був бідним на художні колекції: на 200-тис. населення було тільки 2 музеї з картинними галереями та скульптурами - університетський і міський. Задля розвитку музейної справи Багалій встановив безпосередні контакти з видатними українськими та російськими художниками, звернувшись до них із проханням подарувати або продати за помірну ціну певну кількість своїх картин.
Таким чином були отримані роботи І.Рєпіна, В.Полєнова, В.Маковського. Зібрання акварелей подарувала Російська Академія мистецтв. Але головним придбанням стала величезна колекція картин та етюдів видатного українського художника С.Васильківського, яку останній подарував місту. Багалій також подарував музею свою колекцію фотографій уславлених харківських діячів та свій особистий портрет, написаний І.Рєпіним.
Окрім цього, разом з академіком М. Сумцовим Багалій доклав значних зусиль для збереження етнографічного музею при харківському історико-філологічному товаристві, який у 1920 р. був перетворений на музей Слобідської України.
