Новітній період почався з другої половини XIX ст. Його можна розділити на такі три часових відрізки: 1) з середини 70~х років XIX ст. до Першої світової війни; 2) міжвоєнний; 3) після Другої світової війни і до нашого часу.
Час до Першої світової війни характеризувався остаточним поділом географії на фізичну та соціально-економічну із подальшою їх диференціацією. Масово виникали кафедри географії, очолювані фаховими географами. Зростала чисельність національних шкіл, а в них — наукових шкіл, очолюваних визначними вченими — географами. Формувалася і українська національна географія (акад. Степан Рудницький, Павло Тутковський)
У міжвоєнний час остаточно сформувались національні географічні школи слов'янських країн: польська (Еугеніуш Ромер), російська (Микола Баранський), чеська (Іржі Краль), югославська (Йован Цвіїч), українська (Володимир Кубійович) та ін. У Німеччині панівною стала геополітика на чолі з Карлом Гаусгофером, у Франції — фізико-географічна реґіоналістика з Еммануелем де Мартонном. У міжвоєнний період центр світової географічної думки поступово перемістився у англомовний світ, особливо у СІНА. Географія тут представлена такими іменами, як Ісайя Боумен, Елсуорт Геттінґтон, Еллен Черчілл Семпл, Ричард Гартшорн, Карл Зауер та ін.
У повоєнний період домінуюче місце у світі займає англо-американська географія. Визначними її представниками стали Вільям Бунге, Ричард Чорлі, Пітер Гаггет, Девід Гарвей, Чонсі Д.Гарріс, Артур Г. Робінсон, Волдо Тоблер та ін.
Помітним явищем у цей період стала російська географія з теорією територіального комплексування (Микола Колосовський та ін.), естонська (соціально-географічні дослідження Селми Ниммік) і польська (праці Станіслава Лєщицького та ін.). Українська СЕГ у цей період повністю йшла у фарватері російської. Найбільш відомими її постатями були Олексій Діброва і Максим Паламарчук у 50-60-ті роки, Федір Заставний і Микола Пістун у 70-80-ті роки, Ярослав Жупанський, Валерій Поповкін, Леонід Руденко, Олександр Топчієв, Олег Шаблій у 80-90-ті роки.
