Сфера політики пов’язана перш за все з боротьбою за державну владу та із її використанням. На перший погляд релігія, яка має справу із духовними процесами, не повинна стикатись із державною діяльністю та політичною боротьбою; здавалося б, що останню релігія може хіба що оцінювати за критеріями гріховності або праведності. Проте в реальному своєму існуванні релігійні об’єднання, як і окремі віруючи, живуть в суспільстві – в певних державах, країнах, регіонах. Тому вони частково просто змушені вступати у відносини із політикою, а частково зацікавлені в тому, щоби обстоювати свої політичні інтереси. Йдеться в першу чергу про те, щоби визнаватись з боку державної влади в якості повноправного елементу суспільного життя, мати можливість без перешкод здійснювати відправи, мати можливість входити у стосунки із членами суспільства, організовувати певні молодіжні та інші релігійні об’єднання, вільно публікувати та поширювати релігійні видання, володіти храмовими приміщеннями та ін. З іншої сторони, державні діячі та окремі органи можуть звертатись до церкви та її представників за підтримкою або з пропозиціями про співпрацю у певних питаннях життя.
Релігію та політику єднає також і те місце, яке належить в їх функціонування вірі як форми позитивного безпосереднього прийняття чогось. Особлива необхідність віри проявляється там і тоді, де й коли ми не можемо точно переконатись у реальному стані справ чи-то шляхом прямого спостереження, чи-то через експеримент. Зрозуміло, що такої можливості ми позбавлені не лише у відношенні до тверджень різних канонічних релігійних текстів, а й в сфері політичної діяльності. Не зважаючи на всі заклики зробити політику відкритою та прозорою для суспільства, вона залишається значною мірою закритою з різних причин, тому і політичним партіям, лідерам, програмам та запевненням ми часто змушені вірити на слово. Без такої віри навряд чи можна оптимально організувати суспільне життя.
Ще однією спільною рисою політики та релігії постає особливий тип їх внутрішньої організації – у більшості випадків це є ієрархізовані структури із чітко вираженою централізацією. Історичні дослідження засвідчують, що раннє християнство розглядало структуру влади у Римській імперії як взірець для побудови церковної організації. Іслам стверджує, що саме церковна організація може бути єдино надійним та виправданим типом організації людського співжиття, оскільки лише церква розглядає людину цілісно, через єдність її духовних та матеріальних проявів.
