Судження – форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно предметів і явищ, їх властивостей, зв’язків і відношень і яка має здатність виражати істину або хибу.
Простим судженням називається судження, яке складається з одного суб’єкта і одного предиката.
Суб’єкт – це те, про що йдеться в судженні. Суб’єкт – не сам предмет дійсності, а поняття про нього. Суб’єкт позначається S.
Предикат – це те, що мовиться у судженні про предмет думки. Предикат є поняття про те, що стверджується або заперечується про предмет, виражений суб’єктом. Предикат позначається літерою Р.
Зустрічаються судження із визначеним і невизначеним суб’єктом. Судження з невизначеним суб’єктом передаються в мові безособовими реченнями, наприклад: «Весело», «Вечоріє», «Мені однаково». Судження з виразно визначеним суб’єктом поділяються на одиничні, часткові, загальні. В одиничних судженнях суб’єктом є поняття, в обсязі якого наявний лише один єдиний предмет, наприклад: «Львів – найбільше місто Західної України». В частковому судженні суб’єкт являє собою частину свого можливого обсягу, наприклад: «Деякі птахи не літають». Загальними є судження, в яких суб’єкт охоплює всі предмети даного класу. Прикладом загального судження є визначення понять, а також речення типу: «Всі троянди є квітами» тощо.
Предикати суджень мають неоднаковий характер. В залежності від цього судження поділяються на розповідні, описові, пояснювальні. У пояснювальних судженнях предикат завжди відображає певний тимчасовий стан, наприклад, «цей підручник друкується». Описові судження мають предикат, який відображає відносно постійні властивості предметів чи явищ. Судження «трава зелена», «гори високі», «вода чиста» відносяться до описових. У пояснювальних судженнях встановлюється відношення між видом і родом, наприклад, «це є книга», «людина – розумна істота» та ін.
Частина суджень - це судження відношень. Серед різноманітних відношень можна виділити окремі їх види, які зустрічаються доволі регулярно. Це відношення тотожності, підпорядкування, просторові, часові, причинно-наслідкові. У судженнях тотожності суб’єкт і предикат однакові за обсягом і рівнозначні за змістом, наприклад, Т.Шевченко – найбільший український поет.
Для суджень підпорядкування поняття з більшим обсягом є підпорядковуючі, відповідно менші за обсягом – підпорядковані. Такими судженнями є, зокрема: «Лев – дика тварина», «Соціологія – гуманітарна наука» та ін. У судженнях, де йдеться про відношення просторові предикатом буде певне місце якогось предмету чи явища, наприклад, «Київ розташований на берегах Дніпра». Часові характеристики так само є предикатом у судженнях типу: «Ми живемо в ХХ1 столітті». Те ж саме стосується і суджень, що вказують на відношення причинності: «Ненависть породжує агресію».
Особливим різновидом простих суджень є екзистенціальні, або судження існування. Наведемо приклади таких суджень: «Дружба існує», «Вічний двигун не існує». В таких судженнях стверджується або заперечується існування суб’єкта. Хоч і здається, на перший погляд, що слова «існує (не існує)» виконують роль зв’язки, оскільки нагадують «є (не є)», проте насправді ствердження чи заперечення існування є предикатом таких суджень.
Розрізняють також аналітичні і синтетичні судження. Аналітичними є судження, в яких про суб’єкт говориться щось таке, що в ньому вже наявне. Ми подумки ніби відділяємо властивості від речі, тобто робимо аналіз. У судженнях «Цей студент розумний» або «Вітер холодний» властивість (предикат) міститься у речі від початку. В синтетичних судженнях не розкривається зміст суб’єкта; в предикаті говориться про щось нове, чого не було в змісті суб’єкта.
