Лекції

1. Теоретичні основи безпеки життєдіяльності

1. Об'єкт та предмет безпеки життєдіяльності (БЖД), теоретичні положення, основні завдання науки про безпеку людини

Безпека як наукова категорія вивчається в багатьох галузях науки. На сучасному етапі розвитку суспільства постала потреба у формуванні самостійного наукового напряму «безпека життєдіяльності населення», у рамках якого отримали б теоретичне обґрунтування напрями, способи і методи здійснення управлінської діяльності щодо забезпечення безпеки.

Спроби визначити, що таке безпека сьогодні, надзвичайно широко розповсюджені. Програма розвитку ООН (UNDP) виробила наступне визначення безпеки людини: «Безпека людини має два головних аспекти. По-перше, вона означає безпеку від таких хронічних загроз, як голод, хвороба і репресії; по-друге - захист від раптових і шкідливих руйнівних подій в умовах повсякденного життя, - чи то вдома, на роботі або в суспільстві. Такі загрози можуть існувати на всіх рівнях національного буття та розвитку...»

«Список загроз для безпеки людини довгий, але найповніше він може бути розкритий декількома наступними головними категоріями:

• економічна безпека;
• безпека харчування;
• безпека здоров’я;
• екологічна безпека;
• особиста безпека;
• суспільна безпека;
• політична безпека».

15 травня 2002 р. була прийнята декларація «Про право людини на безпеку» на 6-ій Всесвітній конференції із запобігання й управління ушкодженнями, яка відбулася в Монреалі (Канада). Декларація дає наступне визначення безпеки людини (стаття 2):

«Безпека - це стан, у якому небезпека та умови, які ведуть до фізичного, психологічного або матеріального збитку, контролюються для того, щоб зберегти здоров’я і добробут індивідів та суспільства.

Але безпека не визначається як повна відсутність небезпеки. Об’єкт цієї декларації – не ліквідація всіх небезпек, а скоріше їх контроль для того, щоб захистити здоров’я і добробут індивідів та суспільства».

Небезпека - основ­ний чинник негативного впливу на людину та життєве середовище, і саме її властивостями визначається безпека життєдіяльності. Тому вивчення небезпек є основним завданням предмету «Безпека життєдіяльності».

Життєдіяльність - це регульований стан навколишнього середовища, при якому, згідно із чинним законодавством, нормами і нормативами, забезпечується комфортна безпечна взаємодія людини з його компонентами, запобігання погіршенню екологічної обстановки, умов і охорони праці, виникненню небезпеки та дій в умовах надзвичайних ситуацій.

Безпека життєдіяльності – стан діяльності, при якому з визначеною ймовірністю виключений прояв небезпеки як у виробничій, так і невиробничій сфері з урахуванням взаємного впливу навколишнього середовища, людини та суспільства.

Структура життєдіяльності як складної системи, включає у свій склад людину (населення), природне та штучне середовище життя, сферу діяльності людей. Відноситься до категорії складних глобальних структур (середовище – людина – діяльність).

Основою життєдіяльності є чинники і параметри навколишнього середовища (сонця, повітря, води, ґрунту, біосфери) та штучного середовища життя (житлові та виробничі будівлі, споруди, транспортні та повітряні комунікації, системи забезпечення енергоресурсами, продуктами харчування) і багато іншого, що створено руками людини для забезпечення життя.

 

1. Поняття небезпеки, безпеки, таксономії – їх взаємозв'язки

Небезпеки - основ­ний чинник негативного впливу на людину та життєве середовище, і саме їх властивостями визначається безпека її життєдіяльності. Тому вивчення небезпек є основним завданням предмету «Безпека життєдіяльності». Небезпека - це наслідок дії окремих негативних чинників на людину. У відповідності із системою стандартів безпеки праці (ССБП) розділяються небезпечні та шкідливі чинники:

         під небезпечними розуміють чинники, дія яких, у певних умовах, призводить до травми або іншого різкого погіршення здоров’я.

         шкідливими чинниками є такі – дія яких, при різних умовах, призводить до захворювання та зниження працездатності.

         Між небезпечними та шкідливими чинниками немає принципової різниці. Один і той самий чинник в залежності від величини та часу дії може бути небезпечним або шкідливим. Небезпечними та шкідливими чинниками можуть бути предмети, засоби, продукти праці, дії, природно-кліматичне середовище (грози, повені, флора, фауна), люди.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1.1.

Характеристика негативних чинників

Потенціалом чинник визначається з кількісної сторони, наприклад: рівень шуму, напруга електричного струму, загазованість повітря.

Якість чинника відображає його специфічні особливості, що впливають на організм людини, наприклад: дисперсність пилу, частковий склад шуму, вид електричного струму.

Простір, в якому постійно діють або періодично виникають небезпечні і шкідливі виробничі чинники, називають небезпечною зоною.

Гранично допустимий рівень негативного чинника (ГДР) – рівень чинника, який при щоденній (крім вихідних днів) праці на протязі 8 годин або іншого часу, але не більше 41 години в тиждень, за весь трудовий стаж не може викликати захворювань або відхилень у стані здоров’я, що виявляються сучасними методами досліджень, під час роботи або у віддалені строки життя даного чи наступних поколінь.

За структурою негативні чинники поділяють на прості (струм, токсичність), складні та похідні (аварії, пожежі, вибухи).

За походженням негативні чинники поділяють на активні, пасивно-активні та пасивні.

До активних чинників відносять ті, які можуть діяти на людину через різні види енергії.

         Чинники активної групи підрозділяються на підгрупи: механічні, термічні, електричні, хімічні, біологічні, психофізичні.

         До пасивно-активної групи відносяться чинники, які проявляються внаслідок дії самої людини: гострі нерухомі предмети, малий коефіцієнт тертя, нерівності поверхонь, похилі підйоми.

         До групи пасивних чинників відносяться ті, які проявляються опосередковано: корозія матеріалів, накип, недостатня міцність конструкцій, підвищені навантаження на механізми і машини та ін. Формою прояву цих чинників є руйнування, вибухи, аварії.

Таксономія небезпек – класифікація та систематизування явищ, процесів, об'єктів, які здатні завдати шкоди людині. Приклад таксономії небезпек подано на рис.1.2.

Небезпеки класифікують таким чином:

- за природним походженням (природні, техногенні, екологічні та інші);

- за часом проявлення (імпульсні, кумулятивні);

- за локалізацією (космос, атмосфера, літосфера, гідросфера);

- за наслідками (зниження працездатності, захворювання, травми, загибель);

- за шкодою (соціальні, технічні, екологічні та інші);

- за сферою проявлення (побутові, спортивні, дорожньо-транспортні, виробничі);

- за структурою (прості, складні, похідні);

- за характером дії на людину (активні та пасивні).

Номенклатура небезпек - перелік назв, термінів, систематизованих за окремими ознаками. В окремих випадках складається номенклатура небезпек для окремих об'єктів (підприємств, цехів, професій, місць праці та ін.).

Найбільш вдалою класифікацією небезпек життєдіяльності за джерелами походження є така, згідно з якою всі небезпеки поділяються на чотири групи: природні, техногенні, соціально-політичні та комбіновані. Перші три вказують на те, що небезпеки за своїм походження належать до трьох елементів життєвого середовища, яке оточує людину – природного, техногенного (матеріально-культурного) та соціального. До четвертої групи належать природно-техногенні, природно-соціальні та соціально-техногенні небезпеки, джерелами яких є комбінація різних елементів життєвого середовища.

Така класифікація майже збігається з класифікацією надзвичайних ситуацій, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України 15.07.1998 р. №1099, згідно з якою надзвичайні ситуації (НС) на території України поділяються на:

• НС техногенного;
• НС природного;
• НС соціально-політичного;
• НС воєнного характеру.

За даними OOН найбільшу небезпеку загибелі людини в промислово розвинених країнах становлять такі процеси, знаряддя, пристрої, машини та види діяльності (подані в порядку спадання): паління; споживання алкогольних напоїв; автомобілі; ручна вогнепальна зброя; електричний струм; мотоцикли; плавання; хірургічне втручання; рентгенівське опромінення; залізниця; авіація загального призначення; велика будова; велосипед; мисливство; побутові травми; гасіння пожеж; атомна енергетика; альпінізм; сільгосптехніка; лижі.

 

1. Теорія ризику, оцінка рівня ризику, прийнятний ризик, управління ризиком і можливі шляхи його зменшення

Уні­версальними засобами при вивченні питань з БЖД є системно-структурний підхід і системний аналіз, які можна застосовувати для будь-якої галузі знань. Теорія ризику – це один із перших і основних методологічних засобів оцінки та характеристики небезпек, що дає можливість вважати його одним із методів досліджень галузі знань «Безпека життєдіяльності».

З позицій БЖД ризик є критерієм реалізації небезпеки у просторі та часі, а також якісним критерієм шкоди. У цьому випадку можна говорити про відносні показники шкоди. Тому в дисципліні «Безпека життєдіяльності» прийнято наступне визначення ризику:

ризик - це відношення кількості небезпечних подій із заподіяною шкодою (n) до максимально можливої їх кількості (N) за певний проміжок часу:

 

	Е = n / N

 

 

 

 

Наведена формула дозволяє розрахувати розміри загального та групового ризику. При оцінці загального ризику величина N визначає мак­симальну кількість усіх подій, а при оцінці групового ризику — макси­мальну кількість подій у конкретній групі, що вибрана із загальної кількості за певною ознакою. Зокрема, в групу можуть входити люди, що належать до однієї професії, віку, статі; групу можуть складати також транспортні засоби одного типу; один клас суб'єктів господарсь­кої діяльності тощо.

Характерним прикладом визначення загального ризику може служити розрахунок числового значення загального ризику побутового травматиз­му зі смертельними наслідками. Відповідно до статистичних даних за 2007 р. в Україні загинула у побутовій сфері 68 271 людина. Наразитись на смертельну небезпеку в побуті практично міг кожен із загальної кількості громадян, що проживали в Україні за цей період, тобто N = 46 000 000 осіб. Відтак, числове значення загального ризику смер­тельних випадків у побутовій сфері 2007 р. становило:

R = 68 271 /46 000 000 = 0,001362 = 1,484 • 10-3 = 1484 • 10-6

З розглянутого прикладу випливає, що з кожного мільйона гро­мадян, які проживали в Україні, в побутовій сфері загинули в 2007 р. 1484 особи. В охороні праці для характеристики рівня травматизму використовується коефіцієнт частоти (Кч), який показує кількість трав­мованих чи загиблих на 1000 працюючих. Якщо його використати для наведеного прикладу, то можна сказати, що коефіцієнт частоти смер­тельного побутового травматизму в Україні 2007 р. становив 1,484.

Головний аспект теорії ризику полягає в тому, що кожна небезпека має певну ймовірність реалізації. Ми завжди живемо з певним ризиком зазнати ураження від небезпек, які нас оточують. Практика дає людині усі підстави для висування аксіоми, що усяка діяльність людини є потенційно небезпечною. Потенційна небезпека життєдіяльності людини існує як явно, так і приховано. Як результат, виникають наслідки, котрі важко передбачити і які спричиняють травми, захворювання, погіршення працездатності, самопочуття, загибелі та інших небажаних наслідків.

 

 Ідентифікація ризику. У сучасних умовах основною державною і суспільною проблемою є забезпечення безпеки життєдіяльності населення, збереження головної цінності держави – її громадян, їхнього здоров’я і життя. Ідентифікація ризику, загроз і шкоди залежить від ситуації, рівня інформованості та культурних передумов.

За джерелом небезпеки ризики можуть бути техногенні або природні.

Ризику може піддаватися одна людина, такий ризик називається індивідуальний, або група людей – тоді ризик визначається як колективний ризик. Ризик для суспільства кількісно визначається кількістю людей, які загинули під час конкретного інциденту за одиницю часу (наприклад, протягом року). Індивідуальний ризик характеризується відношенням кількості смертей на рік з розглянутої причини до чисельності всього населення чи чисельності тієї групи осіб, які піддаються певному чиннику ризику. Ризик для життєдіяльності, очевидно, повинен бути певним інтегральним (зведеним) показником, що враховує вагомість кожного окремого чинника ризику і його кількісне значення.

Терміном «безпека» позначається такий стан об’єкта, за якого ризик для нього чи від нього не перевищує деякого прийнятного рівня. За рівнем небезпеки ризик для суспільства визначається як безумовно прийнятний, прийнятний та неприйнятний.

Ризик поділяють за:

- часом впливу – короткостроковий, середньостроковий та довгостроковий,

- частотою впливу – разовий, періодичний та постійний,

- масштабами впливу – локальний чи глобальний.

Можна виділити наступні методи визначення ризику:

- інженерний, який спирається на статистику, розрахунки частоти проявлення небезпек, імовірнісний аналіз безпеки, та на побудову "дерев" небезпек;

- модельний, який базується на побудові моделей впливу небезпек на окрему людину, соціальні, професійні групи тощо.

- експертний, за яким ймовірність різних подій визначається шляхом опитування досвідчених спеціалістів-експертів;

- соціологічний (соціометрична оцінка), що базується на опитуванні населення та працівників.

Переважно, для людей, які працюють на потенційно небезпечному підприємстві, ризик від аварій на цих підприємствах є добровільним, а для населення, що проживає поблизу підприємства, – примусовим. Ризик за примусом розцінюється людьми як додатковий ризик і вони вимагають зниження його до дуже незначного рівня. Допускаючи подібний ризик, люди хочуть одержувати інформацію про методи управління в потенційно небезпечних галузях промисловості та контроль за небезпечними чинниками з метою зменшення подібного ризику.

Обґрунтування рівнів ризику є не тільки важкою науковою проблемою, але, значною мірою, ще й проблемою морально-етичною. У результаті мова йде про встановлення такої граничної кількості загублених людських життів, з якою суспільство може змиритися.

 

Прийнятний ризик та безпека. Ризик є критерієм реалізації небезпеки. Він визначається ймовірністю проявлення небезпеки та ймовірністю присутності людини в зоні дії небезпеки (в небезпечній зоні).

Нескінченно малий ("нульовий") ризик свідчить про відсутність реальної небезпеки в системі, і, навпаки, чим вищий ризик, тим вища реальність впливу небезпеки.

За ступенем припустимості ризик буває:

- знехтуваний ризик – має настільки малий рівень, що він перебуває в межах допустимих відхилень природного (фонового) рівня;

- прийнятним вважається такий рівень ризику, який суспільство може прийняти (дозволити), враховуючи техніко-економічні та соціальні можливості на даному етапі свого розвитку;

- гранично допустимий ризик — це максимальний ризик, який не повинен перевищуватись, незважаючи на очікуваний результат;

- надмірний ризик характеризується виключно високим рівнем, який у переважній більшості випадків призводить до негативних наслідків.

На практиці досягти нульового рівня ризику, тобто абсолютної безпеки, неможливо. Через це вимога абсолютної безпеки, хоча є дуже гуманною, може обернутися трагедією для людей. Знехтуваний ризик у теперішній час також неможливо забезпечити із-за відсутності технічних та економічних передумов для цього.

Сучасна концеп­ція безпеки життєдіяльності базується на досягненні прийнятного (до­пустимого) ризику.

Сутність концепції прийнятного (допустимого) ризику поля­гає у прагненні створити таку малу безпеку, яку сприймає суспільство у даний час.

Мірою ризику в суспільстві є ціна життя людини. Ризик дорівнює одиниці (R=1), якщо стається один нещасний випадок. Переважно суспільство не помічає небезпеки, якщо подія відбувається з участю мільйону людей і є один нещасний випадок з летальним результатом. Якщо визнати, що ризик – кількісна міра (ймовірність) шкоди (зазнаних збитків) від певних подій, тоді ймовірність такої подій P(t) = 10-6. Подія, яка має частоту один смертельний випадок на тисячу осіб (ймовірність виникнення P(t) = 10-3), розцінюються суспільством як нещасний випадок. Згідно рекомендацій Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я до таких подій, коли ризик перевищує R≥1·10-3, треба вживати заходи безпеки.

Часто оцінка нанесеного збитку може виражатися не тільки шкодою, завданою життю і здоров’ю людини, але і іншими втратами, наприклад, матеріальними.

Звичайно, при класифікації за рівнем небезпеки, прийнято вважати неприйнятним ризик більше 10-6, прийнятним від 10-6 до 10-8, безумовно прийнятним – менше 10-8. Природними межами ризику для людини є діапазон між 10-3 (ймовірність захворюваності на душу населення) та 10-6 – максимальний рівень ризику від природної катастрофи. Для екосистеми максимально прийнятним рівнем ризику вважається такий ризик, за якого може бути ушкоджено до 5% видів біогеоценозу.

Прийнятний ризик поєднує технічні, економічні, соціальні та політичні аспек­ти і є певним компромісом між рівнем безпеки й можливостями її досягнення. Розмір прийнятного ризику можна визначити, використовуючи витратний ме­ханізм, який дозволяє розподілити витрати суспільства на досягнення заданого рівня безпеки між природною, техногенною та соціальною сферами. Необхідно підтри­мувати відповідне співвідношення витрат у зазначених сферах, оскільки порушен­ня балансу на користь однієї з них може спричинити різке збільшення ризику і його рівень вийде за межі прийнятних значень.

Збільшуючи видатки, можна значно зменшити величину ризику (не безмежно). Проте збільшення витрат на технічне зниження ризику завдає шкоди соціальній сфері (зменшуються витрати на медицину, культуру, освіту тощо), що збільшує соціально-економічний ризик. Сумарний ризик має мінімум при визначеному співвідношенні інвестицій у технічну та соціальні сфери, тому при виборі ризику, з яким суспільство змушене миритися, цю обставину треба враховувати.

Різні країни можуть мати різні оцінки наслідків. В Нідерландах рівні прийнятого ризику встановлені в законодавчому порядку. За розрахунками Μ. Μ. Радаєва (Росія), рівень прийнятного ризику, пов’язаного з НС природного та техногенного характеру, повинен становити 9 · 10–4 на одну людину в рік, знехтуваного – 5 · 10–6.

Обґрунтування рівнів прийнятного та знехтуваного ризику є не тільки важко вирішуваною науковою проблемою, але, значною мірою, ще й проблемою морально-етичною. У кінцевому рахунку мова йде про встановлення такої граничної кількості загублених людських життів, з якою суспільство може змиритися.

Основне правило оцінки ризику небезпек - серйозність ризику небезпеки обернено пропорційна рівню її ймовірності.

Згідно Закону України «Про об’єкти підвищеної небезпеки» кожне підприємство повинно здійснювати декларування безпеки об’єктів підвищеної небезпеки, яке проводиться з метою запобігання надзвичайним ситуаціям техногенного та природного характеру, а також забезпечення готовності до локалізації, ліквідації надзвичайних ситуацій техногенно-природного характеру та їх наслідків.

Збиток навколишньому середовищу (екологічний) і інші види збитку, повинні бути оцінені кількісно у вигляді можливих ризиків заподіяти шкоду. Усі види збитку повинні бути компенсовані об’єктом господарської діяльності (ОГД) або споживачем його продукції. У підсумку ці збитки мають лягати на собівартість і ціну продукції.

 

Управління ризиком, можливі шляхи його зменшення. Управління ризиком – процес прийняття рішень і здійснення заходів, спрямованих на забезпечення мінімально можливого (припустимого) ризику.

Вибір припустимого ризику не просте завдання. Одним з варіантів його вибору – взяти за основу ризик, з яким справляється місцева служба МНС. Наприклад, таким може бути загроза життю людей, коли потрібна термінова евакуація до 500 осіб: «НС 2041» (відповідно до Класифікатора надзвичайних ситуацій в Україні). Допускаємо, що така ситуація виникає 1 раз на 2 роки, тобто з імовірністю 0,5. Тоді припустимий ризик евакуації буде таким:

Rе = Р · Е = соnsт = 250 осіб.

З таким припустимим ризиком ми одержимо, що евакуація (Е) 25 тис. осіб можлива з імовірністю Р = 0,1 (1 раз на 10 років).

Якщо фактична ймовірність НС значно більша (наприклад, Р = 0,2, тобто 1 раз на 5 років), то тоді умова прийнятого нами припустимо­го ризику не виконується і повинні бути прийняті заходи щодо розробки і посилення захисних систем. Це і є управління ризиком. Коли держава ставить завдання управління ризиком, вона гарантує громадянам захист і збереження здоров’я при впливі шкідливих чинників.

Засоби забезпечення безпеки (управління ризиками) в умовах ринкової економіки. Ліцензування і страхування. Забезпечення безпеки в рамках ринкової економіки здійснюється за допомогою процедур ліцензування і страхування. Ці процедури регулюються відповідними законами. Так, законом України "Про об’єкти підвищеної небезпеки", визначено порядок надання дозволу (ліцензії) на експлуатацію об’єктів підвищеної небезпеки. Суб’єкт господарської діяльності, а також підприємства, установи, організації, що мають намір розпочати експлуатацію об’єктів підвищеної небезпеки, надсилають до державної адміністрації, виконавчих органів селищної або міської рад заяву на отримання дозволу на експлуатацію об’єкту підвищеної небезпеки, до якої додаються:

– декларація безпеки;

– договір обов’язкового страхування відповідальності за шкоду, яка може бути заподіяна аваріями на об’єктах підвищеної небезпеки;

– план локалізації і ліквідації аварій на об’єкті підвищеної небезпеки;

– копія дозволу на будівництво і/або реконструкцію об’єкту підвищеної небезпеки;

– висновки передбачених законом державних та, в разі наявності, громадських експертиз;

– копію рішення відповідної ради про надання згоди на розміщення об’єкту підвищеної небезпеки на території села, селища, міста (у разі коли місцезнаходження об’єкту є на такій території).

Відповідна державна адміністрація, виконавчі органи розглядають заяву, погоджують з територіальними органами спеціально уповноважених центральних органів виконавчої влади і надсилають суб’єкту господарської діяльності письмовий дозвіл на експлуатацію об’єкту підвищеної небезпеки або обґрунтовану відмову з переліком додаткових заходів, які він повинен виконати для отримання дозволу (ліцензії). Копія дозволу на експлуатацію об’єкту підвищеної небезпеки надсилається також спеціально уповноваженим органам виконавчої влади, що здійснюють державний нагляд та контроль у сфері діяльності, пов’язаної з об’єктами підвищеної небезпеки.

         Ліцензування і страхування діяльності ОГД є основними елементами їхнього функціонування в ринковій економіці. Загальним для обох процесів є необхідність розрахунку ризиків. При цьому процеси обчислень відрізняються істотно, насамперед за метою діяльності. Розрахунок ризику для управління повинен бути більш повним і ґрунтовним, включаючи визначення найбільш чутливих до управління елементів системи. Для страхування необхідні середні статистичні оцінки ризиків, засновані на попередній діяльності цього об’єкту чи аналогічних до нього об’єктів.

 

1.4. Сучасні проблеми життєдіяльності

Проблеми забезпечення життєдіяльності в нормальних умовах середовища проживання. Можна виділити цілий ряд важливих проблем для забезпечення нормальних умов життя та праці.

1.  Підтримка параметрів середовища життя в необхідних межах. Це одна із складних проблем, які стоять перед населенням Землі. Виникає проблема технологічної безпеки суспільства, тому що на даному етапі розвитку суспільства існує очевидна невідповідність якості і складності технологічних процесів рівню освіти та культури того чи іншого суспільства.
2. Забезпечення населення усіма видами енергоресурсів (електроенергією, газом, нафтопродуктами, тощо). Енергетична криза в теперішній час торкнулась багатьох країн, в яких хронічно не вистачає енергоресурсів, що суттєво впливає не життєдіяльність людей.
3. Проблема забезпечення продуктами харчування, які є фізіологічною основою життєдіяльності. Зі збільшенням чисельності населення ця проблема постає особливо гостро.
4. Наявність і раціональне використання питної води. Водні ресурси на Землі обмежені і нерівномірно розподілені, тому економія і повторне використання води є надзвичайно актуальним.
5. Проблема охорони здоров’я. Суть цієї проблеми полягає у визначенні форм, методів і засобів профілактики, лікування, реабілітації, а також організації відпочинку людини.
6. Охорона прав людини і громадського порядку. Суть цієї проблеми полягає у визначенні правової основи, необхідної системи, сил і засобів для забезпечення вільної і безпечної життєдіяльності людей. Права людини зафіксовані в законах любої держави. В теперішній час, ця проблема виходить за межі держави і стає міжнародною проблемою.
7. Забезпечення людей усіма параметрами штучного середовища життя. Гострою проблемою для багатьох людей в різних країнах є житло, транспорт, суспільні споруди, спортивні комплекси, медичні заклади, ін.
8. Охорона праці. Суть цієї проблеми полягає у створенні безпечних і комфортних умов трудової діяльності людини. Ці умови повинні виключати одержання травм і професійних захворювань людини на виробництві.
9. Ліквідація, переробка або використання відходів виробництва. Особливо небезпечними є відходи атомних, хімічних, біологічних виробництв.
10. Перспективною проблемою для людей Землі є освоєння нових просторів та світів.

3. НЕГАТИВНІ ЧИННИКИ ТЕХНОГЕННОГО СЕРЕДОВИЩА життєдіяльності

 

1. Класифікація та характеристика негативних чинників

техногенного середовища

Техногенне середовище створене людиною для задоволення своїх потреб у комфортному житлі та вигідних і безпечних умовах праці і, відповідно, поділяється на побутове та виробниче. У побутовому середовищі людина переважно сама відповідає за свою безпеку, а на виробництві існують спеціальні служби нагляду за безпекою (відділи охорони праці, пожежної безпеки тощо).

Техногенне середовище життєдіяльності може бути закритим (наприклад, у приміщенні) чи відкритим (наприклад, на вулиці).

Людину при перебуванні у такому середовищі супроводжують чинники середовища, які поділяються на фізичні, хімічні, біологічні та соціальні. Вони можуть бути сприятливими, негативними чи небезпечними.

Кожний з чинників, який діє у середовищі, має гранично допустимий рівень, за яким виникає небезпека для людини чи можливість виникнення надзвичайної ситуації.

 

1. Фізичні чинники

Фізичні чинники справляють на людину енергетичний вплив. Вони можуть бути:

• метеорологічні (температура, вологість, швидкість руху повітря, атмосферний тиск, газовий склад повітря, освітленість);
• бароакустичні (тиск, шум, ультразвук, інфразвук);
• термічні (нагріті чи охолоджені поверхні та предмети, відкритий вогонь, пожежі);
• механічні (рухомі предмети чи їх елементи, вібрація, прискорення, удари);
• електричні (електричний струм, статичний електричний заряд, аномальна іонізація);
• електромагнітні (електричні та магнітні поля, лазерне, світлове, ультрафіолетове випромінювання, радіохвилі, видиме світло),
• іонізаційні (рентгенівське, α-, β-, γ- та нейтронне випромінювання).

 

3.2.1. Метеорологічні та термічні чинники

Самопочуття людини залежить від метеорологічних умов середовища, у якому вона перебуває. Якщо відкрите техногенне середовище залежить від клімату та погодніх умов місцевості, то умови закритого середовища повністю підвладні людині. Визначальними чинниками мікроклімату приміщень є температура, вологість та швидкість руху повітря. Крім них важливими також є атмосферний тиск, газовий склад повітря, освітленість тощо.

Людина постійно знаходиться в процесі теплової взаємодії з навколишнім середовищем. Для нормального проходження фізіологічних процесів тепло, яке виділяє організм людини, має виводитись в навколишнє середовище. В умовах комфорту людина не відчуває охолодження чи перегріву. Оптимальними температурами у приміщенні в холодний період року є 20-23°С, а влітку залежно від роботи: 22-25°С для легкої та 16-18°С для важкої роботи.

Можливість організму адаптуватися до метеорологічних умов велика, але не безмежна. Висока температура сприяє розширенню кровоносних судин людини. Кров припливає до поверхні тіла і тепловіддача в навколишнє середовище значно підвищується. Верхня межа терморегуляції людини в стані спокою є 30-31°С при відносній вологості повітря 85 % та 40°С при відносній вологості 30 %. Коли температура навколишнього середови­ща і поверхні перевищує 30-35°С, віддача тепла конвекцією і випро­мінюванням припиняється, а більша частина тепла з організму віддається випаровуванням. Потіючи організм втрачає воду, а разом з нею і солі, які відіграють важливу роль в життєдіяльності організму.

Під впливом високої температури повітря, від інтенсивного тепло­вого випромінювання можливе перегрівання організму людини та ви­никнення теплового удару, що характеризується підвищенням температури тіла, рясним потовиділенням, прискореним пульсом і диханням, різкою слабкістю, запамороченням, а в тяжких випадках — появою судорог.

З метою запобігання перегріванню людини та захисту від дії променевого тепла влаштовують спеціальні екрани чи щити між джерелом та людиною. Значний гігієнічний ефект отримується при обладнанні таких місць повітряними душами, які обдувають людину потоком холодного повітря. Ефективним також є приймання газованої підсоленої (0,5 %) води, що запобігає згущенню крові, сприяє затриманню води у організмі.

Від підвищеної температури поверхні людина може отримати опіки, які бувають 4-х ступенів. Захистити людину можна теплоізолювальними поверхнями, спеціальними костюмами.

При зниженні температури повітря кровоносні судини людського організму шкіри звужуються, приплив крові до поверхні тіла зменшується, і віддача тепла конвекцією і випромінюванням зменшується.

Вологість повітря також впливає на терморегулювання орга­нізму. Підвищена вологість (> 85 %) ускладнює терморегулюван­ня через зниження випару поту, а досить низька вологість (< 20 %) викликає сухість слизових оболонок, шляхів дихання. Оптимальні величини відносної вологості становлять 40—60 %.

Рух повітря в умовах спеки сприяє підвищенню віддачі тепла організмом і покращує його стан, але в холодний період року має несприятливий вплив. Мінімальна швидкість руху повітря, яку відчуває людина, стано­вить 0,2 м/с. У приміщеннях швидкість руху повітря взимку не має перевищувати 0,2-0,5 м/с, а влітку 0,2-1,0 м/с.

Рух повітря також сприяє розподілу шкідливих речо­вин в приміщенні. Повітряні потоки можуть розповсюджувати їх по всьому об'єму приміщення, переводити пил з осілого стану у зва­жений стан.

 

3.2.2.Бароакустичні чинники

Акустичне середовище є важливим компонентом в загальному середовищі буття: людина існує в світі звуків. Параметри акустичного середовища можуть істотно визначати і загальний стан людини, і її працездатність, і успішність діяльності, особливо тоді, коли необхідно працювати з звуковими сигналами, відтворювати мову іншої людини.

Шум – це сукупність звуків різноманітної частоти та інтенсивності, що виникають в результаті коливного руху частинок у пружніх середовищах (твердих, рідких, газоподібних). При тривалому впливі шуму знижується гострота слуху, погіршується стан центральної нервової і серцево-судинної систем, шлунково-кишкового тракту та інших органів. Шум викликає передчасну втому, ослаблення пам'яті та уваги, зниження продуктивності праці.

Людина відчуває звукові коливання в межах від 16 до 20000 Гц. Звуки, що мають коливання нижчі 16 Гц, називаються інфразвуками, а вищі 20000 Гц - ультразвуками. Слух людини найбільш чутливий до коливань з частотою від 1000 до 4000 Гц.

 На практиці інтенсивність звуку вимірюють у децибелах (дБ). Людина відчуває різні звуки у межах 0...140 дБ. Зниження рівня звукового тиску на 10 дБ фізіологічно сприймається як зменшення гучності шуму удвічі. Стомлювальна і подразнювальна дія шуму визначається рівнем звукового тиску (інтенсивності), частотним складом і тривалістю дії.

Медики вважають, що найтихішим звуком, який може вловити наше вухо – це 10-15 дБ. Шепіт оцінюється в 20 дБ, звичайна розмова в 30-35 дБ. У багатьох житлових приміщеннях рівень шуму складає 50-60 дБ — це приблизно дорівнює звуку працюючої посудомийної машини. Рівень шуму  від порохотягу чи дзвінка будильника – 80 дБ. Такий же рівень шуму в міському наземному транспорті, а в метро він досягає 105 дБ. Бензопила, відбійний молоток створює шум 110 дБ, а виліт ракети чи вистріл з артилерійської зброї – 130 дБ. Це трошки менше, ніж шум від рок-концерту з можливими 120 дБ.

Крик з рівнем звукового тиску в 60 дБ вже призводить до дискомфорту, а найшкідливіші для вуха звуки з силою від 90 дБ. Будь-які звуки з рівнем 100-120 дБ є небезпечні для здоров’я людини. Такого звукового тиску можна досягти, наприклад, будь-якою музичною апаратурою чи гучним слуханням музики у навушниках. Тому останнім часом в молодих людей фіксують різке зниження слуху зі швидкістю, яка властива людям похилого віку

Нормативні акти встановлюють правила додержання тиші у населених пунктах та громадських місцях. Вони розробляються на основі затверджених санітарних норм. У відповідності до СН-3077-84 гранично допустимі рівні шуму на території житлової забудови встановлюються у розмірі:

– для денного часу (з 7.00 до 23.00) – 40 дБ;

• для нічного часу (з 23.00 до 7.00) – 30 дБ.

У громадських, медичних установах, школах, дитячих садах, офісах максимальний шумовий рівень не повинен перевищувати 30-35 дБ.

Для боротьби з шумом застосовують такі основні заходи: зменшення шуму в його джерелі, звукоізоляція, звукопоглинання, архітектурно-планувальні заходи, засоби індивідуального захисту.

Звукоізоляція - це здатність загороджувальних конструкцій відбивати і послаблювати падаючу на них звукову енергію. Звукоізолювальна здатність конструкції тим більша, чим більша її поверхнева густина, тобто маса 1 м2 стіни, перекриття, загородки, стінки кожуха. Тому ці конструкції виготовляють з металу, товстого скла, залізобетону, цегли.

У приміщеннях рівень шуму значно підвищується через відбиття його від стін і стелі (на 5...25 дБ). Для зменшення відбиття шуму використовують здатність пористих матеріалів, таких як шлаковата, повсть, пінополіуритан, поглинати енергію звукових коливань. Облицювання внутрішніх поверхонь приміщень звукопоглинальними матеріалами забезпечує зменшення шуму на 6...8 дБ (що відповідає зменшенню гучності в 1,5 рази). Крім вказаних матеріалів застосовують також перфоровані екрани, штучні (об'ємні) звукопоглиначі, драпірування стін тканинами, а також плити із коркового дерева. Найбільший ефект із зниження шуму досягається суміщенням звукоізоляції та звукопоглинання. З цією метою звукоізолювальні металеві кожухи облицьовують звукопоглинальними матеріалами, а загородження роблять багатошаровими з м'якими прошарками.

 

3.2.3. Механічні чинники

Механічні чинники характеризуються кінетичною і потенційною енергією та механічним впливом на людину. До них належать: кінетична енергія рухомих елементів; потенційна енергія; вібрація; прискорення; гравітаційне тяжіння; невагомість.

Машини і механізми, що рухаються, рухливі частини устаткування, хиткі конструкції, предмети, що падають, гострі предмети створюють небезпеки, які відносять до механічних. Їх уникнути можна застосовуючи різні пристрої захисту: кожухи механізмів чи рухливих частин.

Вібрація – це коливання твердих тіл, частин апаратів, машин, устаткування, споруд, що сприймаються організмом людини як струс.

При надмірно інтенсивній і тривалій дії вібрації може виникнути вібраційна хвороба, яка призводить до інвалідності. Під дією вібрації виникає передчасна втома, головні болі, функціональні розлади всього організму. При локальній дії на руки вона викликає звуження та спазми кровоносних судин, втрату чутливості пальців. Найнебезпечна частота загальної вібрації 6-9 Гц, оскільки вона збігається з власною частотою коливань внутрішніх органів людини. В результаті цього може виникнути резонанс, що призводить до переміщень і механічних ушкоджень внутрішніх органів. Резонансна частота серця, живота і грудної клітки – 4-12 Гц, очей – 22-27 Гц, голови – 8-27 Гц, центральної нервової системи – 250 Гц. Частота сидячих людей становить від 3 до 8 Гц.

Найбільш ефективним засобом боротьби з вібрацією є усунення джерела її виникнення. Послабити дію вібрації на людину можна засобами віброгасіння (введенням в коливну систему додаткових мас або збільшенням її жорсткості), вібродемпферування (зниження вібрацій переведенням коливної енергії в тепло), віброізоляції (введенням додаткового пружного зв'язку), відлагодженням від резонансних режимів. У транспортих засобах  використовуються амортизатори.

 

3.2.4. Електричні чинники

Електричний струм при проходженні через тіло людини може викликати як місцеві, так і загальні ураження. Місцеві електротравми - це опіки, електричні знаки на шкірі, металізація поверхні шкіри, електроліз органічних рідин, механічні пошкодження (розрив м'язів), електроофтальмія (ураження очей під дією ультрафіолетових променів від електричної дуги).

Проходячи через тіло людини, електричний струм чинить на нього складний вплив:

а) термічний - нагрівання тканин живого організму;

б) біологічний - подразнення і збудження нервових волокон та інших тканин організму;

в) електролітичний - розпад крові і плазми.

Загальне ураження струмом відбувається при проходженні його через нервові центри, дихальні м'язи і серце (електричний удар). Електричний удар є дуже серйозним ураженням організму людини, що викликає збудження живих тканин тіла електричним струмом і супроводжується скороченням м'язів. Залежно від наслідків електричні удари розподіляють на чотири ступені:

1 - судомне скорочення м'язів без непритомності;

2 - судомне скорочення м'язів із непритомністю, але із збереженим диханням і роботою серця;

3 - непритомність та порушення серцевої діяльності або дихання;

4 - стан клінічної смерті.

Небезпека ураження тим більша, чим більший струм проходить через життєво важливі органи, але, крім цього, впливають на організм: тривалість дії і шлях проходження струму, його вид, частота, умови середовища, стан та індивідуальні особливості людини.

Способи захисту людей від ураження струмом. Технічні засоби електробезпеки зводяться до захисту від дотику до струмоведучих частин і захисту в разі переходу напруги на неструмоведучі частини електроустаткування.

Захист від дотику передбачає недоступність струмоведучих частин, яка досягається їх надійною ізоляцією, розташуванням їх в оболонках (корпусах) з ізоляційних матеріалів, розміщенням на недоступній висоті, використанням загороджувальних конструкцій, запобіжної сигналізації тощо.

Захист від переходу струму на неструмоведучі металеві частини електроустаткування включає: захисне заземлення, занулення, захисне вимикання, малу напругу та деякі сполучення цих засобів.

Захисне заземлення - навмисне електричне з'єднання металевих неструмоведучих частин електроустановки з заземлювальним пристроєм, опір якого становить не більше 4 Ом, що у багато разів менший опору тіла людини. Тому в разі замикання на корпус практично весь струм замкнеться на землю через заземлювальний пристрій.

Занулення - навмисне електричне з'єднання металевих неструмоведучих частин електроустановок, які можуть випадково опинитись під напругою, з нульовим захисним проводом. При замиканні на корпус виникає струм короткого замикання, який значно перевищує номінальний струм автоматичного вимикача або плавкого елементу найближчого запобіжника. Це викликає миттєве вимикання електроустановки, чим і забезпечується безпека людини.

Захисне вимикання – швидкодійний захист, який забезпечується пристроєм, основною частиною якого є швидкодіюче реле, що спрацьовує за час, менший 0,2 с. Захисне вимикання може бути доповненням до систем заземлення, а також єдиним засобом, наприклад, для пересувних установок.

 Мала напруга - напруга у 36, 24, 12 та 6 В - значно знижує небезпеку, але не гарантує повної безпеки. Відомі випадки смертельних наслідків навіть при напрузі 6 В. Мала напруга застосовується для живлення обладнання малої потужності - переносних та місцевих світильників, ручного електроінструменту. Малі напруги одержують за допомогою акумуляторів, спеціальних понижувальних трансформаторів.

Захисні засоби при роботі з електрострумом. Ізолювальні захисні засоби від ураження струмом поділяються на основні (діелектричні ізолювальні рукавички, струмошукачі) і додаткові (діелектричні калоші, гумові діелектричні килимки, ізолювальні килимки). Основні засоби повинні надійно витримувати робочу напругу установки і при користуванні ними допускається безпосередній дотик до струмоведучих частин. Додаткові - посилюють дію основних і підвищують безпеку при дотичній і кроковій напругах.

 

3.2.5. Електромагнітні чинники

Земля постійно перебуває під впливом електромагнітних полів, які випромінюються Сонцем. Це електромагнітне випромінювання включає в себе інфрачервоне (ІЧ), видиме ультрафіолетове (УФ), ренгенівське та γ – випромінювання. Інтенсивність випромінювання змінюється періодично, а також швидко та різко збільшується при хромосферних спалахах. Весь діапазон електромагнітного випромінювання відомого у природі та використовуваного людиною можна поділити за довжиною хвилі та частотою (табл. 3.1.).

Таблиця 3.1.

Розподіл електромагнітних випромінювань

Довжина, м	Частота, Гц	Найменування хвиль
106-104	3∙102-3∙104	Наддовгі
104-103	3∙104-3∙105	Довгі (радіохвилі)
103-102	3∙105-3∙106	Середні (радіохвилі)
102-101	3∙106-3∙107	Короткі (радіохвилі)
101-10-1	3∙107-3∙109	Ультракороткі
10-1-10-2	3∙109-3∙1010	Телебачення (НВЧ)
10-2-10-3	3∙1010-3∙1011	Радіолокація (НВЧ)
10-3-10-6	3∙1011-3∙1014	Інфрачервоне випромінювання
10-6-10-7	3∙1014-3∙1015	Видиме світло
10-7-10-9	3∙1015-3∙1017	Ультрафіолетове випромінювання
10-9-10-12	3∙1017-3∙1020	Рентгенівське випромінювання (м’яке)
10-12-10-14	3∙1020-3∙1022	Гамма-випромінювання (тверде)
≤10-14	≥3∙1022	Космічні промені

 

Людина значний час знаходиться під впливом штучних полів, створених електронними системами та системами електропостачання. Без них дуже важко уявити сучасний світ, а тим більше завтрашній. Телевізор, відео система, комп’ютер, мобільний та радіотелефон, мікрохвильова піч - це далеко не повній перелік технічних пристроїв, з якими людина постійно взаємодіє. Електропостачання в будинках та в службових приміщеннях павутиною проводів оточує людину. Ці поля виявилися надзвичайно небезпечними для здоров’я людини. Колись вважалося, що основним уразливим фактором є рівень енергії полів. Проте виявилося, що електромагнітні поля, створювані технічними системами, можуть бути небезпечними для здоров’я навіть тоді, коли вони в сотні разів слабші від природного поля Землі. Механізм дії низькоінтенсивного електромагнітного опромінення на біологічні системи сучасна наука ще не розкрила, але медиками вже встановлені факти існування надзвичайно серйозної небезпеки про що свідчить статистика захворюваності.

Електромагнітне поле, створене джерелами, характеризується неперервним розподілом у просторі, здатністю поширюватись зі швидкістю світла, діяти на заряджені частинки і струми, внаслідок чого енергія поля перетворюється в інші види енергії.

У діапазонах високих і надвисоких (НВЧ) частот (30 кГц–300 МГц)  працюють радіомовні та телевізійні станції, які розташовані, як правило, у місцях великої концентрації населення. Діапазон частот 900—1800 МГц використовується в системі стільникового мобільного зв’язку. Для запобігання захворюваням, які виникають під впливом електромагнітного поля, «Державними санітарними нормами і правилами захисту населення від впливу електромагнітного випромінювання», № 239-96 встановлені допустимі норми, якими допускається розміщення базових станцій та їх антен на дахах житлових, громадських та інших будинків за умови, що рівень електромагнітного випромінювання на території населених місць, у приміщеннях житлових і громадських будинків, лікувально-профілактичних, дошкільних і шкільних закладів, на спортивних і дитячих майданчиках не перевищуватиме 2,5 мкВт/см2 або 3 В/м.

Ступінь впливу електромагнітних випромінювань на організм людини залежить від діапазону частот, інтенсивності, тривалості опромінення, характеру випромінювання, режиму опромінення, розмірів поверхні тіла, яка опромінюється, та індивідуальних особливостей організму. Внаслідок дії електромагнітного поля можливі як гострі, так і хронічні ураження, порушення в системах і органах, функціональні зсуви в діяльності нервово-психічної, серцево-судинної, ендокринної, кровотворної та інших систем. Симптоми шкідливої дії: головний біль, підвищена втомлюваність, розладнання сну, роздратованість, болі в кінцівках, задишка, збільшена частота серцебиття, а в окремих випадках - нервово-психічні захворювання, випадання волосся, ламкість нігтів та ін.

Активність впливу електромагнітного поля різних діапазонів частот значно зростає з ростом частоти і дуже серйозно впливає у НВЧ діапазоні. На цих частотах викликається змінна поляризація молекул і атомів, які складають клітини, внаслідок чого відбувається небезпечний нагрів. Надмірне тепло може нанести шкоду як окремим органам, так і всьому організму людини. Особливо шкідливий перегрів таких органів, як очі, мозок, нирки тощо

Для попередження негативного впливу на людей електромагнітного випромінювання ще на стадії проектування повинне бути забезпечене таке взаємне розташування опромінювальних та опромінюваних об'єктів, яке б зводило до мінімуму інтенсивність опромінення. Потрібно зменшити імовірність проникненя людей у зони з високою інтенсивністю електромагнітних полів, скоротити час перебування під опроміненням. Потужність джерел випромінювання мусить бути мінімально потрібною.

Зменшення потужності електромагнітного поля можна досягти шляхом збільшення віддалі між джерелом випромінювання і місцем перебування людини; зменшенням потужності випромінювання генератора, а також розміщенням відбивального та поглинального екранів між джерелом і людиною; застосуванням індивідуальних засобів захисту.

Найефективнішим є встановлення екранів, які бувають відбивальні та поглинальні. Відбивальні екрани виготовляють із металів - добрих провідників теплоти (мідь, латунь, алюміній, сталь). До радіопоглинальних матеріалів відносяться листи гуми, поролону або волокнистої деревини, яка просякнута відповідним розчином, феромагнітні пластини.

Для індивідуального захисту від радіочастот застосовують спецодяг з металізованої тканини та шоломи. Очі захищають окулярами з металізованим склом або дротяною сіточкою.

 

3.3.Хімічні чинники

Протягом свого життя людина постійно стикається з великою кількістю шкідливих ре­човин, які можуть викликати різні види захворювань, розлади здоро­в'я, а також травми як у момент контакту, так і через певний проміжок часу. Сьогодні до таких «найвпливовіших» чинників належать: пестициди (отрутохімікати), мінеральні добрива, важкі метали, сильнодійні отруйні промислові речовини, дими (в тому числі тютюновий), будівельні матеріали й побутова хімія.  Особливу небезпеку становлять хімічні речовини, які, залежно від їх практичного використання, можна поділити на:

• промислові отрути, які використовуються у виробництві (розчинники, барвники) є джерелом небезпеки гострих і хронічних інтоксикацій при по­рушенні правил техніки безпеки (наприклад, ртуть, свинець, ароматичні спо­луки тощо);
• отрутохімікати, що використовуються у сільському господарстві
  для боротьби з бур 'янами та гризунами (гербіциди, пестициди);
• лікарські препарати;
• хімічні речовини побуту, які використовуються як харчові добавки, засоби санітарії, особистої гігієни, косметичні засоби;
• хімічна зброя.

Токсичними (отруйними) називаються такі речовини, які потрапляючи в організм людини, викликають помітні фізіологічні зміни його окремих систем і органів і тим самим призводять до порушення його нормальної життєдіяльності.

Хоча отруйні властивості можуть виявляти практично всі речовини, до отрут прийнято відносити лише ті, які свою шкідливу дію проявляють у звичайних умовах і у відносно невеликих кількостях. Виробничими (промисловими) отрутами називають отрути, які впливають на людину в умовах трудової діяльності і викликають погіршення працездатності або порушення здоров'я.

За характером дії на окремі тканини і системи організму, токсичні речовини поділяють на наступні групи: нервові (нейротропні) отрути; отрути крові; печінкові отрути; ферментні отрути; мутагени; канцерогени; отрути, які подразнюють органи дихання; отрути, які проникають і подразнюють шкіру і слизові оболонки; отрути, що впливають на репродуктивну функцію; сенсибілізатори.

Нервові (нейротропні) отрути мають наркотичну дію і уражають головним чином центральну нервову систему. Вони підвищують збудженість, викликають запаморочення, серцебиття, загальну слабкість, нерідко - втрату свідомості, при тривалій дії можуть виникати тяжкі нервові розлади. При отруєнні нервовими отрутами виникають сухість в роті, нудота, головний біль, тремтіння рук, повік, м'язові судоми. До нервових отрут відносяться аліфатичні і ароматичні вуглеводні (бензин, уайт-спірит, спирти, ефіри, сірководень, метанол). Найбільшу хімічну активність проявляють сірководень і метанол.

Найбільш розповсюдженою отрутою крові є оксид вуглецю (чадний газ), який спричиняє кисневий голод організму, реагуючи з гемоглобіном крові.

До ферментних отрут належать: синильна кислота, нітрили, пари ртуті і ін. Ферменти є біологічними каталізаторами і порушення їх діяльності веде до тяжких отруєнь. Наприклад, синильна кислота і нітрили, діючи на дихальні ферменти, позбавляють тканини здібності засвоювати кисень і викликають різке кисневе голодування - асфіксію, що нерідко веде до смертельного наслідку.

До мутагенних отрут (що впливають на генетичний апарат клітин організму) відносяться: етиленамін, уретан, формальдегід, сполуки свинцю та інші.

До канцерогенів (таких, що викликають ракові захворювання) належать поліциклічні ароматичні вуглеводні, які утворюються під час термічної переробки або неповному спалюванні горючих речовин, в тому числі при палінні.

На репродуктивну функцію людини впливають бензол, сірководень, свинець, марганець, ртуть, нікотин тощо.

Кислоти, луги, феноли, аміак, хлор, а також деякі інші продукти викликають сильні ураження шкіри та слизових оболонок, особливо страждають від них очі. Деякі хімічні речовини, наприклад, хлорне вапно, потрапляючи на шкіру, діють не відразу, а іноді через кілька годин.

Багато з отруйних речовин перетворюються в організмі в менш токсичні або нетоксичні. Це головний шлях їх знешкодження. Однак в результаті перетворень токсичність деяких отрут може збільшуватись.

Важливий шлях знешкодження отрут - видалення їх з організму. Воно може відбуватися через органи дихання, травлення, нирки, шкіру. Через легені виділяються ті леткі речовини, що не змінюються або мало змінюються в організмі, наприклад, бензин, хлороформ, а також спирти, складні ефіри, ацетон. Через нирки виділяються добре розчинні у воді речовини і продукти перетворення отрут в організмі. Погано розчинні речовини, в тому числі сполуки важких металів - свинцю, ртуті, а також марганцю, миш'яку виділяються в основному через органи травлення. Через шкіру сальними залозами виділяються всі розчинні у жирах речовини. Потовими залозами виділяються, наприклад, ртуть, мідь, миш'як, сірководень. Деякі отрути (свинець, кобальт) можуть міститися в грудному молоці матері.

Знешкодження отрут, в тому числі і виведення, може бути прискорене за допомогою деяких фізіотерапевтичних процедур, організації спеціального харчування, прийому лікарських препаратів.

Велике значення мають законодавчі санітарні і лікувально-профілактичні заходи. Законодавство передбачає у відношенні осіб, що працюють з отруйними речовинами, обмеження робочого дня, збільшення тривалості відпустки, більші ранні строки виходу на пенсію. На ряд виробництво не допускаються жінки й підлітки.

 

3.1.3. Біологічні чинники

Одним з видів небезпеки є біологічні речовини, до яких відносять макроорганізми (рослини та тварини) і патогенні мікроорганізми, збудники інфекцій­них захворювань (бактерії, віруси, грибки, рикетсії, спірохети, най­простіші).

Отруйні рослини – це рослини, що виробляють і накопичують у процесі життєдіяльності отруту, що викликає отруєння тварин і людей. Людям відомо більше 10 тис. видів таких рослин.

Токсичною речовиною отруйних рослин є різні сполуки, які належать переважно до алкалоїдів, глюкозидів, кис­лот, смол, вуглеводнів тощо.

Отруйні рослини, що містять алкалоїди, вражають центральну нервову систему, у них збудлива або гнітюча дія, негативно впливають на роботу серця, шлунка, нирок і печінки. До них належать: блекота чорна, дурман звичайний, беладонна звичайна, сімейство макових, аконіт джунгарський.

Отруйні рослини, що містять серцеві глікозиди, викликають ураження серцево-судинної системи й одночасно діють на шлунково-кишковий тракт і центральну нервову систему. Це – конвалія травнева, всі види наперстянок, вовче лико (вовча ягода).

Отруйні рослини, що містять органічні кислоти, при попаданні у шлунок викликають ураження шлунково-кишкового тракту й одночасно діють на центральну нервову і серцево-судинну системи. Прикладом є вороняче око.

Рослини, що містять ефірні масла, викликають ураження шкіри і слизових оболонок, а при проковтуванні – ураження шлунково-кишкового тракту. Це рослини переважно сімейства лютикових (жовтець їдкий, жовтець отруйний, жовтець повзучий), сімейства зонтичних (вех отруйний, цикута отруйна, болиголов) та  чистотіл.

За ступенем токсичності рослини поділяють на:

•  отруйні (бузина трав’яниста, конвалія, плющ, сімейство лютикових);
•  дуже отруйні (олеандр, ракитник, всі види наперстянок, пасльону, рододендрону, тощо); 
•  смертельно отруйні (блекота чорна, беладона, дурман, болиголов, цикута, вовче лико, всi види аконiту).

До отруйних рослин також відносяться деякі види грибів. З отруйних грибів найбільш відомі поганки (чия отрута майже миттєво викликає ядуху, судоми, білу гарячку) і мухомори. Крім того, є багато отруйних грибів, що маскуються: несправжні лисички, неправдиві опеньки, двійники боровиків - жовчні та сатанинські гриби, несправжні валуї і т.п. Деякі їстівні гриби (зморшкові, молочна трава, деякі сироїжки) при неправильному приготуванні також викликають небезпечне отруєння організму.

При отруєнні будь-якими рослинами спостерігається прихований період. Тривалість його може коливатися від декількох хвилин до доби, залежно від видів небезпечної хімічної речовини. Допомога людині, яка з’їла отруйну рослину така ж як і при харчовому отруєнні: промивання шлунку, викликання блювоти, приймання ентеросорбентів, обволокувальних речовин, очисні клізми. При опіках ефірними маслами після дотику до веху, жовтцю, чистотілу необхідно змити небезпечну речовину водою з уражених ділянок тіла. Потім необхідно збризкати їх протиопіковими аерозолями й накласти стерильну марлеву серветку або чисту попрасовану тканину. Для подальшого лікування отруєння чи опіку необхідно звернутися до лікаря.

Отруйні тварини. Тварини використовують отруйні хімічні речовини для нападу або захисту. Найбільш характерні отруйні форми тварин і їх вплив на організм людини наведений у табл. 3.2. Надання допомоги при укусах поданий у розділі 9.8. даного навчального посібника.

Таблиця 3.2

Отруйні тварини і їх вплив на організм людини

Тваринний організм	Вплив на організм людини
Павуки (тарантул, чорна вдова)	Надзвичайно сильні больові відчуття, головний біль, слабкість, порушення свідомості, судоми, тахікардія, підвищення тиску, летальні випадки
Кліщі (коростяні, іксодові, аграсові)	Укуси, почервоніння, стан загального отруєння
Комахи (оса, бджола, шершень, мураха, жук, гусениця )	Алергічні реакції, анафілактичний шок, неврози шкіри, запалення, больові відчуття, летальні наслідки
Морські тварини (скат, морський дракон, скорпена, коралові поліпи, медуза, морський їжак)	Уколи, слабкість, деколи втрата свідомості, діарея, судоми, порушення дихання, зниження тиску, летальні випадки
Рептилії (кобра, гюрза, ефоя, щитомордник, гримуча змія, морська змія та інші змії)	Параліч скелетної й дихальної мускулатури, пригнічення функцій центральної нервової та дихальної систем, в'ялість, апатія, гальмування рефлексів, патологічний сон, летальні випадки

 

Внаслідок істотного погіршення екологічного стану довкілля у міських агломераціях відбуваються різкі зміни місцевої флори і фауни, які супроводжуються інтенсивним поширенням переносників збудників різних хвороб людини і домашніх тварин (іксодові кліщі, численні паразити та ін.). Істотну загрозу становлять також безпритульні домашні тварини і щури, які переносять сказ, туляремію, гельмінти тощо, внаслідок чого ґрунт у парках і скверах міст стає джерелом серйозних інфекцій.

У природі також можлива зустріч з хворою чи пораненою твариною.  Звірі, як правило, чують людину задовго до того, як вона зможе побачити їх, і, за рідкісним винятком, завжди намагаються уникнути такої зустрічі. Однак, якщо потривожити тварину, переслідувати її або поранити, вона може стати небезпечною.

Змія зразу не нападає. Спо­чатку вона шипить, робить фальшиві випади — неначе попереджає і ніби пропонує розійтись мирно. Як тільки людина відступить – гадюка негайно ховається.

Захист від кліщів – це перш за все заходи безпеки, про які треба пам'ятати, знаходячись за містом. По-перше, краще триматися подалі від пасовищ, місць водопою або годування худоби, чагарників, ярів і балок. По-друге, необхідно бути відповідно одягненим: одяг повинен бути з довгими рукавами, закрите взуття, довгі штани, головний убір. По-третє, необхідно періодично оглядати себе і тих, хто з вами, для виявлення кліщів, які присмокталися, оскільки присмоктування проходить безболісно і непомітно.

Якщо ви виявили кліща, що присмоктався, то потрібно:

1. Змастити місце укусу кліща будь-яким рослинним маслом або жирним кремом.

2. Зробити нитяну петлю, накинути на кліща, що присмоктався, затягнути її і похитуючими рухами спробувати висмикнути комаху з ранки.

3. Обробити ранку йодом.

4. Обов'язково доставити укушеного в травмпункт, а кліща – в спеціальну лабораторію, щоб перевірити його на предмет інфікованості енцефалітом; якщо кліщ виявиться заражений, потерпілому потрібно терміново пройти профілактику.

5. Якщо видалити кліща повністю не вийшло, то обов’язково потрібно звернутися до лікаря, який витягне залишки комахи хірургічним шляхом, обробить ранку і спостерігатиме за потерпілим до того часу, поки не переконається, що небезпеки для здоров'я немає.

Інфекційні хвороби — розлади здоров'я людей, що викликаються живими збудниками (вірусами, бактеріями, рикетсіями, найпростішими, грибками, гельмінтами, кліщами, іншими патогенними паразитами), продуктами їх життєдіяльності (токсинами), патогенними білками (пріонами), передаються від заражених осіб до здорових і схильні до масового поширення.

Проникаючи у внутрішні органи людини, збудники інфекцій­них захворювань можуть викликати різні розлади клінічного і анатомічного характеру.

Особливостями дії мікроорганізмів є висока ефективність зараження людей; здатність викликати захворювання внаслідок контакту здорової людини із хворою чи з певними зараженими предметами або через харчі (воду, молоко, продукти), вживаючи які людина хворіє; наявність певного інкубаційного періоду (від декількох годин до десятків днів); здатність проникати в негерметичні приміщення, інженерні спо­руди і заражати в них людей. Поширенню багатьох інфекцій сприя­ють комахи, а також недотримання правил особистої гігієни.

В організм людини збудники інфекцій можуть потрапляти:

- через верхні дихальні шляхи (повітрям);

- через шлунково-кишковий тракт (повітряно-крапельним);

- через проникнення у кров (переважно кровососними паразитами);

- через шкіру та слизові оболонки.

Основними інфекційними захворюваннями в наш час вважають чуму, сибірку, сап, холеру, лихоманку, віспу, ботулізм, грип тощо.

Більшість інфекційних, захворювань передається через дихальні шляхи. Збудники цих захворювань паразитують на слизових оболонках верхніх дихальних шляхів: носа, горла, гортані. Поширення епідемій відбувається в місцях скупчення багатьох людей, при спілкуванні хворого зі здоровою людиною під час розмови. Зараження організму людини кров'яними інфекціями відбувається в момент укусу комахами.

Боротьба з поширенням інфекційних захворювань ведеться ізоляцією хворих, за допомогою правил особистої гігієни та безпеки.

Одним з найефективніших методів боротьби з інфекційними захво­рюваннями є їх специфічна профілактика. Вона заснована на створюванні штучного імунітету шляхом попереджувальних щеплень. У наш час ши­рокого вжитку набули щеплення проти чуми, туляремії, бруцельозу, ту­беркульозу, сибірки, правця, дифтерії, черевного тифу, висипного тифу, натуральної віспи, кашлюку тощо. Проти деяких захворювань поперед­жувальні щеплення проводяться за певним розробленим планом (проти віспи, дифтерії, туберкульозу). Проти інших інфекцій щеплення прово­дять лише в тих випадках, коли виникає загроза їх поширення.

У комплексі заходів, спрямованих на протибіологічний захист, обов'яз­ковими складовими є дезінфекція, дезінсекція і дератизація.

 Дезінфекція — це знищення або вилучення хвороботворних мікробів із зовнішнього середовища. Поряд з дегазацією та дезактивацією дез­інфекція входить у поняття спеціальної обробки різних об'єктів з метою ліквідації наслідків застосування бактеріологічної зброї.

Дезінсекція проводиться для знищення шкідливих для людини комах та кліщів — збудників інфекційних захворювань.

Дератизація проводиться для боротьби з гризунами, що можуть бути джерелом або переносниками інфекцій.

 

3.2. Методика захисту і виживання в умовах техногенних аварій і катастроф

Зростання масштабів господарської діяльності і кількості великих промислових комплексів, концентрація на них агрегатів і установок великої і надвеликої потужності, використання у виробництві потенційно небезпечних речовин у великих кількостях - все це збільшує вірогідність виникнення техногенних аварій. Надзвичайні ситуації техногенного походження містять у собі загрозу для людини, економіки і природного середовища або здатні створити її внаслідок ймовірного вибуху, пожежі, затоплення або забруднення (зараження) навколишнього середовища.

Надзвичайні ситуації виникають, як правило, на потенційно техногенно небезпечних виробництвах. До них відносяться, в першу чергу, хімічно небезпечні об`єкти, радіаційно небезпечні об`єкти, вибухо- та пожежонебезпечні об`єкти, а також гідродинамічно небезпечні об`єкти. У останні роки значно зросла також небезпека від аварій і катастроф на транспорті.

 

Хімічно небезпечні виробництва

У відповідності з Міжнародним Регістром, у світі використовується в промисловості, сільському господарстві і побуті близько 6 млн. токсичних речовин, 60 тис. з яких виробляються у великих кількостях, в тому числі більше 500 речовин, які відносяться до групи сильнодійних отруйних речовин (СДОР) -  найбільш токсичних для людей.

Об`єкти господарювання, на яких використовуються СДОР, є потенційними джерелами техногенної небезпеки. Це так звані хімічно небезпечні об`єкти. При аваріях або зруйнуванні цих об`єктів можуть виникати масові ураження людей, тварин і сільськогосподарських рослин сильнодіючими отруйними речовинами.

Величина зони зараження при викиді СДОР в навколишнє середовище залежить від кількості викинутих СДОР, їх фізико-хімічних та токсичних властивостей, умов зберігання СДОР, метеорологічних умов та рельєфу місцевості.

Особливістю розповсюдження газоподібних СДОР є швидкоплинність.

Заходи захисту при аваріях (катастрофах) з викидом СДОР:

1. Одягнути ЗІЗ органів дихання та шкіри;
2. Перебуваючи в приміщенні максимально його загерметизувати, при можливості перебувати на верхніх поверхах;
3. Покидати район зараження перпендикулярно напрямку вітру;
4. Вийшовши з зони зараження пройти санітарну обробку та дегазацію

 

Вибухонебезпечні об’єкти

Небезпечним чинником вибуху є ударна хвиля – область стиснутого надлишкового тиску, яка поширюється від центру вибуху

Заходом захисту при вибуху є падіння на землю (головою від центру вибуху) для мінімізації дії ударної хвилі на людину.

 

Пожежонебезпечні об’єкти

При пожежах на об’єктах господарювання можливе ураження людей впливом високої температури (термічні чинники) та ураження токсичними продуктами спалювання (хімічні чинники).

Для запобігання ураження людини потрібно якнайшвидше вийти з приміщень, які горять, чи загазованих згідно плану евакуації. Прт цьому треба дотримуваимся наступних правил:

• Остерігатись високої температури, задимленості і загазованості повітря.
• Перед входом до палаючого приміщення накрити голову вологим простирадлом, плащем, тканиною.
• В дуже задимленому приміщенні слід плазувати, дихати – тільки через вологу тканину.
• Якщо загорівся одяг – лягти на землю та збити полум’я, не бігти. На людину в палаючому одязі слід накинути пальто, плащ, тканину і щільно притиснути.

 

Транспорт

Сьогодні автокатастрофи за кількістю жертв поступаються лише серцево-судинним і раковим захворюванням, завтра вони можуть випередити їх. Так, за останні п'ять років в Україні зареєстровано майже 204 тис. дорожньо-транспортних подій (ДТП), в яких загинуло 35,2 тис. і травмовано 222,3 тис.чол.

Найбільш поширеними видами подій є наїзди на пішоходів та перешкоди, зіткнення, перекидання транспортних засобів, які становлять близько 88% від усіх ДТП. Найбільша кількість ДТП і потерпілих реєструється в липні - листопаді, з "піком" аварійності в жовтні. Преважна більшість ДТП відбувається в другій половині доби, а найбільша тяжкість наслідків ДТП припадає на 4 годину ранку. У цей час кожна третя ДТП закінчується смертельним наслідком.

Пасажири автомобіля повинні знати, як вести себе під час неминучого зіткнення. Особливо це стосується того, хто сидить поряд з водієм. Статистика стверджує, що це місце найнебезпечніше. Пасажиру поряд з водієм під час удару слід підняти ноги і уперти їх в передню панель, голову схилити на груди, а руками закрити лице, щоб воно не постраждало від можливих осколків переднього скла. Інші пасажири повинні уперти ноги в підлогу чи нижню частину передніх сидінь, по можливості викинути руки вперед і також упертися ними в спинку переднього сидіння, напрягти м’язи, згрупуватися.

Пасажири залізничного транспорту також знаходяться в зоні підвищеної небезпеки. Такими зонами є: залізничні колії, переїзди, посадочні платформи та вагони, в яких пасажири здійснюють переїзди. Постійну небезпеку становить система електропостачання, можливість аварій, зіткнення, отримання травм під час посадки або висадки на потяг. Крім цього, по залізничних коліях перевозяться небезпечні вантажі: від палива та нафтопродуктів до радіоактивних відходів та вибухових речовин.

Найбільшу небезпеку для пасажирів становлять пожежі у вагонах. Обумовлюється це тим, що у вагонах (замкненому просторі) завжди перебуває велика кількість людей. Температура в осередку пожежі дуже швидко підвищується з утворенням токсичних продуктів горіння. Особливо небезпечним є пожежі в нічний час на великих перегонах, коли пасажири сплять.

 Повітряний транспорт. З моменту виникнення авіації виникла проблема забезпечення безпеки авіапольотів. На відміну від інших видів транспорту, відмови двигунів у польотах практично завжди призводять до неминучих катастрофічних наслідків. Аналіз свідчить, що загальний шанс на спасіння в авіакатастрофах при польотах на великих реактивних авіалайнерах значно вищий, порівняно з невеликими літаками.

Проте порівняльння ризику польотів з автокатастрофами свідчить про те, що на дорогах світу щорічно гине біля 300 тисяч чоловік, а в авіаційних катастрофах – біля двох тисяч. Ризик потрапити під колеса машин в 10–15 разів вищий від ризику загинути в авіакатастрофі.

Основними причинами загибелі кораблів є посадка на рифи, зіткнення, перекидання, пожежі, порушення норм експлуатації та правил безпеки, помилкові функціональні дії команди тощо.

Дотримання правил безпеки водіями, машиністами, пасажирами і пішоходами значно зменшує ризик попадання у надзвичайні ситуації.

 

4. Радіоактивне забруднення довкілля

та його вплив на людину

Біосфера землі протягом мільйонів років розвивалася під постійним впливом природного радіоактивного фону і пристосувалася до нього. Але штучно створені радіоактивні речовини, зокрема створені об'єктами ядерно-паливного циклу сконцентрували незнані раніше в природі кількості іонізуючого випромінювання, до чого все живе на планеті виявилося непристосованим.

Зв'язок між здоров'ям людей, станом флори і фауни та сучасним рівнем радіаційного забруднення всієї планети є неоднозначним та складним. В наш час головними джерелами радіоактивних забруднень біосфери є радіоактивні аерозолі (пил), які потрапляють в атмосферу під час випробувань ядерної зброї, аварій на АЕС та підприємств ядерно-паливного циклу, а також радіонукліди, що виділяються з радіоактивних відходів, захоронених на суші й на морі, з відпрацьованих атомних реакторів і устаткування. Під час аварій ядерних (атомних) реакторів, розгерметизації захоронень радіоактивних відходів радіактивне забруднення поширюється на десятки й сотні кілометрів, а внаслідок вибухів ядерних бомб - по всій планеті.

За силою та глибиною впливу на організм іонізуюче випромінювання вважається найсильнішим, порівняно з іншими шкідливими факторами довкілля. Різні організми мають неоднакову стійкість до дії радіоактивного опромінення, навіть клітини одного організму мають різну чутливість. Кінцевий результат опромінення залежить не стільки від отриманої дози, скільки від її потужності, тобто часу, протягом якого вона накопичена, а також від характеру її розподілу. При великих дозах радіація може викликати серйозні ураження тканин, а при малих може викликати рак та індукувати генетичні дефекти, які можуть виявитися у дітей, внуків та віддалених нащадків опроміненої людини.

 

1. Поняття радіоактивності та іонізуючих випромінювань

Радіоактивність та супроводжуючі її іонізуючі випромінювання існували на Землі задовго до зародження на ній життя та розповсюджувались у космосі до виникнення самої Землі.

Іонізуюче випромінювання супроводжувало також Великий вибух, з якого, як зараз вважають, почалося утворення нашого Всесвіту біля 20 мільярдів років тому назад. Радіоактивні матеріали ввійшли до складу Землі з самого її утворення.

Термін "іонізуюче випромінювання" об'єднує різні за своєю фізичною природою види випромінювання. Схожість між ними в тому, що всі вони володіють високою енергією та реалізують свою біологічну дію через ефект іонізації з подальшим розвитком хімічних реакцій в біологічних структурах клітини, які можуть привести до її знищення.

Іонізуюче випромінювання не сприймається органами чуття людини: ми не бачимо його, не чуємо і не відчуваємо його дії на наше тіло. Іонізуюче випромінювання включає потік α-частинок (ядра атомів гелію - 22 Не), β - частинок (електрони, позитрони), γ-випромінювання та багато інших.

З іонізуючими випромінюваннями людина зустрічається щоденно в будь-якому районі Землі. Це, перш за все, так званий природний радіаційний фон, який складається із трьох складових:

- космічного вимірювання, яке потрапляє на Землю із Космосу;

- випромінювання від природних радіоактивних елементів, які знаходяться в ґрунті, будівельних матеріалах, повітрі, воді;

- випромінювання від природних радіоактивних речовин, які з їжею і водою потрапляють в середину організму, і зберігаються в тілі людини протягом всього її життя.

Крім цього, людина піддається впливу, тобто отримує дози опромінення і від штучно створених радіоактивних джерел, які широко використовуються в народному господарстві. Сюди відносяться, наприклад, іонізуючі випромінювання, які використовуються в медицині, діагностиці та терапії. Оскільки від техногенного, створеного самою людиною, радіаційного фону людство позбавитись не може, всі зусилля повинні бути направлені на зменшення дії від штучних джерел іонізуючого випромінювання. Мирне використовування ядерної енергії необхідно людству, так як воно відкриває нові можливості для покращення життя людей на Землі. В цьому аспекті найважливішим завданням є створення максимальної безпеки ядерної енергетики. В медичній практиці іонізуюче випромінювання повинно використовуватися згідно зі встановленими правилами.

Відкриття радіоактивності та іонізуючих випромінювань належить французькому вченому Анрі Беккерелю, який у 1896 р. встановив, що на фотографічних плівках, прикритих кусками мінералу, який містив уран, після проявлення з'являються сліди невідомих випромінювань. В 1898 р. Марія і П'єр Кюрі виявили, що уран після випромінювання здатен перетворюватися в інші хімічні елементи, названі полонієм і радієм.

Беккерель один з перших зіткнувся з неприємною властивістю радіоактивного випромінювання — здатністю викликати опіки тканин живого організму, а Марія Кюрі померла від злоякісного захворювання крові. Біля 336 чоловік, які працювали з радіоактивними матеріалами в той час, померли в результаті опромінення. Увінчалися результати праці групи талановитих вчених світу в даній області досліджень тим, що в 1945 р. була створена та випробувана перша атомна бомба, а в 1954 р. - запущена перша атомна електростанція.

Щоб зрозуміти що таке радіоактивність, необхідно згадати будову атома. Атом складається із позитивно зарядженого ядра і від'ємно заряджених електронів, що рухаються в електричному полі ядра. Ядро складається з позитивно заряджених протонів, які визначають хімічний елемент атома. В кожному атомі кількість протонів відповідає кількості електронів. До складу ядра входять також нейтрони, які є електронейтральними. Ядра атомів одного і того ж елементу завжди містять однакову кількість протонів, а кількість нейтронів може бути різною. Атоми, ядра яких містять однакове число протонів, але різне число нейтронів та відносяться до одного і того ж хімічного елементу - називаються ізотопами даного елементу. Так, уран-238 містить 92 протони і 146 нейтронів, а уран-235 — 92 протони, але вже 143 нейтрони. Ядра всіх ізотопів хімічних елементів утворюють групу нуклідів.

Більшість нуклідів с нестабільними, вони постійно перетворюються в інші нукліди. Як приклад розглянемо радіоактивний розпад атому урану-238. В ядрі урану-238 завдяки насиченню ядерних сил починає формуватись α-частинка, що складається із двох протонів і двох нейтронів. Сила кулонівського відштовхування α-частинки від протонів ядра зростає, а сила ядерного притягання зменшується, по відношенню до окремого протона, в результаті чого α-частинка відривається від ядра. Уран-238, таким чином, перетворюється в торій-234, в ядрі якого міститься 90 протонів і 144 нейтрони. Але торій-234 - також нестабільний: один з його нейтронів перетворюється в протон і таким чином, торій-234 утворює протактиній-234, в ядрі якого міститься 91 протон і 143 нейтрони. Це перетворення в ядрі супроводжується випромінюванням електрона. Протактиній дуже нестабільний і йому потрібен для перетворення короткий термін. В подальшому відбуваються наступні перетворення, що супроводжуються радіоактивними випромінюваннями і весь цей ланцюг, в кінцевому результаті (через 14 перетворень), закінчується стабільним нуклідом - свинцем.

При кожному такому розпаді із випромінюванням α-частинки чи β-частинки (електрона або позитрона) новоутворене ядро перебуває в збудженому стані. Із цього стану воно переходить в менш збуджений або основний стан. Останній перехід супроводжується випромінюванням кванта електромагнітної енергії (γ-фотона).

Таким чином перетворення ядер супроводжується випромінюванням α-частинок (α-випроміпювання), β-частинок (β-випромінювання) та γ-фотонів (γ-випромікювання).

Процес самовільного розпаду нестабільного нукліду називається радіоактивним розпадом, а такий нуклід - радіонуклідом. Час, за який розпадається, в середньому, половина всіх радіонуклідів даного типу в будь-якому радіоактивному джерелі називається періодом піврозпаду відповідного ізотопу.

 

Види іонізуючих випромінювань

Ефективність захисту від іонізуючого випромінювання, в значній мірі, залежить від знання його природи і властивостей. Всі іонізуючі випромінювання можна розділити на дві групи: електромагнітні, до яких відносяться рентгенівське і γ-випромінювання, і корпускулярні, або випромінювання різних видів ядерних частинок. Рентгенівське і γ-випромінювання належить до широкого спектру електромагнітних випромінювань і розміщене після ультрафіолетового. Ці види випромінювань відрізняються довжиною хвилі, та енергією. Найкоротшу довжину хвилі і найбільшу частоту електромагнітних коливань в цьому спектрі мають рентгенівські і γ-випромінювання. Чим менша довжина хвилі, тим більша енергія і більша проникна здатність.

Вважається, що рентгенівські і γ-промені випромінюються у вигляді згустків енергії, які називаються квантами. Енергія, наприклад, γ-кванта кобальту-60 рівна 1330000еВ. Сонце є джерелом ренгенівського випромінювання, яке фіксується тільки спеціальними приладами, встановленими на супутниках, космічних станціях та інших космічних апаратах. Це випромінювання поглинається Земною атмосферою, інакше воно б знищило все живе. Рентгенівське випромінювання також генерується відповідними пристроями, які використовуються в цілях діагностики і лікування хворих, а також для інших цілей.

 Гама-випромінювання утворюються при радіоактивному розпаді ядер. Енергія гама -випромінювання може мати різні значення — від десятків тисяч до мільйонів електрон-вольт. Це електромагнітне випромінювання найкоротшого діапазону з довжиною хвилі λ<10-7мм. Поширюється γ-випромінювання із швидкістю світла (с ≈ 3·108 м/с) та викликає іонізацію атомів речовини. Чим вище енергія γ-випромінювання і відповідно менша довжина його хвилі, тим вище проникна здатність. Гама-випромінювання володіє високою проникною здатністю. В атмосфері Землі, в залежності від енергії, гама-випромінювання може проникати на сотні кілометрів. В якості захисту від γ-випромінювання використовується свинець, бетон або інші матеріали з високою густиною.

До іонізуючих випромінювань, відносяться також випромінювання різного виду ядерних частинок. Легкими ядерними частинками вважають β- частинки, а до числа важких ­­– α-частинки.          

Бета-випромінювання - це потік електронів або позитронів. Вони виникають в ядрах атомів при радіоактивному розпаді і миттєво випромінюються. Їх проникна здатність така, що вони можуть проходити через шар повітря до 15 м та води товщиною 1-2 см.Для захисту від β- частинок, як правило достатньо листа алюмінію товщиною декілька міліметрів. При зовнішньому опроміненні β-частинками на відкритих поверхнях шкіри людини можуть з΄явитися радіаційні опіки різного ступеню.

 У випадку надходження джерел β- випромінювання в організм з їжею, водою і повітрям відбувається внутрішне опромінення організму, здатне привести до тяжкого променевого ураження.

Альфа–випромінювання - це потік важких позитивно заряджених частинок. Вони в 7300 раз важчі від β- частинок. Альфа – частинки це ядра атома гелію: вони складаються з двох протонів і двох нейтронів і несуть два додатні заряди. Ці частинки утворюються при радіоактивному розпаді деяких елементів з великим порядковим номером, в основному це трансуранові елементи з атомними номерами більшими за 92.

Альфа–випромінювання мають велику іонізуючу здатність, але проникають в тканину людини на малу глибину (0,02-0,06 см). Альфа-частинки, при опроміненні людини, проникають лише на глибину поверхневого шару шкіри, захиститись від них можна листком паперу. Їх проникна здатність в повітрі не перевищує 11 см. Таким чином, у випадку зовнішнього опромінення, захиститися від несприятливої дії альфа-частинок досить просто і вони здавалося б, не складають серйозної загрози здоров'ю людини. Стан змінюється у випадку, коли джерела альфа-вииромінювання потрапляють в організм людини з їжею, водою або повітрям. В такому випадку вони є надзвичайно небезпечними.

Нейтрони - це частинки, які не мають електричного заряду. Ці частинки вилітають з ядер атомів при деяких ядерних реакціях, зокрема, при реакціях поділу ядер урану або плутонію. Іонізація середовища нейтронним випромінюванням відбувається зарядженими частинками, які утворюються при взаємодії нейтронів з речовиною. Особливістю нейтронного випромінювання є здатність перетворювати атоми стабільних елементів в їх радіоактивні ізотопи, що різко підвищує небезпеку нейтронного опромінення. Від нейтронного випромінювання добре захищають матеріали в яких є водень (вода, поліетилен та інш.).

Всі захисні заходи від дії іонізуючих випромінювань базуються на знаннях властивостей кожного виду випромінювань, характеристиках їх проникної здатності, особливостей ефектів іонізації.

 

1. Поняття про дозу випромінювань та одиниці її вимірювання

При знаходженні поряд з джерелом радіоактивного випромінювання, людський організм поглинає енергію іонізуючого випромінювання, при чому від кількості поглинутої енергії залежить ступінь уражень. Для характеристики поглинутої енергії іонізуючого випромінювання одиницею маси речовини використовується поняття - поглинута доза. Поглинута доза - це кількість енергії, поглинута одиницею маси (1 кг) опроміненого середовища. Поглинута доза в Міжнародній системі одиниць (СІ) вимірюється в грей (Гр):

1Гр = 1Дж/кг

Для оцінки поглинутої дози використовується також несистемна одиниця – рад:

1 рад = 0,01 Дж/кг, 1 Гр = 100 рад

Рад є досить великою одиницею вимірювань і тому доза опромінення як правило вимірюється в долях рад — сотих (сантирад), тисячних (мілірад) і мільйонних (мікрорад). Наприклад, радіаційний фон Землі вимірюється в мікрорадах, а доза, одержана людиною при одноразовому рентгенівському просвічуванні шлунку становить кілька рад.

Для оцінки радіаційної ситуації на місцевості і в робочому або житловому приміщеннях, яка обумовлена дією рентгенівського або гама-випромінювання використовують експозиційну дозу опромінювання. В системі СІ одиниця експозиційної дози - кулон на кілограм (кл/кг). Проте на практиці, як правило, використовують несистемну одиницю - рентген (Р). Співвідношення між цими одиницями наступне:

1Р = 2,58·10-4 кл/кг

Поглинутій дозі в один рад відповідає експозиційна доза, приблизно рівна 1Р, тобто 1рад ≈ 1Р. При опроміненні живих організмів виникають різні біологічні ефекти, відмінність між якими, при однаковій поглинутій дозі, пояснюється дією різних видів випромінювань. Біологічні ефекти, викликані будь-якими іонізуючими випромінюваннями, порівнюють з ефектами від рентгенівського і γ-випромінювання, тобто вводиться поняття еквівалентної дози. В системі СІ одиниця еквівалентної дози — зіверт (Зв). Існує також несистемна одиниця еквівалентної дози іонізуючого випромінювання - бер (біологічний еквівалент рентгена).

Коефіцієнт, який показує в скільки разів даний вид випромінювання є біологічно більш небезпечний, ніж рентгенівське і гама-випромінювання, при однаковій поглинутій дозі, називається коефіцієнтом якості випромінювання (К) (табл. 4.1). Для рентгенівського і гама-випромінювання К=1. Таким чином, еквівалентна доза визначається як добуток поглинутої дози на коефіцієнт якості випромінювання:

1 рад · К = 1 бер

1 Гр · К = 1 Зв

 

 Таблиця 4.1.

Коефіцієнти якості випромінювань

Види випромінювань	Коефіцієнти якості
Фотони, всі енергії	1
Електрони, всі енергії	1
Протони з енергією > МеВ	5
Нейтрони з енергією < 10 кеВ	5
з енергією 10-100 кеВ	10
з енергією 100 кеВ - 2 МеВ	20
з енергією 2 МеВ - 20 МеВ	10
з енергією > 20 МеВ	5
Альфа опромінення, важчі ядра віддачі	20

 

При інших рівних умовах доза іонізуючого випромінювання збільшується із зростанням часу опромінення. Доза, віднесена до одиниці часу називається потужністю дози. Якщо потужність експозиційної дози гама-випромінюванняі складає 1Р/год, то це означає , що за 1 годину опромінення людина може отримати дозу рівну 1 Р.

Елементи, які випромінюють різні види іонізуючого випромінювання називаються радіоактивними. Іонізуюче випромінювання виникає в результаті ядерних перетворень в процесі радіоактивного розпаду атомів. З цим явищем пов̉΄язане поняття активності радіоактивного джерела. Активність - це фізична велична, яка характеризує кількість радіоактивних розпадів за одиницю часу. Чим більше радіорозпадів відбувається за одиницю часу, тим вища активність. За одиницю активності приймається беккерель (Бк) – 1 розпад за секунду. Несистемною одиницею активності є 1 Кюрі (1 Кі=3,7·1010 Бк).

Для виявлення іонізуючих випромінювань, випромінювання їх енергії та інших властивостей використовуються прилади, які називаються детекторами (дозиметрами). Дозиметри можуть бути індивідуального користування або більш складної конструкції для комплектування спорядження спеціалізованих дозиметричних підрозділів.

 

1. Норми радіаційної безпеки

Основні принципи дозових навантажень. На практиці, найбільш важливими параметрами, що необхідно визначати є радіаційний стан місцевості, дози зовнішнього опромінення, що одержує людина, стан рослинності, особливо овочів і фруктів, забруднення радіонуклідами м'яса і молока, води в криницях і водоймищах. Для визначення необхідного захисту людини від існуючого опромінювання, а також для створення безпечних умов практичної діяльності людей, під час якої вони можуть опинитись під дією іонізуючих випромінювань - створено норми радіаційної безпеки (НРБ).

Оскільки абсолютно неможливо уникнути додаткового опромінення понад природний фон, тобто звести дозові навантаження до нуля (наприклад, відмовитись від рентгено- і радіодіагностичних процедур, які дають досить великі дози опромінення), надзвичайно важливо встановити конкретні значення припустимих доз. При цьому слід враховувати, що основним ефектом малих доз опромінення є ріст імовірності утворення злоякісних пухлин, а також генетичних пошкоджень.

Основні принципи регламентації дозових навантажень такі: не перевищувати встановленої дозової межі; виключити будь-яке необґрунтоване опромінення; знижувати дози опромінення до можливого найнижчого рівня, враховуючи економічні та соціальні фактори. Перше видання НРБ-76 (1981 р.) було уточнене після аварії на ЧАЕС.

"Норми радіаційної безпеки України" (НРБУ - 97) є основним Державним документом, що встановлює систему радіаційно-гігієнічних регламентів для забезпечення прийнятих рівнів опромінення, як для окремої людини, так і суспільства взагалі.

"Нормами радіаційної безпеки" встановлюються такі категорії осіб, які зазнають опромінення:

Категорія А (персонал) - особи, які постійно, чи тимчасово працюють безпосередньо з джерелами іонізуючих випромінювань.

Категорія Б (персонал) - особи, які безпосередньо не зайняті роботою з джерелами іонізуючих випромінювань, але у зв'язку з розташуванням робочих місць в приміщеннях та на промислових майданчиках об'єктів з радіаційно-ядерними технологіями можуть отримувати додаткове опромінення.

Категорія В - все населення.   .

Згідно з Законом України "Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань" від 14.01.1998 року під опроміненням населення розуміють опромінення, якого зазнає (зазнала) людина від ядерних пристроїв і джерел іонізуючого опромінювання, за винятком професійного і медичного опромінення та опромінення, зумовленого місцевим природним радіаційним фоном.

"Нормами радіаційної безпеки" і зазначеним Законом, визначені основні дозові межі (ліміти дози) опромінення для різних категорій населення, перевищення яких вимагає застосування заходів захисту людини. З лімітом дози порівнюється сума ефективних доз опромінення від усіх індустріальних джерел випромінювання. До цієї суми не включають:

-        дозу, яку одержують від природних джерел випромінювання;

-        дозу опромінення від техногенно-підсилених джерел природного походження;

-        дозу, яку одержують при медичному обстеженні або лікуванні;

- дозу, що пов'язана з аварійним опроміненням населення.

 

Деякі терміни і поняття

Ефективна доза опромінення - розрахункова доза опромінення людини, яка враховує вклади ефектів опромінення різних органів і тканини людини на стан її здоров'я у цілому.

Основна дозова межа опромінення — максимально допустимий рівень індивідуальної ефективної дози опромінення людини (мЗв/рік), встановлений НРБУ-97, перевищення якого вимагає застосування заходів захисту людини.

Межа річного надходження (МРН) — припустимий рівень надходження радіонуклідів в організм для осіб категорії Б. МРН — таке надходження радіонуклідів в організм протягом року, яке за 70 наступних років створить у критичному органі максимальну еквівалентну дозу на рівні межі дози.

Межа дози (МД) — основна дозова межа для категорії Б. МД — таке найбільше середнє значення індивідуальної еквівалентної дози за календарний рік, при якому рівномірне опромінення протягом наступних 70 років не може призвести до небажаних змін у стані здоров'я, що можуть бути виявлені сучасними методами.

Гранично допустима доза (ГДД) — поняття аналогічне МД, але для категорії А. Згідно з НРБУ-97 гранична доза за рік для персоналу має бути такою, що при однаковій дії протягом 50 років не викличе змін, які могли б бути зафіксовані сучасними методами чи приладами.

Критичнипй орган — тканина, орган або частина тіла, опромінення якої в даних умовах нерівномірного опромінення організму може заподіяти найбільшої шкоди здоров'ю даної особи. Залежно від цього виділяють три групи критичних органів, а саме: перша — все тіло, червоний кістковий мозок; друга — м'язи, щитовидна залоза, жирові тканини, печінка, нирки, селезінка, шлунково-кишковий тракт, легені, кришталики ока та інші органи, крім тих, що належать до першої і третьої груп; третя — шкіряний покрив, кісткова тканина, кістки передпліччя, гомілки, стопи. Для кожної категорії, що опромінюються встановлюються основні дозові межі і припустимі рівні, що відповідають основним дозовим межам.

Основні дозові межі (ліміт ефективної дози) для категорій осіб, які зазнають опромінювання, становлять:

-        Категорія А - 20 мЗв (2 бер) за рік;

-        Категорія Б - 2,0 мЗв (0,2 бер) за рік;

-        Категорія В - 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік;

Індивідуальний дозиметричний контроль, у конкретних у кожному випадку обсягах с обов'язковим для осіб, у яких річна ефективна доза опромінення може перевищувати 10 мЗв за рік.

Заходи щодо укриття людей застосовуються, якщо протягом перших десяти діб, очікувана сукупна ефективна доза опромінення може перевищити 5 мЗв (0,5 бер).

Тимчасова евакуація людей здійснюється у разі, якщо протягом не більш одного тижня ефективна доза опромінення може досягти рівня 50 мЗв (5 бер).

Йодна профілактика застосовується у разі, якщо очікувана поглинута доза опромінення щитовидної залози від накопиченого в ній радіоактивного йоду може перевищити 50 мГр (5 рад). Додаткові обмеження існують для жінок репродуктивного віку.

Дозу зовнішнього опромінення і попадання радіонуклідів в організм під час аварій на об'єктах атомної енергетики (ОАЕ) передбачити неможливо. Опромінення персоналу під час аварій вище дозових допускається лише тоді, коли немає можливості вжити заходів, що виключають їх перевищення і може бути виправдане лише врятуванням людей, необхідністю запобігти подальшому розвитку аварії та опроміненню більшої кількості людей.

Обмеження опромінення населення (категорія В) зумовлюється регламентацією та контролем радіоактивності навколишнього середовища. Цей порядок регламентується основними санітарними правилами. Опромінення категорії В не повинно бути вищим, ніж опромінення категорії Б.

При підрахунку наслідків аварії надзвичайно важливо визначити величину колективної дози опромінення, яку отримала популяція - всі ті, на кого безпосередньо чи опосередковано вплинуло опромінення. У випадку Чорнобильської катастрофи така доза сягає мільйонів людинобер.

При виконанні аварійних робіт максимальне накопичення дози не повинне перевищувати 25 рад (для персоналу) та 10 рад (для населення). Доза, отримана за рахунок існуючого фону випромінювання і від інших джерел випромінювання за 70 років життя, повинна складати біля 14-15 бер. При цьому рівні опромінення медиками не встановлено шкідливої дії на здоров'я дітей і дорослих.

Встановлено, що при дозах опромінення близько 10 рад не спостерігається змін в органах і тканинах організму людини. Короткочасні незначні зміни складу крові спостерігаються лише при одноразовому опроміненні дозою в 25-75 рад. Розвиток променевої хвороби спостерігається при опроміненні дозою більше 100 рад. Променева хвороба тяжкого ступеню може розвинутися після одноразового опромінення всього тіла дозою 400 рад і більше.

 

1. Біологічна дія іонізуючих випромінювань

Біологічний ефект іонізуючих випромінювань залежить від сумарної дози під час дії опромінювання, виду випромінювань, розмірів опроміненої поверхні та індивідуальних особливостей організму.

Особливості дії іонізуючого випромінювання на живий організм наступні:

• наявність прихованого або інкубаційного періоду прояву дії випромінювань;
• дія від малих доз випромінювань може накопичуватися в організмі і сумуватися;
• іонізуючі випромінювання діють безпосередньо не лише на опромінену людину, але і на її потомство;
• різні органи живого організму мають різну чутливість до опромінення;
• дія опромінення залежить від частоти.

При дії іонізуючого випромінювання на організм людини, в першу чергу, пошкоджуються клітини, які активно діляться - клітини легенів, молочних залоз, червоного кісткового мозку.

За однієї і тієї ж дози опромінення у дітей уражається більша кількість клітин, ніж у дорослих, бо у дітей всі клітини знаходяться в стадії поділу, а в дорослих вони перебувають у трьох стадіях: діляться швидко, діляться повільно, зовсім не діляться. А це означає, що особи, які зазнали опромінення в дитинстві, мають вищий ризик утворення пухлин протягом наступного періоду життя, ніж опромінені дорослі. Біологічне пошкодження значно посилюється при внутрішньому опроміненні.

Ураження радіацією людського організму залежить від виду випромінювань. Так, альфа - і бета - частинки мають довжину вільного пробігу невелику і впливають на людину лише в тому разі, коли людина знаходиться близько від їх джерела, або при потраплянні в її організм. Велику проникну здатність мають гамма-випромінювання, потік нейтронів і рентгенівські промені.

При іонізації атоми і молекули клітин живої тканини, за рахунок порушень хімічних зв΄язків і розпаду життєво важливих речовин, втрачають здатність до подальшої життєдіяльності. Існує багато видів ураження клітин, з яких слід виділити: параліч клітин (з наступним повним або частковим відновленням), смерть клітин, розлад нормальних функцій клітин, поява клітин злоякісного новоутворення, мутація генів і пошкодження хромосом та ферментів.

У більшості випадків, при проникаючій радіації, у людей виникає променева хвороба, яку поділяють на гостру і хронічну. Розрізняють 4 ступені гострої променевої хвороби:

•        променева хвороба першого (легкого) ступеня виникає при загальній експозиційній дозі опромінення 100...200 бер. Прихований період може продовжуватись два-три тижні, після чого з’являються загальна слабкість, відчуття важкості в голові, стискання в грудях, підвищена пітливість, можливе періодичне підвищення температури;  

•        променева хвороба другого (середнього) ступеня виникає при експозиційній дозі опромінення 200...400 бер. Прихований період продовжується близько тижня. Хвороба проявляється в більш важкому нездужанні, розладі функцій нервової системи, болях у голові, запамороченні, можливі нудота, розлади шлунково-кишкового тракту, підвищення температури тіла, різке зниження (майже наполовину) кількості лейкоцитів у крові, особливо лімфоцитів. При активному лікуванні одужання може наступити через 1,5 ... 2 місяці, але можлива і смерть (до 20% випадків);

•        променева хвороба третього (важкого) ступеня виникає при загальній експозиційній дозі 400...600 бер. Прихований період - до кількох годин. Відзначається важкий загальний стан, сильні болі в голові, нудота, розлади шлунково-кишкового тракту з кров'янистим випорожненням, інколи втрату свідомості або різке збудження, крововилив у слизові оболонки і шкіру, некроз слизових оболонок в ділянці ясен. Кількість лейкоцитів, а потім еритроцитів і тромбоцитів різко зменшується. Оскільки послаблюється захисна функція організму, з'являються різні інфекційні ускладнення. Без лікування хвороба у 20...70% випадків закінчується смертю, найчастіше від інфекційних ускладнень або від кровотечі;

•        при опроміненні експозиційною дозою понад 600 бер розвивається вкрай важка четверта ступінь променевої хвороби, яка, не зважаючи на лікування, як правило, закінчується смертю протягом двох тижнів.

Хронічна променева хвороба виникає при щоденному загальному опроміненні в 0,1- 0,5 бер/добу з досягненням сумарної дози 70-100 бер.

 

1. Заходи захисту від радіоактивного опромінення.

Основним способом захисту людей слід вважати ізоляцію їх від зовнішньої дії радіоактивного випромінювання, а також усунення умов, при яких можливе попадання радіоактивних речовин всередину організму людини разом з повітрям, водою, їжею та іншим шляхом.

Найбільш доцільним способом захисту від радіоактивного зовнішнього опромінення і радіоактивних речовин є сховища і протирадіаційні укриття, які надійно захищають від радіоактивного пилу і забезпечують послаблення гамма-випромінювання радіоактивного забруднення в сотні - тисячі разів.

Характер і способи боротьби з радіоактивним забрудненням навколишнього середовища визначаються багатьма факторами. Все залежить від масштабності і виду забруднень, рівня їх локалізації. При великомасштабних атомних аваріях і катастрофах реалізуються такі заходи:

• запобігання розсіювання радіоактивних речовин на великі території і герметизація джерела викиду;
• термінова евакуація людей із території, радіоактивне забруднення якої загрожує їх здоров'ю;
• заліснення орних земель та інших сільськогосподарських угідь з метою зменшення міграції радіонуклідів, їх вимивання і видування;
• дезактивація забруднених поверхонь будинків, споруд, шляхового покриття, техніки й інших об'єктів;
• зняття поверхневих, сильно забруднених радіонуклідами шарів ґрунту;
• створення заповідних територій на ділянках, на яких виконання дезактивації неможливе або є економічно недоцільним;
• застосування спеціальних агротехнічних заходів;
• будівництво спеціально обладнаних могильників і поховання в них продуктів дезактивації і технічних засобів;
• будівництво спеціальних наземних і підземних гідротехнічних споруд, що запобігають радіоактивному забрудненню гідросфери або знижують його і забезпечують охорону підземних вод від цього забруднення;
• будівництво шляхів і доріг з твердим покриттям з метою зменшення міграції радіонуклідів в атмосфері;
• будівництво і експлуатація об'єктів централізованого водопостачання від артезіанських свердловин;
• обробка ґрунту спеціальними сполучними суспензіями;
• очистка водних джерел шляхом пропускання води через спеціальні фільтри, оснащені ефективними природними адсорбентами типу цеолітів та ін.;
• встановлення зон, в яких забороняегься перебування людей, збирання грибів і ягід, полювання, риболовля;
• радіологічний контроль на забруднених територіях;
• проведення широких роз'яснювальних заходів серед людей;
• організація індивідуального контролю за рівнем радіоактивного опромінення людей з використанням дозиметрів-накопичувачів;
• у випадку необхідності – використання індивідуальних засобів захисту;
• герметизація кабін транспортних засобів і пунктів управління різних механізмів;
• розміщення різних захисних екранів на шляху розповсюдження радіоактивних променів, та виготовлення їх із матеріалів, які нездатні до наведеної радіації;
• встановлення фільтрів у місцях радіоактивного витоку;
• заборона на використання в будівництві матеріалів з високим рівнем радіації;
• підвищення надійності і безаварійності атомних установок;
• контролювання харчових продуктів на вміст в них радіонуклідів та забезпечення людей радіаційно чистими продуктами;
• встановлення додаткових соціальних пільг особам, що постраждали від радіації (скорочення віку виходу на пенсію, додаткові відпустки, систематичне лікування і профілактика захворювань в лікувальних закладах і санаторіях та ін.)
• газифікація населених пунктів з метою уникнення використання місцевого радіоактивного твердого палива;
• споживання людьми антимутагенних препаратів, таких як вітамін Е, вітамін С, сік капусти, редиски та ін.

Ефект захисту людини хімічними сполуками від дії іонізуючої радіації називається хімічним захистом від променевого ураження, а такі сполуки – радіопротекторами. Їх              захисна дія проявляється, як правило, в тому випадку, коли вони вводяться в організм незадовго (10-30 хв.) до гострого опромінення. В теперішній час, розробка методів хімічного захисту відбувається в наступних напрямках:

1.      Індивідуальна профілактика із застосуванням радіопротекторів, що захищають організм від зовнішнього опроміненя.

2.      Застосування засобів, що підвищують резистивність людини при променевій терапії.

3.      Використання харчових додатків і препаратів, що підвищують стійкість біологічних обєктів при хронічному опроміненні в природних умовах.

4.      Виведення радіонуклідів з організму.

Іонізуюча радіація вражає імунну систему, зменшує імунітет, тобто опірність організму до всіх несприятливих факторів зовнішнього середовища що проявляється в ослабленні організму, підвищенні вірогідності захворювань.

Допомогти організму, ураженому радіацією, може і протирадіаційна фітотерапія, тобто використання лікарських рослин. Лікарські рослини володіють властивістю багатосторонньо впливати на організм і одночасно лікувати декілька різних хвороб. Організму людини в боротьбі з наслідками радіаційного ураження допомагають лікарські рослини з різною лікувальною дією: сечогінні, проносні, потогінні, загальнозміцнювальні, що нормалізують обмін речовин, вітамінні, що покращують кровотворення і склад крові, кровоочищувальні засоби, рослинні засоби від недокрів'я, нервових розладів, опромінення, отруєння, лейкозів, рослинні антиоксиданти.