Проблема людини у цьому століття набула особливої гостроти на тлі світових воєн, інтенсифікації міжнародних контактів, боротьби за права людини. За словами М.Шелера, одного із засновників філософської антропології, у ХХ ст. людина вперше опинилася в ситуації, коли вона остаточно загубила себе, тобто перестала себе розуміти і бути впевненою хоча б якихось своїх необхідних якостях. Тож у ХХ ст. відбулось своєрідне переосмислення проблеми людини у філософії, або й навіть її перше надзвичайно гостре осмислення саму у плані намагання з’ясувати, що, власне, робить людину людиною. Сталося так, що основні течії антропологічного напряму сформувались у ХХ ст. приблизно у той же самий час; це екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм, певною мірою – фрейдизм та неофрейдизм. Іншою течією цього напряму була філософська антропологія, що була заснована М.Шелером та згодом набула багатьох прихильників, серед яких відомі А.Гелен, Е.Ротхакер, Г.Плеснер. Представники антропології наполягали на тому, що найпершим об’єктом філософського дослідження повинна бути людина, проте людину слід розглядати та вивчати всебічно, в усіх її проявах та характеристиках, залучаючи до її розуміння результати багатьох наук. М.Шелер вважав, що людина постає унікальним явищем світу, оскільки лише вона прилучена до буття як такого. Наслідком такого прилучення постає людська орієнтованість на цінності: людина перш за все є носієм цінностей, а це значить, що її первинним відношенням є відношення позитивне. Воно проявляється у ставленні до інших, найвищим проявом якого постає любов, бо любов – це унікальна зустріч із іншим, рівним тобі буттям, і входження із ним у співзвучність. Але найвищею любов’ю є любов до Бога, оскільки лише в ній знаходить повний прояв унікальність людини, її відношення до буття та ціннісні засади. Проте в реальному житті вищі людські цінності скоріше виявляють себе безсилими, а звідси випливає основне завдання людського життя – поєднати духовне із силою життя. А.Гелен (прийшов до висновку, що вихідною особливістю людини постає її недостатність та незавершеність, тобто її непристосованість до виживання на основі біологічних завдатків. Цю недостатність людина компенсує, створюючи культуру: через неї людина надолужує природну обмеженість та досягає відкритості для себе світу. Але історично культура тяжіє до раціоналізації, що веде до втрати людської єдності із світом. Звідси випливає завдання: повернутися до коренів культури, де панують безсвідомо-вітальні сили. Г,Плеснер називав людину найбільшою таємницею буття, бо людина ніде не занходить свого завершення і прагне виходити за всі і всіляки межі. Проте вона є принципово ексцентричною і тому знаходить своє вираження у тілесності – як тілесності створюваних нею речей, так і в культивуванні власної тілесності. Е.Ротхакер, поділяючи багато ідей своїх однодумців, наполягав на тому, що вирішальним чинником буття людини як особи є культуротворення. Він розглядав культуру як відповідь людини на виклик природи. На його думку, культура – це той шар, який людина вичленовує із світу в якості “духовного ландшафту”, бо в основі культури лежать людське переживання свого життя та мова. До безумовних надбань філософської антропології ХХ ст. слід віднести акцентування виключного значення проблеми людини для сучасного суспільства та філософії, а також намагання включити у осмислення людини всі її властивості, здатності та прояви. В цілому ж філософські течії антропологічного напряму досить глибоко і виразно окреслили ту ситуацію, в який людина ХХ ст. себе проявляла та усвідомлювала.
