Класична філософія у своїх міркуваннях виходила із того, що:
1) Буття є цілісне, глибинно узасаднене, внутрішньо концентроване;
2) Розум є вищою і найціннішою частиною людської психіки та найкращою людською здібністю;
3) Розум здатний висвітлити глибини психіки й орозумнити їх;
4) За допомогою розуму людина спроможна належним чином організувати своє життя і взаємини з буттям.
Некласична філософія протиставила цим тезам філософської класики принципово інші:
1) Говорити про буття безвідносно до людського сприйняття й уявлення безглуздо; ми можемо судити лише про те, що ввійшло в контекст нашого сприйняття і знання; поза цим питання про буття залишається відкритим;
2) На перший план у людській психіці виходять чинники, які за своєю природою нерозумні або позарозумні; масштабами й силою дії вони перевершують розум;
3) Оскільки нерозумні чинники психіки потужніші, то розум нездатний їх опанувати;
4) Розум не лише не сприяє гармонізації людського життя, а іноді заважає цьому.
Як бачимо, за вихідними спрямуваннями думки некласична філософія принципово відрізняється від класичної, що дає підстави стверджувати: під час виникнення некласичної філософії відбулася зміна парадигми (норми, взірця) філософського мислення. До наведеного порівняння слід додати лише одне: йдеться про панівні тенденції. У реальному розвитку філософії можна знайти і певні винятки з цих тенденцій, але вони не впливають на картину процесу зміни парадигми загалом.
Важливо також врахувати й те, що симптоми та ознаки некласичності проявили себе не лише у філософії: у літературі їх пов’язують із творами німецьких та австрійських романтиків, у живопису – із появою спочатку імпресіонізму, а потім – абстракціонізму, супрематизму та ін.; подібні ж тенденції спостерігались у музиці.
