Геґель у своїх працях надав ідеям клас. філософії системно-завершеного вигляду. До його філософс. системи входили як найважл. досягнення попередньої філософії, так і філос.осмислення основних сфер людс. пізнання та життєдіяльності. Вважав, що основою світу є духовна субстанція–абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Абсолютна ідея–це є єдина всеохоплююча реальність, субстанція (1), єдиний універсальний чинник усіх форм буття, тобто суб’єкт (2) і, нарешті, єдине рефлексивне поле світових процесів, тобто світовий дух або розум (3). Виходить, що абсол ідея вибудовує реальність сама із себе й водночас залучає усе це у свій зміст. З такого бачення світобудови випливають найважл. принципи гегелівської філософії:
1)принцип тотожності мислення і буття;
2)принцип усезагального зв'язку;
3)принцип розвитку.
Якщо абсол. ідея всеохоплююча, то вона не має і не може мати ніяких зовнішніх чинників для своїх дій. Це означає, що такі чинники можуть бути лише внутр. Постає проблема визначення внутр. джерел руху, активності абсолютної ідеї, а отже, і всього, що існує. Якщо рух–це зміни, то він передбачає наявність внутр. відмінностей, граничним проявом яких постають протилежності. Саме протилежності є граничними межами можливої мінливості будь-яких предметів і явищ у межах певної якості.. Осмислення речі через її суперечливість дає нам змогу ніби затиснути її в її гранично можливі межі, тобто мати її в цілому, а не частково та не однобічно; тому Гегель і висунув парадоксальну тезу: “протиріччя є ознакою істини”. Протиріччя постають “душею” всієї конструкції гегелівської філософії. Якщо протилежності дають нам цілісні окреслення предмета, то це означає, що всі його проміжні стани являють собою певне співвідношення, певну пропорцію поєднання протилежних якостей. Таке бачення засад світу називається діалектикою. Унаслідок того гегелівську філософію характеризують як діалектичну, а самого Гегеля–як теоретика діалектики. Він розкрив зміст та значення протилежних визначень реальності, створив учення про протиріччя. Абсолютна ідея проходить 3 осн. стадії свого розвитку, що становлять її житт. цикл. Цей цикл зумовлений розвитком внутр. суперечностей, а оскільки абсолютна ідей являє собою єдину основу усіх явищ та процесів дійсності, то подібний цикл ніби “вкарбований” в усе на зразок своєрідного “генетичного коду” діалектики. Звідси випливає звісна характеристика гегелівської філософії як нагромадження “тріад”: теза – антитеза – синтез. Коли протилежності синтезуються, виникає нова якість, бо виникають нові протилежності і нові межі їх взаємодії. Досвід самовизначень може нагромаджуватись і далі, тому розвиток іде шляхом заперечення та заперечення попереднього заперечення. Зазначений тріадний цикл пронизує усю систему філософії Гегеля, бо все суперечливе і рухливе. Наведена схема розгортання гегелівських філософських міркувань демонструє синтетичний і системний характер філософії Геґеля і пояснює, чому і як вона вбирає у себе основні сфери життєдіяльності та пізнання: адже в ній людське пізнання постає як всекосмічна сила виявлення внутр. можливостей буття як такого, до того ж воно наслідує усю всесв. еволюцію. У цій схемі також досить виразно видно основні складники філос. системи Гегеля, бо вони й дають цілісне окреслення "життєвого циклу" абсолютної ідеї. Гегель створив принципово нову логіку–логіку діалектичну. До неї входить 3 частини: буття, сутність, поняття. Геґель обґрунтував думку про існування 3 рівнів діяльності свідомості: чуттєвість, рефлексія та рефлексія рефлексії. Іншого рівня не може бути, оскільки й надалі повторюватиметься лише "рефлексія рефлексії.
