Німецька класична філософія уособлює філософію як таку. Значною мірою це пояснюється тим, що вона постала закономірним результатом попереднього розвитку філософської думки. Нім. клас. філософія була останньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто нім. клас. філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвроп. філософії. До переліку причин слід долучити ще й такі: 1)нім. клас. філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні здобутки новоєвропейської філософії загалом; 2)мало того, вона ввібрала в себе важливі досягнення усієї попередньої європейської філософії, починаючи з античної; 3)вона піднесла на новий рівень формулювання та вирішення основних проблем попередньої філософії. Враховуючи сказане, можна зрозуміти, чому саме німецьку класичну філософію можна вважати формою філософії, яка концентрує її усезагальний зміст. Нім. клас. філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких треба віднести насамперед 4 провідні принципи: 1)принцип активності, або діяльності: В основі всіх знань, понять і думок лежить людська активність; ми знаємо лише те і настільки, що і наскільки увійшло в контекст нашої діяльності. 2)принцип системності знання: будь-яке знання набуває свого обґрунтування, достовірності та виправдання лише в системі знань. 3)принцип розвитку: у світі все пов'язане з усім; цей всезагальний зв'язок резюмується єдиним результатом – розвитком. 3)принцип рефлексії: розвиток знань, а також і розвиток узагалі можливий лише тому, що кожен крок у процесах буття входить у єдине ціле. Тому розвиток постає поглибленням і збагаченням змісту тих процесів, що розвиваються. Німецька класична філософія збагатила науку цілою низкою плідних ідей, що були розроблені з надзвичайною глибиною, розмахом та майстерністю. Водночас німецька класична філософія вичерпала ідейний та методологічний потенціал класичної філософії і постала, з одного боку, неперевершеним взірцем культури мислення, а з іншого–як переддень появи принципово нової філософії. І.Кант, засновник нім. класичної філософії, поклав в основу своєї філософії принцип активності, згідно якому знання виникають внаслідок інтелектуальної конструктивної діяльності: людина лише тоді здатна угледіти щось у дійсності, коли вона збудує в своїй свідомості певну її модель; завдяки послідовному проведенню цього принципу, він розробив струнку та деталізовану картину людського пізнання, а також зробив вагомі внески у цілу низку філософських дисциплін. Після І.Канта у німецькій класичній філософії, з одного боку, був підсилений момент активності (І.Г.Фіхте), а, з іншого боку, ця активність була переведена в ранг дії світового інтелекту (Ф.Шеллінг). Синтезом усіх попередніх пізнавальних досягнень німецької класичної філософії постала філософська система Г.Гегеля; в її основу був покладений принцип поступового розгортання змісту та визначень Абсолютної ідеї, яка, як єдина основа усякого сущого, не мала ніяких зовнішніх чинників свого руху, а тому постала в окресленнях саморуху, внутрішньої активності; ці міркування Гегель поклав в основу нової розробленої їм діалектичної логіки. Л.Фейєрбах зробив спробу перевести усі ідеї своїх попередників у русло людс. самовизначення та самоутвердження, поклавши в основу своєї філософії антропологічний принцип. Його філософія справила великий вплив на європейську думку ХІХ ст. та постала своєрідним містком між класичною та некласичною філософією.
