Ант. філософія розпочинається з появи натурфілос. ідей та шкіл у Стар. Греції. Натурфілософія–це філософське осмислення природи. На І етапі розвитку ант.філософії природа постала як її об'єкт, а першою проблемою цієї філософії— проблема пошуку вихідного початку буття. Першим філософом Стар. Греції, був Фалес із Мілета. Його 2 тези: “Усе з води” та “Усе має душу”. Він доводив, що агрегатні стани води вичерпують можливі стани природної речовини. Друга теза засвідчує, що Фалес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей. Учень Фалеса–Анасимандр стверджував, що “архе” само по собі не схоже ні на що; це–«апейрон»–невизначене та безмежне. 3 представник цієї школи Анаксимен синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий. Саме таким є повітря–першопочаток усього. Головний їх здобуток–розроблення ідей про світобудову, розроблення, що виявляє рух людс. думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності. До того ж мілетці підготували ідейний грунт для появи дуже сміливої і дуже продуктивної для науки та філософії тези про те, що “все подібне до числа або пропорції”. Ця теза вводила в науку матем. обчислення, а належить вона Піфагору. Якщо виходити з міркувань його попередників і вважати, що “все” є щось “одне”. У такому разі відмінності між речами вже не якісні, а кількісні, усе можна виміряти числом. Піфагор уперше визначив умови застосування для пізнання математичного обчислення. Піфагор визначив також числове співвідношення музичних тонів, ввів в обіг такі поняття, як “космос”, “гармонія”, “філософія”. Сучасник Піфагора–Геракліт Ефеський використав ідеї своїх попередників для побудови концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю. Геракліт вважав, що світ слід розуміти як потік, що весь час тече: “Усе тече, усе змінюється”. У течії, у становленні перебувають 4 світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля. Вони переходять одна в одну, але не хаотично, а мірами, і загалом виходить, що світовий колообіг здійснюється через виміряний рух від протилежного до протилежного. Погляд на світ, де він постає динамічним, змінним унаслідок поєднання протилежностей, дістав назву діалектики. Особливу увагу в період подальшого розвитку ант. натурфілософії слід звернути на 4 школи. Елейська школа. Найвід. представники Парменід та Зенон. Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: “Лише буття є, а небуття узагалі немає”. Бо про що б ми не мислили, думка буде непорожня. Отже, усюди є лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінне й невичерпне. Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Парменіда через розроблення оригінальних задач-головоломок, які доводили немислимість руху і змін. Школа атомізму. Найвід. атоміст Демокріт виходив із тези, що “ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо”. Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно; край,–атом; його існування — запорука незнищенності світу. Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл, який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію 4 стихій (вогонь, повітря, вода й земля), та 2 сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості, або до розпаду. Школа ноології. Розробив її Анаксагор, на думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу.
